Андрій ЄРМОЛАЄВ: «Країною керує корпорація. Державні інститути приватизовані»

Осібно, гадаю, стоїть покоління «дітей війни». Тут працює генераційний чинник. Це ті, хто дивився на нинішні події в країні як на повернення до минулого, якого вони не хочуть. Це не політична поведінка, а, швидше, генераційно-психологічна. Для цих людей це боротьба не за свободу і Європу, а за майбутнє дітей.

У моральному плані в усіх цих людей багато спільного. Але в мотиваційному та поведінковому — багато різного. Тому «майданний простір» до останнього моменту не був заполітизований. На відміну від 2004-го, коли були чіткі й конкретні політичні цілі, лідери, у 2013—2014-му цілі більш розмиті.

Найбільш виражена позиція сьогодні, як на мене, у молоді й малого бізнесу. Вони говорять мовою проблем, які, якщо не вирішить влада, вирішуватимуть вони самі.

Хто слабко проявив себе? Мені здавалося, що в цій ситуації активнішим мав би бути самоуправлінський актив. У цьому випадку маю на увазі не окремі полі-тизовані облради, а самоврядування як національний актив, який має багато причин критикувати центральну владу — за зволікання з реформою самоврядування, приниженість із фінансами, тотальну бюрократизацію, відкоти тощо.

Тому, якщо й проводити дострокові вибори, то не парламентські і не президентські (це тільки каталізує кризу), а, швидше, місцевих органів влади. Наявний депутатський склад виявився слаб-кішим за новий громадянський актив. Багато людей на місцях, беручи участь у громадянських акціях, готові брати на себе відповідальність за свою територію, регіон, місто.

— Серед тих, хто не підтримує Майдан, теж можна виділити якісь групи?

— По-перше, без сумніву, — практично весь управлінський клас. Так уже вибудувана нині державна машина, що критерії лояльності, корпоративізму стали домінантними. Тому не варто очікувати тут появи якихось протестуючих груп.

По-друге — вся силова сфера. Останніми роками цьому сектору справді приділялася велика фінансова увага. Вони мають сформовану позицію і підтримують не стільки державу, скільки владні структури.

По-третє, — практично весь великий капітал. Незалежно від того, як іде розгрупування і хто кого підтримує. Олігархи відчувають інвестиційні й бізнесові ризики, але треба пам’ятати, що вся ця система в цілому допомагала їм зберігати капітал і специфічну систему його нагромадження. Інша річ, що в цій сфері великого капіталу відбулося швидке розшарування на старих і молодоолігархів. Але це їхні внутрішні конфлікти.

По-четверте, — покоління війни. Найстарша частина суспільства, яка зде-більшого по-іншому ставиться до історії, залежна від державної допомоги, дуже уразлива в кризах, гадаю, теж зараз орієнтована на підтримку влади й зрозумілого їй порядку речей.

Ну й, по-п’яте, — якась частина старої індустрії. Давно вже минули розпролетаризація та відплив висококваліфікованих кадрів. А от та частина працівників, які психологічно, за навичками й територіально пов’язана зі своїм виробництвом, сподівається на те, що в стабільній системі ними займуться, допоможуть, думаю, теж електорально й психологічно підтримує ідеї старого порядку.

Об’єднання — перетравлювання,
а не відтворення співпричетності

— Ну і як усі ці паралельні реальності склеїти в єдину, де настане мир? Доступ до інформаційних джерел хіба не впливає на формування цих кіл?

— Дуже часто різні трактати й статті про сьогодення розпочинаються зі слів: «Ми живемо в дуже мінливому глобалізованому інформаційному світі...» Це правда. Останні місяці кризи показали: Інтернет перемагає телевізор і в Україні. Але мусимо все-таки враховувати, що інтернет-простір обмежений. Там молодь, економічно сильні люди, люди повітря, як їх називають. Але цей простір досі не має жодного стосунку до інших верств населення, які перебувають під впливом ТБ, радіо, газет. А це, як правило, різна інформація. Насамперед — якісно. І головне: Інтернет — діалоговий простір, а телевізор — одноканальний, з ним не посперечаєшся.

Крім того, країна сильно деградувала інтелектуально. Культурологи запровадили поняття «вторинної дикості». Може, це й грубувато, але, за великим рахунком, — правда. Інформаційний агітпроп, мильні серіали, спорт, дуже локальне спілкування призвели до того, що навіть люди з дуже доброю базовою освітою слабко уявляють, що переживає країна, як вона сьогодні влаштована, яка в неї економіка. Я вже не кажу про те, що пов’язано з політикою та політичними смислами. Тому в нас немає серйозного інтелектуального діалогу, який спочатку мав би відбуватися в гуманітарному класі, оскільки потрібні смислові відповіді — хто ми, що ми, що з нами відбулося й відбувається.

