До 200-річчя Великого Кобзаря

— Діду, ти чого? Очі болять?

— Душа…

Василь ПОЛТАВЧУК,
письменник.

На  Тарасовій  горі

Припікало сонце. Легенько хлюпалися в піщані канівські береги дніпрові хвилі. Час від часу по Славутичу пропливали баржі, подавали свій голос сріблясті «ракети»і «метеори», що швартувалися до річкової пристані. А за кілька метрів від води широкою асфальтовою трасою мчали до Тарасової гори автобуси з екскурсантами.

Біля зупинки, що так і називається «Тарасова гора», пасажири виходили. Приїжджі піднімалися на гору красивими зигзагоподібними сходами. Ось з-поміж зеленого вбрання дерев виглянув пам’ятник, ось і могила Великого Кобзаря. Низький уклін, тобі, Тарасе, від відвідувачів, які приїхали сюди з різних куточків планети!

Лягають квіти на гранітну плиту, на якій золотом сяють усім відомі слова: «І мене в сім’ї великій…» Раптом залунали чарівні звуки. На лаві сидів сивий чоловік у святковій українській одежі та взутті. Довгі козацькі вуса звисали аж на самісіньку сорочку-вишиванку. В руках дідусь тримав бандуру, грав і співав. Меткі пальці віртуозно перебирали струни, під якими була намальована кріпацька хата Григорія Шевченка. А люди зачаровано слухали співця. Підходили різні делегації, просили повторити мелодію. І чоловік не відмовляв. Виконував українські народні думи, легенди, козацькі притчі, пісні на слова Т. Г. Шевченка. Мені здалося на мить, що я знайомий з виконавцем чудових мелодій.

— Де міг бачити цього бандуриста? Коли? За яких обставин?

— Чи не артист, бува? — запитав мій супутник, фронтовик Олексій Порфирович Сорока.

— Ні, Порфировичу, це стара людина. Народний самородок, можна сказати... Ти ба! Згадав! Це ж його кольорове фото бачив якось у будинку простого сільського механізатора. Так-так, саме у Петроострові, що поблизу Ярошівського цукрового заводу.

— То гайда познайомимось.

— Навряд чи вдасться. Бачите, скільки людей його оточило…

Пощастило зустрітися аж ранньої теплої осені. Чудовий виконавець народних пісень — бандурист Олексій Сергійович Чуприна. Житель села Гарбузин Корсунь-Шевченківського району. Жив самотньо. Систематично приїздив у Канів, ніс до сердець людей полум’яне Тарасове слово. У гості за-просив: «Приїздіть, таких пісень заспіваю — вік па-м’ятатимете. Скрізь розповідатимете. Та й діткам у школі…»

Вийшовши з Літературно-меморіального музею

Т. Г. Шевченка, білоруська група зупинилася відпочити на оглядовому майданчику.

— Нарешті пощастило побувати тут. Довгі роки, ще студенткою мріяла, — радісно повідомила нам одна із жінок. — Яка краса довкола!

І прочитала рядки з вірша Янки Купали «Тарасова доля»:

По гостинцю білоруськім,
В Петербург з Варшави,
За каретою, за паном
Іде хлопець жвавий…
Білоруськії берези
Обабіч гостинця
Колихали думки шумом
Хлопцю-українцю...

Наша розмова зайшла про значення творчості великого українського поета для всіх народів світу. Дійшли спільного висновку: прагнення до волі, мирної праці, щастя малим і дорослим. А потім на хвилину стихли, зворушені дружньою, приємною бесідою. Десь унизу, на Дніпрі, пролунав гудок. То мимо Тарасової гори пропливав теплохід і віддавав честь Великому Кобзареві, правдолюбу, борцю за світле майбуття.

Відпочивши, вирушила в дорогу білоруська делегація. Попрямували і ми до сходів широкою алеєю заповідника. А навздогін линув дужий голос співця-бандуриста: «І у грізній борні, і у вільнім труді, ми тебе не забули, Тарасе!»

Володимир ЩЕРБАК.
Кіровоградська область,
м. Мала Виска.