Більше, ніж просто гра

Окремі міжнародні турніри як проводилися, так і проводяться. І в цих рамках мають право позмагатися між собою й українські та російські клуби. Але щодо єдиного чемпіонату, то тут виникає багато питань. Чому це раптом ним став опікуватися російський «Газпром», який пообіцяв у разі його проведення виділити на потреби мільярд рублів? «Газпром» надто одіозний гравець на терені України, щоб вірити в його безкорисні наміри, про що свідчать «братські» газові угоди.

Колишній надзвичайний та повноважний посол України в США і Канаді, відомий письменник Юрій Щербак, відгукуючись на цю затію, у своїй статті «Учіться в Гондурасу», опублікованій у вже згаданому номері газети «Літературна Україна», прямо написав: «Божевільна й підла задумка — приєднати український футбольний чемпіонат до безмежних просторів колишньої радянської імперії — не була б варта уваги, якби не лежала в ідеологічному річищі створюваного Путіним «русского міра» — євразійсько-митного союзу авторитарних режимів, бідного населення й відсталих технологій».

А що УЄФА? Воно каже: робіть, що хочете, але зважте на те, що участь, наприклад, у Лізі чемпіонів беруть представники національних чемпіонатів, а не якихось там

об’єднаних. Усі країни, як святиню, бережуть свою національну гідність. Словенія не об’єднує свій чемпіонат зі Словаччиною, Естонія — з Латвією, Англія — з Шотландією... Чому навіть крихітна держава, повна назва якої — Найясніша Республіка Сан-Марино, розташована на Апеннінському півострові й оточена територією Італії, аж ніяк не об’єднується зі своїм сусідом на футбольній основі?

Вже згаданий Юрій Щербак у своїй публікації на цю тему написав так:

«...У радянський час об’єктом дурних жартів совдепівських сатириків став Гондурас — невеличка центральноамериканська країна з населенням вісім мільйонів громадян, що уславилася в 1970 році футбольною війною із Сальвадором. Яка ж сьогодні футбольна ситуація в цій країні?

Зважаючи на логіку жартів про Гондурас, можна було б подумати, що з огляду на глобалізаційно-інте-граційні тренди ця країна приєднала свій чемпіонат до чемпіонату якоїсь більшої держави — Мексики чи США.

Нічого подібного.

Як і 80 років тому, існує самостійна федерація футболу... Після закінчення сезону, дві кращі команди Гондурасу беруть участь в іграх Ліги чемпіонів країн Північної та Центральної Америки і Карибського басейну... Спробуйте порушити цей священний принцип, який нічим не відрізняється від організації Ліги чемпіонів УЄФА, — і ви отримаєте ще одну футбольну війну».

Радість, як птах на гілці,—
ніколи невідомо, коли спурхне

Ніяк не можу забути вирішальний для збірної України матч відбору до чемпіонату світу-2014 з французами в Парижі, коли жахлива за своїм змістом поразка (0:3) зупинила нашу команду на шляху до Бразилії. Аналітики ґрунтовно ро-зібрали цю гру, кожен її епізод, кожну складову. І з ними не можна не погодитися. Ніхто лише не написав про брак національних амбіцій команди. Так, була мотивація футболістів зіграти на найпрестижніших змаганнях — чемпіонаті світу, й отримати чималі суми за вихід до нього. Але склалося таке враження, що ніхто не боровся за честь і гордість України. Ми бачили, з яким завзяттям французи взялися відстоювати порушений імідж (у першій грі вони програли 0:2). За ними стояла вся Франція і гравці усвідомлювали це. За нашими футбо-лістами стояла вся Україна, але гравці збірної неначе забули про це. Вони знітилися, почали діяти кожен за себе — і, зрештою, гра розсипалася. Вони не спромоглися забити навіть одного гола, чого б вистачило для перемоги за підсумками двох матчів.

