Чи вже розкрито «Могилу»?

Символічний образ «Могили» у творчості національного генія, яка приховує і водночас зберігає містичні державо-творчі сили, — той скарб, що може лікувати темні скалічені покоління. Саме поняття цього явища в творчості Т.Г. Шевченка є глибоким і багатогранним. З одного боку, він не оминає справжні козацькі могили, що прийшли до нас як традиція від войовничих кочових народів. Вони є прямим свідченням забутої «слави дідівської» і красномовно доводять, що волю не можна здобувати без військової звитяги. З іншого ж боку, ті звитяжці, які полягли за волю, забрали з собою в могили і традицію державності, за ви-значенням Кобзаря. Більше того, глибоко під товщею облуди опинилася національна честь і гідність гордого, але зовсім недалекоглядного народу.

Віщий Син свого народу народився через 160 років після події, яка розпочала процес поховання державних атрибутів України. Сьогодні важко сказати, чи відчував Б. Хмельницький як батько козацької державності, що він, як славнозвісний герой М. Гоголя, «сам породив і сам вбиває» державу — Військо Запорозьке. Ніхто не висловив до Хмельницького стільки нарікань, як Т.Г. Шевченко, адже він чітко усвідомив, що початком кінця для ледь викристалізованої самостійної європейської країни стала Переяславська рада 1654 року.

Як і будь-який народ, українці, потрапивши у залежність від іноземців, за кілька століть виробили в собі сили і підстави для власного звільнення. Завдяки піввіковій добі козацько-селянських повстань Косинського, Наливайка, Гуні, Трясила та інших розхитали чужинців та надали новому ватажку досвід боротьби з ними. Б. Хмельницький втілив бажання народу до соціальної та національної свободи, але, ймовірно, зарано повірив у незламність свого творіння. Хоча, потрапивши в московське сільце, козацькій державі вдалося протриматися ще досить довго.

Подія, що трапилася за 105 років до народження Велетня українського духу, під Полтавою, звела нанівець всі державні намагання народу. Хоч Іван, на відміну від Богдана, зробив вибір союзника досить вірний, але, вочевидь, було вже запізно. Та й суперник, «що розпинав нашу Україну», був не із шляхетних і сумлінно виконував макіавеллівські заповіді. Перемігши І. Мазепу, Петро І не лише поховав нашу історичну справедливість, вкравши нашу самоназву «Русь», а й примусив ганьбити самих себе та кращих представників народу.

Завершенню загортання петербурзьким намулом нашої державності сприяла постать, яку серед усіх сучасних міст чи не найбільше пошановує Одеса. Адже вона причетна до сумнівного розчерку про заснування південного міста. І кому вже потрібне, приховане туманом давнини, без одного року 600-літнє місто, коли є чітка колоніальна дата — 210 років?.. Цариця-реформатор, «просвітлений» монарх — Катерина ІІ, саме вона «доконала вдову-сиротину» і поставила свою самодержську печатку на її могилі. Руйнація оплоту української волі — Січі, остаточне закріпачення селянства, заселення південноукраїнських земель чужинцями, поділ полкових земель на губернії (що значить: руйнація багаторічної власне української традиції) і най-підступніший крок з навернення козацької еліти у великороське дворянство. Її ж таки наказом було понищено повстанський рух, що став джерелом для високого національного духу Кобзаря — Коліївщину. Це далеко не весь список кривд, за які, певне, їй варто ставити по десяткові пам’ятників у кожному місті України, щоб вдячні нащадки замордованих, висланих та «обміняних на собак» могли їй вклонитися.

Звісно ж, з точки зору ренегатів-пристосуванців та їх нащадків усе це виглядає не так. Їм якщо не звичайне запобігання перед паном ситуації, то примарний космополітизм або слов’янофільство дорожче за власну зраджену матір. І сьогодні значна частина громадян чіпляється за чиюсь сторонню думку про те, що і чому відбувалося з нашою землею і народом. Покликаною вирішити цю дилему є істина, проголошена Великим Кобзарем: «В своїй хаті своя й прав-да...»   Лише її наслідування може допомогти чітко усвідомити, в якій країні живемо.

А правда наша історична, крім сказаного вище, полягає в тому також, що Т.Г. Шевченко першим безкомпромісно повірив у силу народу із закопаною минувшиною. Любили і шанували її чимало сучасників Кобзаря, але вірити в її відро-дження та протиставляти всім можливим перешкодам міць її минулого наважувалися одиниці. З шаленим запалом царські блазні прикривали й оббріхували наріжні камені нашої історії, накидаючи все більший і більший шар на могилу української державності. Та не вдалося їм довершити свою варварську справу, адже вони заклали ті, чужі для них, камені в підвалини власної держави. І чітко розуміли, що знищивши їх, опиняться перед проблемою власної самоідентифікації, а це була б фатальна ситуація для імпе-ріалістичного петербурзького Горинича.