Другий момент — потрібні якісні зміни в новому медіа-просторі. Сьогодні це навіть не стрічка, а конвеєр новин. Потрібні продукти, які формулюють цілісні відповіді й відчуття суб’єктивної позиції. Учасник діалогу, журналіст, блогер, експерт повинні дати собі право й навчитися висловлювати своє розуміння того, про що пишуть чи говорять, а не транслювати політичну позу й емоцію. Я думаю, що перебудовна журналістика була на голову вища за те, що ми бачимо зараз. Потрібні нові мережеві простори, де не існує спрощеної однозначної подачі подій, які мають постійно «перетравлюватися» в колі людей, здатних мислити глибше, ніж просто обивателі-споглядачі. Те, що медіа-простір виробляє сьогодні, — просте відтворення відчуття причетності й емоційного стану. До чого в майбутньому призведе такий вплив на психіку й свідомість людей — ще потрібно буде вивчити й зрозуміти.

— Можливо, відсутність нових лідерів пов’язана з тим, що розвиток суспільства пішов шляхом соціальних мереж, де є кола за інтересами зі своїми авторитетами, але не лідерами?

— У нас уявлення про лідерів багато в чому пов’язане зі стереотипами, які відображають будову національної політики років сто тому, коли були чітко виражені класи, інтереси яких більш-менш представляли їхні ідеологи. У сучасному постдемократичному багатоукладному «світі елітократії» (хай вибачать мене колеги), де вибори — лише один із безлічі інструментів легітимації, у політиків немає потреби самостверджуватися як представникам якогось зрозумілого соціального інтересу. Вони стали «проблемними». У суспільства є набір імовірних спільних проблем, і більшість політиків борються за їх вдале емоційне  вираження, тобто за медіа-харизму. Часто це взагалі ніяк не пов’язано з їхньою особистістю. Відійшла в минуле епоха соціальних лідерів, настала епоха медіа-харизми. Лідери нашого часу — лідери не поглядів і доктрин, а ремарок, слоганів і меседжів.

Варіанти

— Як розкермувати ситуацію, що склалася? Які ваші прогнози? Як і куди маємо рухатися, щоб не допустити повторення?

— Я переконаний, що переважна більшість людей — як учасників протесту, так і представників влади — насправді знають, що потрібно робити. Але одні бояться, а інші вважають, що за рахунок таких рішень можна щось особисто отри-мати. Навести порядок у системі правоохоронних органів можна швидко. Проблеми там стали очевидними. Але для влади ця сфера — елемент самозахисту. А депутати — хто не наважується, хто побоюється, хто не хоче брати на себе відповідальність.

Однозначно ситуація показала потребу прискореної реформи самоврядування. Бо це відповідь на запитання, як організувати території і як демонтувати регіональний феодалізм.

На поверхні — необхідність переформатування бюджетного механізму.

Потрібен якісно новий діалог з ЄС і, вибачте за банальність, відновлення авторитету держави як міжнародного гравця (з іміджем країни, як здається, справи кращі).

З огляду на те, що в цій системі, на жаль, немає явних внутрішніх авторитетів, які взяли б на себе відповідальність (ні у владі, ні в опозиції), то, вочевидь, нам не уникнути загострення соціальної кризи та другої хвилі протестів.

— Хіба криза тільки соціальна, а не системна?

— Цього я не заперечую. Але ми зараз говоримо про те, що відбувається в ці дні.

— Класичне визначення революції, це коли низи не хочуть жити, а верхи не можуть управляти по-старому. Хіба ми не це спостерігаємо? Ви боїтеся слова «революція»? Дехто каже «громадянська війна»...

— Ні. Це різні планети. Революція передбачає якісне ламання системи. Але такого запиту немає. Громадяни не за-кликають до зміни конституційного ладу, ставлення до власності або радикальної зміни традиційних укладів. Це, швидше, повстання — опір тому, що встановлено, але без відповіді «як по-іншому». Люди не йшли ламати державу, дробити її на частини, повертати царизм або гетьманізм. Їхні вимоги, за великим рахунком, навіть консервативні — вони хочуть повернути те, що записано в Конституції і законах. Національна демократія як система була у нас встановлена наприкінці 90-х років. Інша річ, що потім розпочалася мутація використання цього механізму. Ось тому для багатьох закордонних спостерігачів події в Україні нагадують те, що відбувалося наприкінці 80-х — початку 90-х у країнах Центральної Європи.

Із приводу того, що ми переживаємо. Ці два тижні мають визначити нам вектор розвитку. Тижні надій на те, що політичний клас іще сам може впоратися в пошуках рішення щодо будови по-літичної системи й технічного компро-місного уряду на парламентському майданчику. Мені здається продуктивною ідея Марини Ставнійчук про конститу-ційний меморандум. Адже рішення про зміну політичної системи не має «ламати» основи конституційних процедур. Інакше довіра до Конституції остаточно зникне. Меморандум і продовження легітимного процесу підготовки та внесення змін до Конституції — більш розумний і виважений варіант.

У сухому залишку вибирати доведеться з трьох варіантів.