Національної гордості вже давно бракує нашим футболістам. Про це свідчить хоча б те, як вони виконують Державний Гімн України і якою мовою спілкуються. Ось як про це у статті «...Плюс футболізація та дебілізація» («Літературна Україна», 2013, № 5) пише Іван Корсак: «На екрані тоді бачиш здебільшого незрушні дерев’яні обличчя начебто «рідних» футболістів, яким ліньки хоча б губами у такт мелодії поворушити, або, чого доброго, як ворушать, то... жуючи гумку — мов розімліла корова на стійлі жвакує в петрівську пору». Попри увесь сарказм цього висловлювання, воно таки правдиве.

Є, звісно, окремі футболісти, які володіють українською мовою і не соромляться розмовляти нею. Серед таких першим можна назвати Анатолія Тимощука, зірки світового футболу. Кілька років тому я спілкувався з його батьком Олександром Івановичем і в розмові поцікавився такою позицією сина. І почув у відповідь, що з українською мовою Анатолій виріс, і з нею пішов у світи. Сьогодні він володіє німецькою й англійською, не кажучи вже про російську. Але зверніть увагу: в його мюнхенській оселі діти розмовляють українською.

Але таких, як Анатолій Тимощук, мало. Навіть з діда-прадіда українці, трохи оговтавшись у футболі, забувають про рідну мову. Це явище не було б таким важливим, якби не свідчило, що Україна фактично здала свій інформаційний простір північному сусідові.

Зубрити футболістам історію ВКП(б), як це було за радянських часів, звичайно, не треба. Але Державний Гімн України вивчити їм би таки годилося. Не було б зайвим і розповісти їм про нашу благодатну країну, щоб і свої, а ще більше іноземні гравці усвідомлювали, що грати в українському чемпіонаті — це велика честь. А принагідно згадати й великих футболістів, для яких слава рідної країни була над усе: для Пеле — Бразилія, для Платіні — Франція, для Баккенбауера — Німеччина...

Патріотизм об’єднує не лише вболівальницькі лави. Це могучий чинник згуртування команди, піднесення її духу, якщо хочете, мотивації гравця до здобуття кращого результату. Ну що з того, що, наприклад, кияни, розпродавши кращих українських футболістів, купили групу африканських майстрів м’яча? Вони грають, насамперед, за гроші, а не за Вкраїну. До того ж, нерідко й не відпрацьовують тих сум, які за них заплачені.

«Шахтар», якому неабияку славу здобули бразильські легіонери, теж не позбавлений цієї слабинки. Чи помітили ви: якщо доля зводить гірників із сильними європейськими клубами, нерідко згасає їхній вольовий порив, не видно національної жертовності?

У зв’язку з цим хотілося б навести ще один епізод з книжки «З футболом у світ». Олександр Скоцень, описуючи гру збірної Львова з київським «Динамо», згадує «...у вирі гри я не прислуховувався... та... стривай! Чи я розумію мову, якою наші брати говорять?! Чи це мова українська? Вони розмовляли по-російському! А це ж мали були наші брати-наддністрянці, брати-українці! Такого не було в СТ «Україна». Під польською займанщиною українська мова була для нас, гравців, нашою національною гідністю, нашою гордістю! А вони? Хто вони? Розчарування, гнів, досада, лють оволоділи мною».

Згодом, граючи вже за інші клуби, він не втомлювався виправляти журналістів, що він не «рашен», а українець. Він відмовився від французького громадянства і завжди пишався своєю національністю.

«Моя доля українського футбо-ліста була б іншою, — говорить Олександр Скоцень, — якби наш багатий футбольний потенціал не був розчетвертований, а на корінних землях не був постійно обезкровлюваний, висмоктуваний для слави наших ворогів. Немає сумніву, що моя роль була б меншою, але мої внутрішні почуття напевно були б далеко вищими. Бо чи не краще бути хоч би одинадцятим в державній репрезентації України, ніж «зіркою» в різних крайових чи навіть славних європейських клубах? Це стосується не тільки мене, а й однаковою мірою інших, у першу чергу наших обдарованих футбольних центральних і східних земель».

Але це вже інша тема.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.