Публічна бібліотека та її очільники

Звертає на себе увагу ще одна обставина: після А. Спади бібліотекарів обирають лише з місцевої інтелігенції, майже винятково істориків за фахом, які є авторами багатьох ґрунтовних історико-крає-знавчих досліджень, переважно з історії Одеси або причорноморського краю. Це, як правило, інтелектуали, чия діяльність не дає їм достатніх коштів для існування. Вступивши на посаду бібліотекаря, її очільник залишався на ній пожиттєво.

Ці спостереження справедливі й щодо наступника Фелікса де-Рибаса на посту бібліотекаря — відомого історика літератури та воєнної історії Одеси професора Володимира Олексійовича Яковлева (1840—1896). Цю посаду він обі-йняв 15 листопада 1882 року, але невдовзі, після скорочення штату (було скасовано посаду головного бібліотекаря, оскільки його зар-плата «увеличивает слишком большой бюджет библиотеки»), залишив її. Повторне призначення професора Яковлева відбулося 15 березня наступного року, але вже як «помічника бібліотекаря» на місце звільненого І.П. Шаповалова. Останній на цій посаді незмінно перебував 25 років. Схоже, в міській думі утворилися партії прибічників Шаповалова та Яковлева, і, зрештою, авторитет останнього переміг. Призначення В.О. Яковлева на пост бібліотекаря відбувалося непросто, в очікуванні переходу в нове приміщення установи. Ці перипетії описані у раніше згаданому історичному нарисі Михайла Попруженка. 22 серпня 1883-го відбулося урочисте відкриття нової бібліотечної будівлі за проектом Ф. Гонсіоровського. Яковлев з цієї нагоди видав брошуру «К новоселью городской публичной библиотеки в Одессе», яку присвятив Г.Г. Маразлі.

В.О. Яковлев походив із зруси-фікованої німецько-італійської сім’ї. Його мати, корінна одеситка, іта-лійка, до заміжжя — Перозіо (можливо, Марія Феліксівна?), батько — відомий громадський діяч, поза-шлюбний син сибірського генерал-губернатора Пестеля, дядька страченого декабриста.

Володимир Яковлев був вихованцем 2-ї одеської гімназії та Ришельєвського ліцею, навчався в Петербурзькому університеті, а після його тимчасового закриття в 1863-у перевівся в Київський університет Св. Володимира, де складав іспити, до речі, батькові відомого одеського історика І.А. Лінниченка. Під час навчання, а також пізнішого викладання в гімназіях та училищах Петербурга багато й плідно працював з фондами Імператорської публічної бібліотеки. Маємо вже другу особу з числа бібліотекарів (після Спади), котра знала, як поставлена справа в столичній «публічці».

В.О. Яковлев викладав також російську словесність у Дерптському та Варшавському університетах. Перший покинув через відсутність інтересу місцевої учнівської молоді до російської мови і літератури, а другий — після тяжкого захворювання, яке, зрештою, і звело його в могилу у п’ятдесятишестирічному віці. Володимир Олексійович, як стверджують сучасники, був багатодітним батьком, але поганим сім’янином.

Тяжко хворий Яковлев повернувся на батьківщину з річною пенсією 1300 руб. і за кілька років, використовуючи одеські знайомства, домігся посади бібліотекаря. Впродовж усього життя його постійно переслідували кредитори. За спогадами сучасників, в маленькому директорському кабінеті завжди можна було застати єврея-лихваря, з яким він був напрочуд ввічливим і доброзичливим.

У Яковлева були свої противники, котрим він, зазначимо, як людям посереднім, мстив методично протягом свого життя, використовуючи свій природний розум та гострослів’я. Про це можна доклад-ніше дізнатися зі спогадів Івана Линничека та Олександра Маркевича. Ці спогади також цікаві багатьма побутовими подробицями і суб’є-ктивними характеристиками.

Яка роль В.О. Яковлева на посту директора бібліотеки?

