Європейська політика Галицько-Волинської держави

Найвищої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1152—1187). У «Слові о полку Ігоревім» так говориться про цього галицького князя: «Галицький Осмомисл Ярослав! Високо сидиш ти на своєму златокованому престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві шлях, зачинивши Дунаю ворота...» Ярослав уклав союзницькі договори з Угорщиною і Польщею, мав широкі дипломатичні зв’язки з візантійським імператором та німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Проте за часів сина Ярослава, Володимира, угорський король Бела ІІІ захопив Галицьку землю, яку передав в управління своєму синові Андрашу.

У середині ХІІ ст., за часів правління правнука Володимира Мономаха, Мстислава Ізяславовича, швидко підноситься Волинське князівство. Після смерті Мсти­слава у 1170-у у Володимирі-Волинському почав князювати його син Роман (1173—1205). У 1199-у князь Роман оволодів Галичем та об’єднав Галичину і Волинь, створивши на політичній карті Східної Європи нову руську державу. На цей час Київ остаточно втратив своє політичне значення і потрапив під залежність галицько-волинського князя. Роман Мстиславич проводив активну зовнішню політику. У 1199 році на прохання візантійського імператора Ісаака II Ангела він здійснив успішний похід на половців, що значно покращило важке становище імперії. Згодом Роман ІІ уклав союз із Візантією, який був скріплений його шлюбом з дочкою імператора Анною.

У другій половині 1204 — на початку 1205 років князь Роман уклав угоди з Угорщиною і Польщею про взаємодопомогу. Коли у 1204-у хрестоносці захопили Константинополь, Папа Римський Інокентій III звернувся до князя Романа з пропозицією прийняти католицизм й отримати королівську корону, але той відмовився.

У 1205 році у Священній Римській імперії відбувалася боротьба за імператорський трон між Філіпом IV Гогенштауфеном й Оттоном IV Вельфом. У цю боротьбу на боці Філіпа IV втрутився і Роман Мстиславич, який у червні 1205-го розпочав похід у Саксонію, але в Польщі вступив у конфлікт з князем Лєшком Білим і загинув у бою під Завихостом над Віслою.

По смерті Романа Мстиславича залишилися два малолітні сини: Данило (1201 р. н.) і Василько (1203 р. н.), а їхньою регенткою була мати Анна. Зважаючи на вороже ставлення галицьких бояр до Романовичів, Анна звернулася за підтримкою до угорського короля Андраша II, але ця підтримка призвела до фактичної залежності від Угорщини. Із двох братів більш енергійний і здібний старший Данило очолив багаторічну боротьбу з боярами, уграми і поляками за повернення батькової спадщини. У 1238 році Данило і Василько Романовичі здійснили похід на Галичину й зайняли стольний град. У 1240-у Данило заволодів Києвом і посадив там свого намісника. При цьому слід зазначити, що у 1223 році 22-літній князь Данило Романович разом зі своєю дружиною брав участь у спільному поході кількох російських князів і половецьких ханів проти монгольської орди, зокрема в історичній битві на річці Калці 31 травня.

Князь Данило оволодів Галичем і Києвом у складний час, коли відбувалася навала монголо-татар на Русь. Татари зруйнували галицько-волинські міста, захопили деякі угорські, польські й чеські території і вийшли на кордони Німеччини. Європі загрожувала неминуча катастрофа, але татари, довідавшись про смерть хана Угедея, відступили і почали повертатися назад, до пониззя Волги, де вони утворили державу, відому в історії як Золота Орда.

У жовтні 1245-го Данило Галицький прибув до столиці Орди — Сараю, поблизу сучасної Астрахані, де був змушений визнати себе васалом Батия. Данилу вдалося домогтися від Батия підтвердження своєї влади над Галицько-Волинським князівством, але не над Києвом. До того ж він був зобов’язаний надсилати своє військо для участі в походах Батия на Польщу, Литву, Угорщину і сплачувати данину. Проте вимушена покора Батиєві не зламали князя. Подальші події засвідчили, що коли не справдилися сподівання на допомогу західних країн, він продовжив боротьбу самотужки, водночас шукаючи союзників серед руських князів. 1250 року Данило Галицький одружив свою дочку з великим князем Володимирським Андрієм Ярославовичем (братом Олександра Невського), скріпивши, таким чином, таємний військовий союз проти татар, до якого приєднався також Ярослав Тверський.