Серед мільйонів засліплених українців траплялися поодинокі борці з колоніальними стереотипами, як от І. Котляревський чи автор «Історії Русів», та вони промовляли лише впівголоса, не прагнучи підіймати хвилю протистояння. І лише в 1814 році народилася постать, якій судилося здійняти поодинокий прапор боротьби за гідність народу. Він став втіленням загально-зібраного образу українця, що зробило його творчість істинно-народним вигуком, що лунав крізь брязкіт ярма та кайданів.

Масштаб національного генія Кобзаря, всіляко приборкуваний чорними сотнями та їхніми підданими — ренегатами, штучно гасився, але зміг донести іскру надії до народу. Саме вона у поєднанні з іншими факторами впливала на розвиток національного відродження. Достатньо тільки вчитатися в листи «молодих» українців Наддніпрянщини, аби зрозуміти цей масштабний вплив. Для значної частини студентів та інтелігенції кінця ХІХ ст. підготовка до святкування Шевченкових роковин щороку починалася одразу після Різдвяних свят. Завдяки цим та подібним заходам, на яких читалися реферати, ставилися українські вистави та всіляко вшановувався Великий Кобзар, кілька шарів забуття було відкинено,  і нова інтелігенція спромоглася вголос заявити про те, що під тими шарами узріла.

Революційно-реакційний і військовий початок ХХ ст. не дозволив українцям по-справжньому відсвяткувати 100-і роковини. До останнього моменту громади очікували дозволу намісників Малоросії, але марно. В процесі цього сподівання інтелігенція, зважаючи на відголоски вшанувань І. Котляревського та М. Лисенка, планувала врешті поставити Т. Шевченкові пам’ятник у Києві. В пошуках вдалої моделі скульптурної композиції брали участь відомі громадські діячі багатьох міст. Одним з її варіантів був проект художника-скульптора Ф. Балавенського, що мав символізувати вихід України з-під могильного насипу забуття. Ідея з часом сама собою зникла, адже образ «Могили» не міг бути зрозумілий новій сарані, що роєм налетіла на українські степи та міста і знесла недозрілі народні уряди.

Спочатку, проте, більшовицька орда разом із новітніми болоховцями сприяли процесу розкопування, вважаючи, що це буде їм на користь. У погоні за повагою громадськості вони розпочали українізацію, чим закликали до творчих пошуків ціле покоління приглушених червоним обухом, але не сліпих митців. Та це не могло довго тривати, адже батьки-засновники тюрми народів скоро помітили, що самі викопують міст, який поєднає загублену в ХVIІІ ст. козацьку державність з нетривалим національним спалахом у 1917—1920 роках. До того ж М. Хвильовий, М. Скрипник та О. Шумський переповнили чашу терпіння московських інквізиторів, що одразу забули про своє «…весь мир разроем…» стосовно України.

Тут проявилося пророцтво Т.Г. Шевченка про те, що відбудеться, якщо докопаються до похованого в «Могилі». Та не подіяло воно на користь селянській нації. Навпаки, загнало їх у найтяжчі умови, розпочало справжній хліборобський апокаліпсис. Вожді рогатих будьонівців не лише намулом Соловків чи снігом Сибіру, як їх попередники, а й десятками мільйонів замордованих найлютішою смертю українців закидали лише трішки прочинену історичну справедливість. Лишився невеликий тунель на Захід, де й продовжила вона відкриватися народу. Але Захід — це лише частина України, хоч і найактивніша. Виграна війна дозволила радянським гауляйтерам приховати власні злочини проти людяності і виховати цілі покоління осіб, для яких ближчою є інша «могила» — повалена тюрма народів.

У таких умовах до нас, для більшості — неочікувано й незбагненно, прийшла незалежність. І коли це диво сталося, то й прив’язали його до нерозкопаної… Так дійшли ми до значної річниці, і знову про виконання заповітів Великого Кобзаря почуємо як належне від тих, хто дбайливо слідкує, аби «Могила» залишалася закритою, щоб вони й надалі «кайданами мінялися і правдою торгували». Та, як видно, ця іудівська справа — теж не безхмарно в них проходить, що дає нам підстави вірити у майбутнє.

Два століття минуло, як український світ отримав свого пророка, і те, що ми досі не втілили в життя всі його заповіти, — наша ганьба. Проте ми їх пам’ятаємо і не через гарні рими, а через те, що його віршами промовляє до нас істина. Її не сховати ні репресіями, ні асиміляцією, ні підкупом. Тому, напередодні великих роковин, ми всі маємо чітко усвідомлювати свою відповідальність перед нашим Генієм. Що не пам’ятниками чи гучними гуляннями треба вшановувати Т.Г. Шевченка, а звільненням України від могильного насипу: подоланням забуття, очищенням від паразитів, плеканням національних цінностей, формуванням почуття національної гідності та ін.

А поки що — продовжуємо чубитися за чужих та своїх панів і не здогадуємося, що вони не знають і не хочуть знаходити вихід з пустелі, якою ми блукаємо понад два десятиліття.

Ігор СТАМБОЛ.