Бо з нами Бог і Україна

Одеса — теж не виняток. Ще над чорноморськими хвилями не розвіявся дим боїв за визволення Північного Причорномор’я з-під турецького ятагана, а вже нащадки князя Володимира відроджували чарівний куток землі нашої. Минуло лише п’ятнадцять років, як відгриміли гарматні постріли на руїнах подоланого Хаджибея, а вже на чорноморських пагорбах зводилися мури лікарні, повітря дихало весною відродження і надіями на мирне щастя.

1804 року при лікарні, чи, як тоді називали, — шпиталі, були освячені перші камінці, які лягли в підмурок храму Божого, що отримав чудове ймення — Різдва Христового.

Тривалий час в Одеському історико-краєзнавчому музеї зберігалася гравюра «Одеського шпиталю», тобто «Старой больницы» (старої лікарні), під датою 1805 року. Як бачимо, дати не збігаються. А воно й не дивно. Адже на гравюрі відтворено досить гарні й привабливі будівлі, які, певна річ, вимагали багатенько часу, аби з’явитися перед очима захопленого люду.

Ніде правди діти: І. Авдієнко у виданні «Путеводитель по Одессе и ее окрестностям» 1914 року стверджує, що храм «Рождества Христова при старой городской больнице сооружен в 1814 г.». Ця ж думка панує і в книзі «Столетие Одессы» (Одеса, 1894). Виходить, що згаданий храм будувався десять років.

А от І. В. Артютюнова та Н. Н. Матирева, авторки довідника «Указатель памятников и памятных мест по городу Одессе» (Одеса. 2011) згадують лише лікарню за адресою «Херсонская, 5а», проте про церкву за цією ж адресою — ані слова.

Та варто брати до уваги, що справжні одесити, не за часом перебування в Південній Пальмірі, а за відчуттям її духу, скрізь пам’ятають про її особливості і про храм Різдва Христового.

На початку свого існування цей храм мав хрестоподібну форму з банею (куполом) посередині. Проект і лікарні, і церкви розробив архітектор Ж. Тома де Томон у стилі класицизму.

Новим поколінням прихильників нашого міста цікаво буде довідатись, що в цьому Божому домі в інтер’єрі був гарний іконостас, балкон для хору на дерев’яних стовпах-колонах, куди вели гвинтові сходи. З огляду на особливість призначення церква мала два входи: зсередини двору лікарні — для хворих, лікарів та обслуговуючого персоналу; другий — з вулиці Херсонської (тепер — Пастера) — для мешканців міста та гостей. Стіни були оздоблені гарним ліпленням. Очі прихожан радували церковні образи (ікони), стародавні й нові книги, рушники та килими, вироби з дерева, срібла, золота та воску.

Найкращі служителі храму Різдва Христового надовго залишалися в пам’яті вдячних одеситів. Це — настоятель Микола Григорович Ігнатьєв, виходець з Херсонської духовної семінарії, та Павло Федорович Трембовельський, псаломщик в сані диякона — з середнього відділення Київсько-Софійського духовного вчилища.

Нинішній служитель храму Різдва Христового, протоієрей Віталій (Сеник) розповідав, що на Святій землі, а саме в Єрусалимі, є «Храм усіх націй». Старі одесити переказували, що в давнину наші земляки одеську церкву Різдва Христового також називали «Храмом націй». На мою думку, для цього були підстави. На початку ХІХ століття в Одесі лише росіяни, греки, поляки, вірмени, французи, італійці, німці та євреї мали свої храми. А як-от українці, білоруси, болгари, серби, а також молдавани з щирою приязню відвідували храм Різдва Христового.

В Одесі народної прихильності заслужив також храм Усіх Святих, що був розташований на Першому міському кладовищі. Тепер на цьому місці парк, який має назву Преображенський. Тут колись відспівували і ховали одеситів різних національностей. Там поховані п’ятеро чорноморських козаків, які загинули під час штурму турецького Хаджибею, що відбувся в ніч з 13 на 14 вересня 1789 року. На превеликий жаль, храм Усіх Святих знищили під час веремії скажених атеїстів 30-х років ХХ століття.

Одеському «Храму усіх націй», тобто Різдва Христового, поталанило трохи більше. Він проіснував до 1960-х. Тоді його було зачинено й облишено на поталу людській байдужості. Руйнування святині не забарилося.

Але Бог не міг полишити у такому стані Духовний дім, що рятував людські душі і життя. Набувши у тривалій боротьбі сили, український народ нарешті здобув незалежність і почав відбудовувати власну Державу. Спочатку одеські українські патріоти добилися того, що міська влада передала їм приміщення, радше залишки від колись славетного храму Різдва Христового. Перша новітня церковна громада відстоювала засади Української автокефальної церкви. Силами цього гурту було приведено до ладу лише невеличку частку храму при головному вході, що вів на Херсонську вулицю, де й відбувалася врочиста духовна служба, а люд молився буквально на сходах. Головне ж приміщення дихало руїною.

З часом храм, за бажанням духовної громади, перейшов під егіду Української православної церкви Київського патріархату. Слід визнати, що тільки на початку ХХІ століття по-справжньому розпочалася реконструкція та відбудова цього Божого дому. Зведення даху над усією церквою фактично врятувало її. Тоді й розпочалося відновлення стін та розпису на них і на стелі. Проект реставрації на прохання громади розробили викладачі Одеської національної академії архітектури та будівництва.

