«...Виріс із рідного ґрунту»
3 лютого минуло 150 років від дня народження Володимира Самійленка (1864—1925), українського поета, драматурга і перекладача
Майже кожен, прочитавши твір, який полонив образами, проблемами та їх авторським вирішенням, мовою, обов’язково поцікавиться, хто ж його написав. Так було і тоді, коли у 1886 році був опублікований вірш «Ельдорадо». З підпису під ним — «Сивенький» — читачі зробили висновок: його автор — літня людина з великим життєвим досвідом, яка добре обізнана з проблемами суспільства. І яким же було здивування, коли з’ясувалося, що «Сивенький» — це псевдонім, а справжнє прізвище поета — Володимир Самійленко, і що йому трохи більше за двадцять. Звісна річ, інтерес до юнака зріс. Звідки він, хто його батьки, якого походження?
Народився Володимир Іванович Самійленко 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Батько його був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Про історію їхніх стосунків поет розповів в «Автобіографії», яку почав писати за місяць до смерті:
«Як моя мати мала літ шістнадцять, її мати й вітчим найняли служити до покоїв до старої дідички Лисевички в х. Климово, верстов 10 від Сорочинець, у Зіньковецькому повіті, де вона проживала з сином своїм Іваном Олександровичем. Іван Олександрович Лисевич був багатий землевласник: мав п’ять тисяч десятин землі й багато всякого добра; любив бенкетування, полювання й музику. За часів кріпацтва мав власний оркестр музикантів. Сам теж гарно грав на скрипку. В той час, як моя мати вступила на службу до його матері, він мав коло 40 літ; був нежонатий.
Побачивши у своєї матері мою матір, він хутко звернув на неї свою увагу; дівчат він дуже любив, а до того моя мама була дуже гарна з обличчя й струнка станом, та й натуру мала делікатну, можна б сказати, освіченої й культурної дівчини.
В результаті його закохання чи, може, тимчасової забаганки, він успів прихилити до себе серце молодої недосвідченої дівчини, й вона йому віддалася, ймучи віри, що він з нею одружиться, як то присягався зробити.
Та не так сталося. Як побачили, що моя мати вагітна, Лисевич одправив її в Сорочинці до батьків. Як компенсацію, обіцяв їй подарувати десять десятин землі, але мати моя з погордою відмовилась; вона не продала свого кохання».
З тієї ж біографії дізнаємося, що батько любив свого нешлюбного сина, просив Олександру Кіндратівну віддати його йому, та вона, попри те, що син може стати багатієм, успадкувавши багатство Лисевича, як пише письменник, «не наважилася віддати мене, боячися, щоб мене не звели з світу батькові родичі й фаворитки. І певно, що вона мала рацію».
Таки мала! Завдяки природженому таланту, працелюбності, підтримці добрих людей син колишньої кріпачки, а пізніше панської служниці закінчив полтавську гімназію, шість років (1884—1890) провчився на історико-філологічному факультеті Київського університету, опанував близько десяти іноземних мов, освоїв нотаріальну справу, прославився не лише своїми художніми творами, а й як перекладач українською мовою зарубіжної класики.
Як ви вже, вочевидь, зрозуміли: є всі підстави зробити висновок, що Володимир Іванович, як кажуть, прокинувся знаменитим після того, як громадськість дізналася, що саме він є автором «Ельдорадо». Чим же вразив цей вірш? Саркастичною силою та вбивчою іронією, з якими «оспівувалися» порядки тоталітарної держави. (Уважно вчитайтеся у ці рядки, написані у січні 1886 року. — Прим. «ЧН»).
Десь далеко єсть країна
Пишна, вільна, щастям горда,
Кожний там живе щасливо —
Держиморда, держиморда.
В тій країні люблять волю,
Всяк її шука по змозі
І про неї розмовляє —
У острозі, у острозі.
Там усяк говорить правду
Непідкупними устами,
Там за правду щира дяка —
Батогами, батогами.
Там неправді та злочинству
Не вважають і на волос,
Там злочинних зараз лають —
Та не вголос, та не вголос.
Там уряд «блюде» закони,
Дба про всіх, немов про рідних,
За провинності ж карає —
Тільки бідних, тільки бідних.
Суд там скорий: як ти винен,
То зашлють «без проволочки»,
А не винен, то й відпустять —
Без сорочки, без сорочки.
В тій країні всякий може
По заслузі шани ждати:
Там на те хрести й медалі —
Для багатих, для багатих.