1252 року Андрій запропонував і своєму братові Олександру приєднатися до союзу проти татар, але той доніс ханові. За вірну службу хан нагородив Олександра Володимирським князівством Андрія, а сам Олександр Невський закликав на Русь татарську «Неврюєву рать» для розправи над своїм братом. Олександр доніс ханові і на Данила Галицького, після чого хан послав військо темника Куремси на Данила. Наприкінці 1254-го — навесні 1255-го під Володимиром і Луцьком Данило вщент розгромив татарські війська. Це була перша перемога руських князів над татарами, яка засвідчила про те, що якби князі північно-східної Русі виступили одностайно проти татар разом з Данилом, то 300-літнього монголо-татарського ярма на Русі могло б і не бути. Скориставшись міжусобицями між руськими князями, у 1259-у Волинь захопила величезна орда монгольського воєводи Бурундая, який примусив Данила і Василька піти з ним походом на Литву.

У боротьбі з татарами Данило Галицький намагався використати і підтримку Папи Римського. Відтак між Папою та Данилом зав’язалося тривале листування і переговори, які почалися у 1245-і й тривали довгих 8 років. Якщо князь Данило сподівався на допомогу у боротьбі проти татар, то понтифік, передусім, прагнув навернути «руських схизматиків» у католицтво. Лише після того як Папа Інокентій IV видав буллу, в якій закликав Польщу, Чехію, Моравію, Сербію та Померанію до хрестового походу проти татар, князь Данило погодився коронуватися 1253 року у місті Дорогочині. Слід відзначити, що Данило Романович коронувався як король Русі, а не лише Галичини і Волині. Після смерті Інокентія IV у грудні 1254-го новий папа Олександр IV проводив агресивну політику щодо Галицько-Волинського князівства, підтримуючи литовського князя Мендовга, який не заперечував проти насадження католицизму у Литві, в його боротьбі проти короля Данила.

Поліпшення відносин Данила Галицького з угорським королем Белою IV після одруження його сина Лева з угорською принцесою Констанцією втілилося у спільну боротьбу за австрійську спадщину проти коаліції чеського короля Вацлава І та імператора Священної Римської імперії Фрідріха II Гогенштауфена. Але участь військ Данила Галицького разом з польським і литовськими союзниками у цій боротьбі не принесла бажаних результатів. Існує легенда про заснування міста Львова князем Данилом у 1247 році — з нагоди одруження Лева Даниловича з угорською принцесою Констанцією, дочкою короля Бели IV. У 70-х роках XIII століття князь Лев Данилович переніс столицю Галицько-Волинської держави з Галича до Львова.

Відносно дружніми були стосунки Данила Галицького з деякими польськими князями. В 40-і роки XIII ст. Данило та Василько Романовичі активно підтримували князя Конрада Мазовецького у його боротьбі за Краків із Болеславом Сором’язливим. Під час кампанії 1243—1244 років Данило Галицький захопив Люблін, а князь Василько дійшов аж до Вісли. Натомість русько-литовські стосунки були напруженими через часті напади ятвягів та литовців на землі Волині. На тридцяті роки припав процес формування литовської держави на чолі з князем Мендовгом, який із зміцненням своєї влади почав підбивати дрібних руських князів Волині перейти під його опіку, що призводило до зіткнення інтересів двох держав. У 1254—1255 роках Данило Галицький здійснив похід на прикордонні території ятвягів і литовців, які зобов’язалися платити данину галицько-волинському князеві. Успішні походи Данила і Василька проти ятвягів і литовців спонукали Мендовга прислати послів до Данила з пропозицією порозумітися.

Чергове напруження з Литвою настало через вимушений похід князя Василька Романовича з татарським темником Бурундаєм на Литву. 1258 року присланий золотоординський темник Бурундай поставив перед Данилом умову піти з ним на Литву. Наступного року Бурундай несподівано з’явився знову, вимагаючи зруйнувати всі укріплення в галицьких і волинських містах. Руські князі були змушені виконати і цей наказ. Після цього Бурундай залучив галицько-волинські полки до свого походу на польські землі — Люблін, Сандомир та Краків. Вимушена участь у походах Бурундая зруйнувала плани Данила Галицького звільнитися від татарської залежності і зіпсувала відносини з Литвою, Польщею та Угорщиною.