П’ятиярусний іконостас заввишки вісім метрів умістив у собі сорок два образи і був оздоблений дерев’яним різьбленням та увінчаний різьбленим дерев’яним хрестом.

Нарешті настав сподіваний час для одеситів: 18 травня 2008 року — в день святого великомученика Юрія Переможця — патріарх Київський та Всієї України Філарет освятив престол й увесь оновлений храм Різдва Христового.

Не можна не звернути уваги на той факт, що кожної осені 14 жовтня, у день Святої Покрови, козаки відроджених українських формувань, як-от Чорноморське козацьке військо, Запорізьке козацтво, «Одеська Січ» та гайдамаки, перед тим як покласти квіти до пам’ятника козацькому отаманові Антонові Головатому, приходять до храму Різдва Христового на ранкову молитву. І, певно, тому в Одесі почали називати цей Божий дім ще й Козацькою церквою. До речі, минулого року на свято Покрови Одеський гайдамацький курінь у цьому храмі освятив свій прапор.

Варто наголосити, що багато зусиль та уваги для подальшого розквіту діяльності храму Різдва Христового приділяв архієпископ Одесько-Балтської єпархії Яків, а поруч з ним були його помічники, щирі служителі Божого дому. Багато зробив у цьому сенсі і протоієрей Віталій (Сеник). Саме з його легкої руки та щирої думки вже кілька років на Різдво та свято Богоявлення Господнього (Водохреще) на головній вулиці Одеси Дерибасівській побіля ошатної ялинки лунають колядки, славлення Господа Бога та народні пісні. Зворушені одесити і гості чорноморського міста приєднуються своїми голосами до служителів Божого дому — і святкова радість стає спільною та щедрою. Зазвичай тут згадують тих одеситів-ентузіастів, які у 1970-х — 1980-х не зважали на невдоволення атеїстів і пошановували як народні історичні, так і релігійні свята. Також згадують добрим словом і подвижників відродження храмів нашого міста — протоієрея Василя (Василя Йосиповича Шманяка) та владику Паїсія. Хай їх Бог береже!

Нині Одесько-Балтську єпархію очолює єпископ Марк (Гринчевський). Він щиро підтримує одеські традиції і місію релігії у розвитку національної культури українського народу. В його серці відлунює життя його Церкви і життя його Держави.

І хоча в нашій країні церква відокремлена від держави, але ніхто не спроможний відірвати її від народу. При храмі Різдва Христового працює недільна приходська школа, що є потребою часу. Вона допомагає підносити освітній, культурний та моральний рівень її слухачів, виховувати молодь у любові до Бога, до рідної країни, до свого народу і його культури. Школу відвідують як діти, так і дорослі. У ній не лише слухають квалі­фіковані лекції педагогів, священиків і митців, а й беруть активну участь у підготовці і проведенні народних та релігійних свят (діє колектив художньої самодіяльності). За це варто, передусім, подякувати талановитому педагогові, за­служеному працівникові освіти України Галині Анатоліївні Могильницькій.

Церква Різдва Христового завжди відкрита для боголюбивих, щирих, добрих сердець. Сюди приходять не тільки одесити. Наш храм знають ген-ген за межами нашого краю. Так, уже постійними гостями нашої громади є великий дитячий колектив з міста Дрогобича (Львівщина), який привозить до Одеси святкові художні програми, урочисті хороспіви, з якими виступає перед прихожанами храму Різдва Христового, бере участь у літургіях. Водночас юнаки і дівчата з Прикарпаття знайомляться з Причорномор’ям, культурою і традиціями Одещини. Звісна річ, гостям цікава зустріч із Чорним морем, яке у сиву давнину називалося Руським, бо омивало Київську Русь. Ці життєдайні єднальні акції проводяться завдяки «Інтелектуальному форуму», яскравим представником якого для нашої громади є талановитий педагог Софія Євгенівна Шеренгова.

Велике піднесення і гордість сповнюють серце, коли у храмі лунає духовний гімн України «Боже, Великий, Єдиний! Нам Україну храни», у спільному виконанні прихожан і церковного хору. Не зайвим буде нагадати, що текст цього гімну написав Олександр Кониський, небіж по сестрі Тараса Шевченка, а мелодію — Микола Лисенко, дядько Лесі Українки. А ще хочу звернути увагу на той факт, що кожна країна має свій державний гімн, але — як привілей історії — лише кілька народів мають власний духовний національний гімн.

...Завершується служба в церкві. Люди виходять на вулицю і наче переходять в інший храм, бо сама наша Вітчизна, наша Україна, є таким храмом. Світяться усміш­ки дітей, світяться очі матерів і зворушеної молоді.

І колискові, і колоскові
пісні відлунюють донині
і стверджують у кожнім слові,
що з нами
Бог і Україна!

Олег ОЛІЙНИКІВ,
член Національної спілки письменників України.

НА СВІТЛИНАХ: міська лікарня на репродукції ХІХ століття. Панораму (ліворуч) відкриває храм Різдва Христового; двері до відродженого храму завжди відкриті.