1. Політичний компроміс, поступки щодо уряду та його технічний склад, діалог з учасниками протестів, демонтаж перших ознак регіонального сепаратизму й двовладдя, переговори з ЄС, м’який вихід на вибори 2015 року.

2. Парламентський тупик, розпуск парламенту при збереженні нинішнього складу виконавчої влади, каталізація со-

ціально-політичної кризи через агресивну передвиборну кампанію «всіх проти всіх», конфліктний склад парламенту й новий, більш масовий виток кризи до літа 2014-го. Хід самої дострокової кампанії описувати не хочеться — жорстко буде в кожному окрузі, кожній області.

3. Затягування паузи, спроба «видавлювати» протестувальників на тлі малоефективного парламенту, посилення тиску зовнішніх гравців, на жаль, теж веде до другої протестної хвилі в прискореному варіанті.

А силового варіанта не допускаю, тому що не допускаю. Його наслідки можуть бути просто катастрофічними для всіх.

Шанси на політичні рішення поки що зберігаються, але тануть на очах.

Потрібно розуміти, що у випадку другої хвилі протестного процесу, що більше нагадуватиме стихійні повстання, у нього буде залучено велику кількість людей. Почне давати збої система захисту влади. І ми знову матимемо трагедії й відкриті конфлікти. Країна переживе новий шок, якого поки що не переживала жодного разу. Адже за громадянськими конфліктами буде прихована й нова позиція співгромадян — вижити без держави за будь-яку ціну. З огляду на те, в якому стані перебуває державна машина, хвиля громадянських конфліктів може підірвати основи державності.

— Що сьогодні залежить від політиків, а що від суспільства? Наскільки, по-вашому, договороспроможні влада і опозиція?

— Політики все-таки відповідають за події в країні. Адже вони отримали мандат довіри. В їхніх руках «легітимні» механізми ухвалення та реалізації рішень. А в простих людей — тільки совість і власні сили. У них немає можливості вирішувати долю країни, а в політиків є. Але якщо політики із цим не впораються, тоді суспільство запускатиме механізми самоорганізації.

Уроки

— Країна розпадеться на врадіївки?

— Не розпадеться, а може перетворитися на величезну кількість атомів, які доведеться збирати заново. Не хотілося б проходити цей шлях...

Хай нам буде уроком те, що вже сталося. По-перше, очевидні всі проблеми, без розв’язання яких ми не вийдемо з кризи. Їх очевидність — дуже важлива. По-друге, люди вчаться бути справжніми громадянами. А це складна школа, якої не замінить жоден підручник. І, по-третє, Україна все ж таки стійка у своєму виборі демократичного устрою, європейських цінностей свободи, справедливості й внутрішньої єдності, попри все.

— Чи реальна поява політичних партій з рухів Майдану?

— Два місяці — надто малий строк, щоб виокремитися в дієздатну політичну організацію. Лідери, які народжуються в майданному русі, — це лідери локальних дій у локальних ситуаціях. Для країни — вони ще не лідери. Вони повинні пройти дуже тривалий шлях самоактуалізації, стати пізнаваними й відомими.

Однак ми входимо в другий етап — або друга хвиля, або політичне подолання кризи, — і, думаю, зараз активно ростимуть нові політичні організації. Є явна ніша для партій соціально-демократичного напряму. Безперечно, виросло праве крило, причому більш радикальне, ніж «Свобода». Мабуть, і все. Скоріш за все, те, що сталося, дасть поштовх розвитку нових громадських організацій — за інтересами, сферами діяльності, напрямами. Люди за цей час відчули — якщо активно захищати свій інтерес, можна чогось домогтися.

— Багато хто казав, що українці не відбулися як політична нація, бо не боролися за свою незалежність, і не була пролита кров. Зараз це сталося? Ми народилися як політична нація? Зрозу-міло, що це тривалий процес, але все-таки?

— Я не сказав би, що вже народилися. Але те, що народжуємося, — факт. У цього, на жаль, буде ще кілька, можливо досить гострих фаз, допоки національна ідея не буде чітко виражена. І, безперечно, вона не може бути націоналістичною.

Національна ідея — це ж не формула, а практична дія постійної самоорганізації суспільства в націю, і саме ця дія відображається, виражається в «головній ідеї», умовно кажучи. Ми вже зрозуміли, що нам треба бути разом, і починаємо самоорганізовуватися. При цьому ми поки що не маємо відповіді на головне запитання — навіщо? Українці добре вміють разом виживати, але жити разом поки що не навчилися. Тому й гасло-ідея останніх місяців «Україна — це Європа» — лише початок, частина більш дієвої формули розвитку молодої громадянської нації. І в цього гасла-ідеї має бути продовження.

Ситуація останніх двох місяців показала, що українці вчаться жити разом. Приходить загальне усвідомлення того, як важливо мати правильний уряд і парламент, і щоб усе це правильно працювало.

Тож те, що відбувається, — не революція в класичному розумінні, а, швидше, «морально-громадянська революція».

Алла КОТЛЯР.

Джерело: http://gazeta.dt.ua.