Після смерті Данила Галицького у 1264-у його нащадки — сини, онуки й правнуки — намагалися зберегти Галицько-Волинську державу, захищаючи її від численних нападників: монголо-татар, угорців, поляків, литовців, ятвягів. У 1323-у династія Даниловичів припинилася і влада перейшла до бояр, що супроводжувалося усобицями феодальної верхівки і зазіханнями на князівство з боку сусідніх держав. У 1340 році правителем Волині став Любарт — син великого литовського князя Гедиміна. Король Польщі Казимир ІІІ, заручившись підтримкою Ватикану та уклавши у 1339 році союз з угорським королем Лайошем, розпочав завоювання Галицько-Волинського князівства. У 1387 році, за короля Ягайла, Галичина була остаточно приєднана до Польської держави. В 50-х роках XIV століття, після розпаду Золотої Орди на кілька улусів, розпочався наступ Литви на Придніпров’я, Чернігів, Сіверщину, Київщину та Поділля. Буковина увійшла до складу Молдавського князівства, а Закарпаття було загарбане Угорщиною.

Галицько-Волинське князівство продовжило державотворчі традиції Київської Русі, стало важливим етапом утвердження української державності і формування української народності. Цьому сприяло географічне розташування Галицько-Волинської Русі як своєрідного терену взаємодії між східними і західними слов’янами, а також цілеспрямована й послідовна зовнішня політика князів Романа Мстиславича і його сина Данила. Галицько-Волинська держава зберегла, примножила і передала наступним поколінням державницьку, культурну і духовну спадщину Русі. Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності і зіграло велику роль у переломний момент історії українського народу, зберегло його культурну та політичну ідентичність.

Під натиском навал половців, а потім монголо-татарських завойовників значна частина жителів Наддніпров’я переселилась у західні землі, що сприяло подоланню колишньої племінної роз’єднаності та формуванню єдиного українського етносу на основі спільності території, мови, релігії, звичаїв, обрядів, побуту. Перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, Галицько-Волинська держава водночас розвивалася під впливом європейської культури, тоді як князі північно-східної Русі переймали менталітет монголо-татарських завойовників, що згодом проявилося в автократичних тенденціях подальшого розвитку Московії, Російської імперії, Радянського Союзу і сьогоднішньої Росії.

Досить розвиненою була культура Галицько-Волинської держави, яка формувалася під впливом Європи. Беручи безпосередню участь у справах Центрально-Східної Європи, Галицько-Волинська держава переймала духовні цінності Західної Європи, при цьому зберігаючи свою ідентичність та своєрідність. Поступово в ужиток в Галичині і Волині входила латинська мова як загальновживана в Європі мова дипломатичних зносин. Значного поширення в Галицько-Волинському князівстві набула грамота і книговидавництво. Ще в період правління князя Володимирка в Галичі було відкрито бібліотеку, яка при Ярославові Осмомислу була однією з найбагатших на Русі. Визначною писемною пам’яткою ХІІІ століття є «Галицько-Волинський літопис», який охоплює події з 1201 до 1292 років. Літопис є також цінним джерелом вивчення української мови, оскільки в ньому міститься багато характерних для неї слів, зворотів і прислів’їв. Часто у своїй творчості літописці й книжники зверталися до народних пісень, приказок, казок і легенд.

Лише в Галичі археологи виявили залишки близько 30 кам’яних, переважно культових, будівель кінця ХІІ—ХІІІ століть. Найбільшими храмами були церква Пантелеймона та Успенський собор у Галичі, церква св. Іоанна у Холмі, рештки яких збереглися до наших днів. В архітектурі й орнаменті цих храмів можна помітити впливи візантійського, романського й готичного стилів. Поширене було і спорудження світських палаців, будинків, оборонних стін. На західноєвропейський зразок зводилися замки і фортеці — на високій горі, з кам’яними мурами, ровом і сторожовою вежею. У кінці XIII — першій половині XIV ст. такі замки були збудовані у Луцьку, Львові, Кремінці, Хотині, Олеську, Барі, Мукачевому, Бучачі, Хусті. Вони збереглися до наших днів і нагадують нам про славну спадщину наших предків, яку ми сьогодні маємо плекати, примножувати і розвивати в єдиній сім’ї європейських народів.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук.

(Далі буде).