Про «гетьмана» Одеси та його нащадків

Автори не обмежуються у своїй роботі лише традиційними вимогами біографістики. По-науковому прискіпливо й обґрунтовано, спираючись на численні архівні та опубліковані джерела, на основі глибокого аналізу і філософських узагальнень вони прослідковують весь життєвий шлях свого героя, його світоглядні переконання та морально-етичні цінності, професійну, громадську і політичну діяльність. Іван Луценко постає перед нами як безмежно відданий своєму народові діяч, активний представник україн­ської політичної еліти революційної доби, який може бути яскравим прикладом для сьогоднішніх керманичів, для формування ідейно-політичної і морально-етичної основи нової генерації української політичної еліти.

Межі найбільшого за населенням на той час українського міста Одеси виявилися для енергійного І. Луценка врешті-решт замалими, і з часом його політична діяльність набуває загальноукраїнських масштабів. Поступово Іван Митрофанович долучається не тільки до політичних, але й до військових справ, безпосередньо бере участь у боротьбі проти більшовицької армії, що прибула підкорювати Україну. Авторитет політика в той час був настільки високим, що багато хто бачив його навіть першим ке­рівником держави. Про це свідчить той маловідомий факт, що на пост гетьмана України у 1918 році балотувалися в основному дві кандидатури — Павла Скоропадського та Івана Луценка (с. 142).

Наш земляк належав до тієї генерації української еліти, представники якої самовіддано служили народу, у них навіть не могло бути думки про прагнення до задоволення якихось власних, корисливих інтересів. Говорячи словами Д. Донцова, це були «вогенні душі формотворців, що палають невгасимим внутрішнім вогнем». Українські політики відрізнялися високим рівнем професійної підготовки, досконалістю політичних підходів, високими морально-етичними принципами тощо. Скажімо, І. Луценко, заробляючи з допомогою лікувальної практики 10 тисяч карбованців на рік, з них тільки 2 тисячі витрачав на утримання своєї родини, решта йшла на громадські справи.

Практичне значення книги і постаті її головного героя додатково підсилюється тим, що з елітою у нас завжди були труднощі, україн­ський народ за свою історію тричі втрачав провідну верству. Прикро про це писати, але вона ополячилася у добу Речі Посполитої, зро­сійщилася у Російській імперії, а в Радянському Союзі під час сталінщини була винищена фізично. За всіма законами етногенезу після таких серйозних втрат народ як культурно-цивілізаційна спільнота вже мав би припинити своє існування. Але сталося диво, відбувся справжній тріумф творчих сил народу, який кожного разу піднімався і відновлював свою культурну і полі­тичну еліту.

Втім, після страхітливої радянської руїни навіть у незалежній державі ми ще ніяк не можемо сформувати свою нову авторитетну провідну верству. Представники сьогоднішньої влади постали, в основному, з проросійської радянської (партійної і комсомольської) номенклатури і міцно стали на ноги ще в умовах авторитарної і корумпованої доби президента Л. Кучми. Зараз більшість з них, залишаючись вірними старим принципам, намагаються утворити з України авторитарну державу і затягнути нас до союзу з північним сусідом. Іноді складається враження, що вони і досі не розуміють найголовнішої геополітичної проблеми України — її подальше існування можливе лише за умов євроінтеграції, яка сприятиме нейтралізації неоімперських амбіцій Росії, побудові з нею рівноправних, взаємовигідних стосунків. Це нерозуміння призводить до того, що антиукраїнська політика В. Януковича вже двічі піднімала народ на полі­тичні протести — на Майдани 2004 і 2013 років.

У зв’язку з цим надто важливо сьогодні вивчати досвід минулого, який, зокрема, висвітлюється в монографії про діяльність І. Луценка. Особливо хотілося б наголосити на тому, що приємно вражає досконалий стиль книги, використання вдалих засобів і прийомів мови. Монографія, безумовно, по-справжньому наукова, але за ви­кладом матеріалу вона, в доброму розумінні цього слова, має публіцистичний характер. Передусім — це свідчення літературного таланту авторів, які добре володіють словом, мають високий рівень загальної культури і здатність просто, переконливо і з високою стилістичною майстерністю висловлювати свої думки.

Особливу увагу привертають додатки до книги, в тому числі розділ «Публікації та републікації праць І. Луценка на громадсько-політичну та історичну тематику». В умовах відсутності спеціального видання творів діяча їх публікація і навіть передрук (републікація) цілком виправдана і дає можливість читачу повніше зрозуміти багато­гранну постать нашого героя, відчути його внутрішній світ та особливості мислення.

Найголовнішим принципом життя і діяльності Івана Луценка завжди було служіння своєму народові, «за будь-яку ціну працювати на благо Української держави» (с. 173). У цьому сенсі у наш неспокійний час він отримав серед молодого покоління багато вірних й активних послідовників, серед яких можна назвати й авторів рецензованої книги. Ми вже не кажемо про сьогоднішні численні українські євромайдани, де формується сучасна політична (громадянська) нація і з’являються нові лідери. Отже, Іван Митрофанович Луценко не марно прожив своє життя як яскравий і патріотичний подвиг, його справа продовжиться аж до повної перемоги українського руху.

Анатолій СТЬОПІН,
доктор історичних наук, професор.