На той час Одеса стала одним із трьох провідних культурних центрів Російської імперії, установи якої фінансувалися з державного та місцевого бюджетів. Призначення Володимира Яковлева директором бібліотеки забезпечило її поступальний розвиток і вирішення складних особистих проблем науковця. Він з’явився «в потрібний час у потрібному місці».

У повсякденні Яковлева знали як особистість цікаву, навіть яскраву. Думки сучасників неоднозначні, але всі сходяться на тому, що його перебування на посту бібліотекаря мало для установи, розвитку освіти і науки позитивні наслідки.

Це була відкрита, весела, комунікабельна людина, яка подобалася не лише представницям протилежної статі. Після знайомства, вже за п’ять хвилин складалося враження, що ти знаєш цю людину тривалий час. За свідченнями сучасників, Володимир Яковлев був «великою дитиною, безтурботною і непрактичною». Мова його була вільна, він відрізнявся дотепністю, насмішкуватістю, навіть часом бував уїдливим і презирливо-безпощадним, але сучасники йому це вибачали, бо водночас він був людиною чуйною, доброю, з великою долею самоіронії. Не терпів дурості та хамства, тому не зважав на чини й особистості.

За період дванадцятирічного перебування на посту директора публічної бібліотеки Володимир Яковлев майже подвоїв її фонди (з 50 до 90 тисяч примірників). Цьому значною мірою сприяло активне листування з відомими вченими та університетами світу. З виділених коштів він також купував рідкісні видання на «товчку». А ще Володимир Олексійович продовжував розпочату до нього справу і піклувався про рівномірне поповнення необ-хідною літературою наукових фондів — юриспруденції, богослов’я, математики, географії, сільського господарства тощо. З цією метою за-прошував як консультантів відомих науковців. Робота з каталогами та звітність про діяльність бібліотеки залишалися важливою ділянкою його клопотів.

Зростання фондів гостро поставило питання реконструкції будівлі. Вона була розширена за рахунок добудови з боку будинку князів Гагаріних. Левова частка коштів на цю справу була виділена міським головою — купцем Григорієм Маразлі, решта — з міського бюджету.

За час керування бібліотекою Володимиру Яковлеву вдалося також створити іменний фонд магістра цивільного права Олександра Борзенка (пізніше розформований). Існує каталог фонду, виданий на кошти графа М.М. Толстого (1911). Завдяки зусиллям Яковлева відбулося пожертвування книг з особистої бібліотеки археолога, почесного члена Товариства історії та старожитностей Платона Бурачкова. У цьому товаристві Володимир Олексійович довгий час обіймав посаду вченого секретаря.

Чи не вперше громадськість, переважно професори університету, в 1893 році влаштували директору бібліотеки публічне вшанування званим обідом на честь десятиліття його перебування на цій посаді.

У своїх прагненнях Володимир Яковлев мав підтримку, зокрема багаторічного попечителя бібліотеки професора О.І. Кирпичникова і товариша попечителя Я.О. Новикова.

В останній період свого життя змучений хворобою Володимир Яковлев дедалі менше з’являвся в бібліотеці, делегуючи свої обов’язки помічникам — підготовленим ним кадрам, які могли продовжувати корисну просвітницьку справу. Серед них — і достатньо досвідчені, як-от В.Х. Лундіус, Л.М. де-Рибас — брат покійного директора Фелікса де-Рибаса.

Стан здоров’я Яковлева потребував свіжого повітря та спокою. Через хвороби у нього з’явився дефект мовлення. Тож згодом при-дбав садибу неподалік Одеси, в селі Куртівка (нині с. Новоукраїнка Роздільнянського району), де з весни проводив більшість часу, доглядаючи сад, ремонтуючи запущений сільський будинок та переймаючись освітянськими проблемами цього поселення. Фактично з 1895-го, за рік до смерті, він безпосередньо не займався справами бібліотеки.

Володимир КУДЛАЧ.

(Далі буде).