Найблагородніший у світі ідеал До Дня Соборності України

Розглядаючи питання формування витоків соборності України та їх взаємозв’язку зі становленням національної ідеї, ми повинні враховувати історичні факти формування етнонаціональних кордонів, вплив української діаспори на події в сучасній Україні. В цьому сенсі велику роль мають відіграти науковці. Наша історія має багато спільного з історією Греції. Саме паралель «Велика Греція — Мала Греція», «Велика Росія — Мала Росія» українського походження. Це наші предки, наші книжники на рубежі XVI—XVII століть цю парадигму породили. Ми породили цю імперію. Ми її виростили на своїх плечах, ми її живили своїми інтелектуальними кадрами. На жаль, деякі вчені Польщі, Росії розглядають Україну від Карпат до Полтави, що буцімто занепала в XVII столітті, як польську Україну, а всі східноукраїнські землі — як росій­ську Україну. Навіть в Україні деякі вчені і політики заявляють, що Україну слід розділити: одну частину віддати Польщі, другу — Росії. Таким горе-вченим і політикам потрібно давати рішучу відсіч правдивим висвітленням «білих плям» нашої історії.

За роки правління російського царату здійснювалася переселенська політика українців на неосвоєні землі Російської імперії. В результаті утворилися компактні поселення українців на Далекому Сході в Примор’ї — «Зелений клин», або Зелена Україна, на півночі Казахстану — «Сірий клин», або Сіра Україна, на Північному Кавказі та Подонні — «Малиновий клин», або Малинова Україна. А ще утворилися компактні поселення українців у Прибалтиці і Туркестані. Основою єднання всіх українців світу була церковно-християнська ідея.

Стрижнем, визначальним змістом Української революції 1917 року стала боротьба за досягнення величної мети — відродження української нації у всіх без винятку проявах її існування та розвитку — економічного, полі­тичного, державотворчого, духовного. На Всеукраїнському національному конгресі, що відбувся в кінці квітня 1917-го у Києві, власний державний устрій бачили, по суті, на всіх етнічних теренах, де компактно розселилися українці. Зокрема, планувалося, що «західним кордоном має бути Любленська і Гродненська губернії, південно-східним — Кубань, північним — Прип’ять, південним — Озівське й Чорне море…» (В. Сергійчук. «Українська соборність. Відродження українства в 1917—1920 роках»).

На початку травня 1917 року Українська Національна Рада в Петро­граді, що була в столиці Російської імперії повноважним представником Центральної ради, подала Тимчасовому уряду проект про об’єднання всіх українських етнічних земель в автономне державне утворення. Територія, на яку мала поширюватися українська влада, включала в себе Волинську, Подільську, Київську, Чернігівську, Харківську, Катерино­славську, Херсонську, прилеглі частини Таврійської, Бесарабської, Воронезької та Курської губерній. У цьому документі згадувалася і Кубань, про включення якої та інших суміжних територій до складу України мало вирішуватися за згодою комісара Тимчасового уряду та Центральної ради (там же). Надалі ці прагнення було конкретизовано в чотирьох універсалах Центральної ради. Хоча діяльність Центральної ради тривала недовго — лише 13 місяців, вона збагатила державотворчий досвід українського народу. Період діяльності Центральної ради характеризується значним досягненням у розвитку й впровадженні в життя української соборної ідеї. Відроджена під її керівництвом державність українського народу, втілена у формі Української Народної Республіки, стала важливим етапом на шляху консолідації української нації, соборності українських земель.

Більшовицький переворот у жовтні 1917 року в Петрограді і повалення Тимчасового уряду пришвидшили політичну дезінтеграцію Росії і боротьбу за незалежність на українських землях. На той час в Україні не існувало політичних сил, впливовіших за Центральну раду. 7 листопада вона ухвалила III Універсал, який проголосив створення Української Народної Республіки у федеративному зв’язку з Російською державою. На Галичині була проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Проте в кінці 1917-го Радянська Росія розпочала інтервенцію на українські землі, і 22 січня 1918-го Українська Центральна рада ІV Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, ні від кого не залежною державою. Універсал закликав усіх патріотів України об’єднатися і стати на захист добробуту і свободи свого народу від більшовиків та інших нападників.

22 січня 1919 року відбулося об’єд­нання двох суверенних українських держав — Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) в одну самостійну соборну державу. Урочистий Акт злуки (об’єднання) був проголошений Директорією УНР на Софійському майдані Києва. Йому передували Предвступний договір, укладений 1 грудня 1918 року в Фастові між УНР і ЗУНР, а також Ухвала Української національної ради від 3 січня 1919-го про злуку ЗУНР та УНР. В Акті злуки від 22 січня 1919 року Директорія радо привітала історичний крок наших західних братів. Зокрема, в ньому підкреслювалося: «Віднині зливаються в одно віками відірвані одна від одної частинки України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Придніпровська Україна в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх сил, має змогу об’єд­нати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя українського народу».

Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було тоді доведено до кінця. Головна з них — скрутне становище, в якому незабаром опинилася Директорія та її уряд, що змушені були під натиском радянських військ залишити майже всю територію Великої України. Та й серед західноукраїнських державних діячів не було прагнення до негайного повного об’єднання. На вимогу представників ЗУНР Директорія погодилася на те, щоб до скликання Всеукраїнських установчих зборів адміністративні та законодавчі функції в Західній Україні велися самостійно, а фактичне об’єд­нання було здійснене пізніше. По­дібний партикуляризм був поширений також на військову, зовнішньополітичну сфери. Практично Ухвала Української національної ради від 3 січня та Акт Директорії від 22 січня 1919 року лише декларувати проведення державного об’єднання в майбутньому. До того часу встановлювався тісний державний зв’язок між двома українськими державними організаціями, близький до конфедеративного, з окремими урядами й військовими силами. Ця організаційна окремішність збереглася навіть тоді, як територію західних областей УНР остаточно окупували польські війська, а її уряд разом з армією опинився на теренах, підконтрольних безпосередньо Директорії.

І все ж під державно-правовим огля­дом Акт Соборності від 22 січня 1919 року є зобов’язуючим об’єднавчим правовим актом. Саме втілення цього акта було докладно прописане, і треба було лише виконати його в прописаний спосіб: шляхом рішення Всенародних установчих зборів Соборної Української Народної Республіки, які мали дістати до затвер­дження подробиці автономного ладу за­хідних областей Української Народної Республіки. Тільки воєнні обставини не дали можливості детально виконати ці вимоги Акта Соборності. Тим паче, сам Акт Соборності не був лише декларативним, але й зобов’язуючим правом. Україна змогла б вистояти як соборна самостійна держава лише тоді, коли українці були б спроможні мирно вирішувати свої внутрішні суперечності, досягати загальнонаціональної єдності й згоди. Адже саме громадянська війна, в яку вона дала себе втягнути, розпорошення державницького потенціалу нації між різними політичними платформами стали головною причиною поразки Української революції 1917—1920 років.

Та попри все, день 22 січня 1919 року назавжди залишиться в історії українського народу як свято Соборності України. Це був один з най­прекрасніших моментів нашої історії. Високий принцип соборності своїх земель — найблагородніший у світі ідеал, до якого прагне кожна нація. На довгому й тернистому шляху українського народу до цього ідеалу була Злука УНР і ЗУНР — подія великого історичного значення. Вожді Української революції 1917—1920 років були щиро переконані в тому, що національна ідея і соборність подолають усі труднощі і, зрештою, восторжествують.

Після встановлення більшовицької диктатури і створення Радянського Союзу соборницькі тенденції на наших землях були сповільнені. Більшовицька влада сприяла розподілу українських земель поміж сусідніми державами — Чехословаччиною, Польщею, Румунією, Радянською Білорусією й, особливо, Росією. Й нині поза межами кордонів України ще перебувають історичні українські землі (Т. Олесіюк, «Соборна Україна»). Більшовицька партія проводила політику денаціоналізації і створення єдиної спільності — радянського народу. Переслідувалася церква і християнська ідея — як важливі чинники соборності. Народна революція в Україні 1917—1920 років сприяла ствердженню на наших землях Української національної ідеї. Але комуно-більшовицький терор загальмував її розвій. Втім, і за тоталітарного режиму національно-патріотичні сили України вели боротьбу за соборну незалежну державу. Як наслідок цієї боротьби у 1991 році Україна була проголошена незалежною державою.

...Я жив при Радянському Союзі. В мене немає ностальгії за радянським періодом, тому що я багато бачив, осмислив і переосмислив. Тепер, з висоти мудрості свого віку, можу оцінити і порівняти, що таке життя в імперії і в незалежній державі, яка задекларувала європейський шлях розвитку.

На мій погляд, більшість проблем в Україні існує через те, що значній частині наших громадян, у тому числі так званій еліті, бракує трьох стовпів сучасної розвиненої нації: поняття національної ідеї, високої культури, здорової моралі.

На жаль, в Україні Українська національна ідея не проникла в душу і серце більшості нації, а особливо еліти. Якось японського дипломата запитали, чого не вистачає Україні, і він відповів: «Націоналізму». І це так, адже націоналізм — вищий ступінь патріотизму. Коли ти все робиш за­для блага нації. А в нас багато хто любить не Україну в собі, а себе в Україні.

Ми, українці, повинні врости в землю своєї Батьківщини, а очі наші нехай оглядають увесь світ. У цьому запорука завершення формування національної ідеї і соборності України. Потрібно сформувати українську націю і гідну еліту, для якої такі ідеали, як честь, порядність, вірність слову й обов’язку, були б духовним кредо.

Українська нація, що пережила небувалий злет, здійснила воістину гігантські кроки власного відро­дження, державотворення і могутньо увірвалася в геополітичний простір, заслуговує на гідне місце і повагу в світі.

Микола БЕЗОТОСНИЙ,
кандидат історичних наук, доцент.
м. Южне.