Там тверезість у повазі,
Видно скрізь тверезу спілку,
Всі там п’ють самую воду —
Та горілку, та горілку.
Там всі люди роботящі,
Там нарівні з мужиками
Всі пани працюють щиро —
Язиками, язиками.
Там широка воля слову:
Кожний пише все, що знає,
А цензура ліберальна —
Все черкає, все черкає.
Там письменникам за працю
Сам уряд складає дяку
І з тріумфом їх провадить —
В Сибіряку, в Сибіряку.
Там говорять по-французьки
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають —
Крім своєї, крім своєї.
Там зійшлися всі народи:
Москалі, «хахли», поляки,
І живуть вони так дружно —
Як собаки, як собаки.
Там живе племін усяких
Престрашенна мішанина,
І за те той край зоветься —
Русь єдина, Русь єдина.
Отже, як писав Іван Франко: «Він (В.І.Самійленко. — Авт.), відразу виступає на літературне поле повним майстром форми і слова, з дозрілими, вповні виробленими думками і почуттями, і на протязі 20 з зайвим літ своєї діяльності зовсім не зміняється. Всі важніші струни його поезії звучать уже в перших його творах; вони потім звучать раз сильніше, то знов слабше, але вони ті самі, нових струн не прибуває».
Яскравими зразками нещадної політичної сатири із засудженням ура-патріотизму, самодержавства, продажності, кар’єризму стали його твори «Як то весело жить на Вкраїні», «Патріот Іван», «На печі», «Міністерська пісня», «Новий лад» тощо. Під приціл сатири Володимира Івановича потрапляють панство, бюрократи, «віршошкряби» та інші носії болячок суспільства.
Наприклад, вірш «На печі» розвінчує лжепатріота, який пояснює свою позицію так: «Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, але завше я був патріотом, — за Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі, моє серце сповнялось клопотом... Наші предки колись задля краю свого труд важкий підіймали на плечі; я ж умію тепер боронити його і служити, не злазячи з печі... Ще стоїть Україна! Не вмерла вона і вмирати не має охоти. Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти».
Звичайно, щоб так сміливо виступати проти влади, проти несправедливості, треба безмежно любити свій народ, свою землю. І це почуття було притаманне Володимиру Самійленку. Знову повернуся до характеристики, яку дав Володимиру Івановичу Великий Каменяр: «При тім він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні і своєму народові — і се в Росії тип поки що свіжий, мало ще розповсюджений, тип, можна сказати, будущини. От тим-то він такий дорогий і любий кождому українському серцю, такий саморідний та національний — не штучний, а немов так готовий уже виріс із рідного грунту». І це почуття любові до України скристалізувалося в багатий «букет» віршів про рідний край. В одному з них, звертаючись до України, він пише: «Тобі несу я сили всі, що маю; і працю тиху, і мої пісні на вівтар твій побожно я складаю. Натхни ж мене! Нехай у мертвім сні я днів моїх даремно не загаю! Нехай я знаю, що недурно жив, що за життя тобі я заплатив».
Мужньо поет відстоював самобутність української мови. Він писав: «Хай же ті вороги поніміють скоріш, наша ж мова сія щогодини ясніш! Хай коштовним добром вона буде у нас, щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, щоб, поглянувши сам на створіння своє, він побожно сказав: «Відкіля нам сіє»... Поетична спадщина Самійленка включає пейзажну та інтимну лірику. Як тут не згадати слова «Вечірньої пісні», в якій поет ніби намалював словом, як «тихесенький вечір на землю спадає, і сонце сідає в темнесенький гай». Нагадаю, «Вечірня пісня», покладена на музику Кирилом Стеценком, стала народною піснею.
Феномен таланту Володимира Івановича Самійленка полягав у тому, що він одночасно плідно працював у різних літературних жанрах. Це й драматичні твори «Драма без горілки», «Дядькова хвороба», «Маруся Чураївна», «У Гайхан-Бея», і гуморески, і переклади на українську творів О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Нікітіна, М. Гоголя, Гомера, П. Бомарше, Ж.-Б. Мольєра, Дж. Байрона, П. Беранже та інших.
...У його вірші «Пам’яті Л.І. Глібова» є слова, які характеризують і самого Володимира Самійленка: «Поете наш! Ти чесно в світі жив, працюючи, не знав ти зради, із шляху певного тебе не відхилив ні острах, ні життя принади».
Людмила ШЕРШЕЛЬ.
(Укрінформ).
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206