«Вічно надія в серці жевріє...»

Пропонуємо увазі читачів кілька віршів із цієї збірки.

Микола ЩЕРБАНЬ

* * *
Аве, Маріє! — і серце бринить,
Аве, Маріє! — мов поклик любові.
В кожному подиху, в кожному слові
Ніжна жага до нестями любить.

Вічно надія в серці жевріє —
Аве, Маріє! Аве, Маріє!

Аве, Маріє! Божественна мить
Сповнена щастя і світлої долі.
Серце не терпить в коханні неволі,
А без любові нестерпно болить.

Вічно надія в серці жевріє —
Аве, Маріє! Аве, Маріє!

Аве, Маріє! — осяяний світ,
Як порятунок, дарований Богом.
Наше спасіння — до храму дорога
В юні роки чи на присмерку літ.

Вічно надія в серці жевріє —
Аве, Маріє! Аве, Маріє!
* * *
В хвилини розпачу і болю,
Коли здається — вже межа,
Шукаю затишку для Долі
Не на землі чужих держав.

Я повертаюсь у дитинство,
Де рідне все — хати й хрести,
Де стріне батьківське обійстя
І всі вітаються на «ти».

Де можна випити за зустріч
З давнішнім другом просто так,
Де від усіх ми духом дужчі,
В яких би не були літах.

Де все до сліз святе і рідне,
А слово — щире і просте.
Де не кишеню — мову й гідність
На суд людей усяк несе.

В хвилини розпачу і болю,
Коли всі спалені мости,
Я тільки Матері дозволю
Мене на сповідь повести.
* * *
Чорнобривці у мами в саду —
Оберіг українського роду.
З чорнобривцями долю знайду
І на сповідь піду у суботу.

Будуть осінню пахнуть вони
І забутою юністю пахнуть.
Після сповіді вернуться сни
І моя десь загублена пам’ять.

І наснишся ти знову мені —
Найніжніша, єдина, кохана,
І рядки мої, завжди сумні,
Несподівано світлими стануть.

Чорнобривці у мами в саду
Будуть квітнуть до першого снігу.
Чорнобривці нехай відведуть
Від усіх нас надіслане лихо.
* * *
Як можна відректись від мови,
Забути рід свій і пісні,
І долі власної основу,
Що сниться навіть уві сні?

Основа долі — рідна мати,
Все українське — то моє.
Село померло. Біля хати
З криниці тільки небо п’є.

Старих нема. А хто молодший —
Всі подалися у міста.
Скажіть мені ви правду, отче,
Чому в душі панує страх?

Хто захистить і хто врятує
Забутих Господом людей?
Віддам їм осінь золотую,
Що полем з посохом іде.
* * *
А долю снігом замело,
І все село, і всі криниці,
І ніби світу й не було,
А тиша пише свій псалом,
І через нього вже не спиться.
І зник в заметах край села,
Аж до потопу бездоріжжя.
А замість затишку й тепла
В печі одна нудьга гула
І на столі — ні крихти збіжжя.

Не стерлась в пам’яті війна,
І сльози мамині не стерлись.
Така ще юна — вже вдова —
В душі надії всі померкли,
Забулись радісні слова.

…Я й досі, лиш ідуть сніги
І білу тишу лиш почую,
Дивуюся, як ми жили,
Як в пеклі вижити змогли,
Молитву творячи святую.
* * *
В тривозі сосни вікові,
Згасає серпень, небо гасне,
Ось-ось засяють зорі ясно
І зійдуть роси у траві.

І буду слухати я ніч,
Берези скрип і гомін сосен,
І кликати на зустріч осінь
Забутих вражень і облич.

І вже не вірю більше снам,
Душа розлуки не прощає,
Мабуть, вона іще не знає,
Що щастя випите до дна.
* * *
Сіє дощ на яблуневий цвіт
Білий сум і прощені печалі.
Я стою біля твоїх воріт,
А на скронях — пам’ять довгих літ
Чи, можливо, пелюстки опалі.

Ось отам, де бевзу світла тінь,
Я зізнався, що тебе кохаю.
Зникло все на тлі травневих стін,
Та щасливий трепет ніжних вій
Я і досі серцем пам’ятаю.

Сіє дощ на яблуневий цвіт
Білий сум і прощені печалі.
Ти пішла в чужий далекий світ,
Я не знаю, де ти. Тільки слід
Залишила в пахощах конвалій.
* * *
Сумую за селом, за пахощами трав,
За осінню в задумливій печалі,
За присмерком бузковим у вуалі,
Яким тебе під вечір зустрічав.

І все було, як сон, що сниться наяву,
І ти була зваблива і тендітна.
Святою ніжністю незаймано вагітна,
Що зорями спливала у траву.

Мовчали, як у мить благословення,
І це мовчання й досі обпіка.
Бентежить серце пам’яті ріка
Твоїм вовіки незабутнім йменням.
* * *
О, бідний Геракліт,
Який навіки мовив,
Що двічі у ріку
Людині не ступить.
Мабуть не відав він
Небесної любові,
Бо мудрість нас не вчить,
Як розумом любить.