У болях і радощах буття

Герої оповідань — прості і мудрі люди, вірні споконвічному хліборобському покликанню, а також і ті, хто вражений бацилою корисливості чи кар’єризму, — одне слово, як писав Василь Симоненко, «добрі, ласкаві, злі». Звертає на себе увагу те, що волею автора вони майже всі жителі або вихідці з одного села — Забари, що забарилося десь у минулому часі. Це дає підстави сподіватися, що означена тема розроблятиметься і надалі, й, можливо, епічніше. А що, хіба нема романів у новелах?

Сьогодні внаслідок низки недолугих реформ офіційно з карти України щороку зникають близько 20 сіл. Якщо такими темпами піде і далі, то по книжках В. Полтавчука можна буде згадувати, що таке українське село і які цінності воно несло у світ, як жило і розвивалося. В оповіданні «Зустріч», наприклад, голова сільради розповідає іноземному гостю про те, що місцеве господарство будує щороку не менше двох кілометрів доріг. Нині це, як ви знаєте, — фантастика. Герої твору минають, скажімо, автобусну зупинку, а вона зараз теж рідкість, бо далеко не всі села охоплені автобусним сполученням. Йдуть мимо школи — те ж саме…

Давно забуто і те, що за сумлінну працю передовиків сільського господарства всіляко заохочували. Один з персонажів оповідання «Голубка», бригадир, звертаючись до ланкової, про це каже так: «…просив, щоб не преміювали вас килимами. У вашій ланці їх стільки, що скоро на онучі будете різати. Купіть краще, кажу, путівки жінкам, щоб проїхалися вони по всій країні нашій, світу побачили. А чи за кордон кудись їх пошліть, отак, усією ланкою».

Автор не обходить увагою і деяких останніх печальних змін на селі. Персонаж з оповідання «Продається хата» розповідає: «…поховали бабу Килину, сусідку нашу. Баба як баба, а смерть її знаковою виявилася. Поки жила, у Лугівці покинутих хат було менше, ніж тих, у яких вечорами світиться. Не стало баби — і цифри зрівнялися: півсела тепер продається… Так хіба тільки в нас? Пів-України, вважай…» І далі — про робочі руки: «Якби нас хоча б п’ятеро-семеро зібралося, ми б тут гори перевернули… Сам-один я нічому не зараджу, а з чужаками зв’язуватися не хочу. Хоча від них відбою нема. Уже не стільки просяться, скільки погрожують. Розхапали усе, що ближче до міст, а тепер і сюди дібралися. І нікому їх спинити — пруть, як саранча. Їм байдуже, чиє тут коріння, чиї тут могили — для них це територія швидкої наживи. Їм потрібна тільки земля, а не люди на ній».

Письменник не спрощує колізій життя, подає його у всіх суперечностях. Сюжет спочатку розвивається наче неквапливо, але з кожним рядком наростає, і прикінцева розв’язка, нерідко несподівана для читача, точно влучає в ціль, себто в самісіньку душу. Вона примушує співпереживати з героями творів, спонукає до роздумів над вічним протиборством добра і зла, переповнює серце найкращими почуттями.

З того розряду, скажімо, оповідання «Коли настає осінь». Голова сільради Забар Іван Кучеренко зробив наче й добре діло: на прохання самотнього діда Степана оформив його переїзд до будинку престарілих. І перед тим, як покинути село, дід просить повезти його в поле. Він подумки прощається з колгоспними угіддями, а ввечері, повернувшись додому, зустрічає натовп односельців, які, почувши про дідове рішення, прийшли до нього з уклінним проханням зостатися. Тут згадали про всі добрі справи діда: це з його участю було зведено половину забарських хат, а скільки він вікон і дверей виготував! І все за півціни, а то й задарма. Вмовили старенького жити по черзі у кожного односельця. Чи було б це йому в радість? Того не дано знати, бо на ранок він помер. Але від цього не став меншим благородний душевний порив односельців. Вони «мовби скинули каміння, що причавлювало їхні серця», — зазначив письменник.

Вчинок — головний предмет дослідження Василя Полтавчука. Його увагу привертає неоднозначна, нестандартна поведінка людей у стандартних умовах. Причому, він не робить ніяких висновків, залишаючи читачеві самому оцінювати ту чи іншу ситуацію, незалежно від того, позитивна вона чи негативна. Ось, наприклад, пастушок, батько якого воює на фронті, віддає мішок із заробленим житом донці поліцая, який втік з фашистами, залишивши сім’ю на неславу і злидні («Другий фронт»). Школяр, ризикуючи бути змитим потоком води, що вже бігла поверх місточка, переходить по ньому на той бік. І за цим стоїть не якась там необачність, а психологічна драма («Даник»). Батько-мисливець приносить додому вбитого русака, хоча перед тим тривалий час, повертаючись з роботи, пригощав малого сина окрайцями, примовляючи, що вони від зайця («Хліб від зайця»). Компанія чоловіків, відзначаючи підвищення в посаді одного з них, нехтуючи нерестом, наловили риби на юшку. В цей момент на річці на човні з’явився рибінспектор. Але сталося непередбачуване: його човен налетів на притоплену колоду, й охоронець природи зазнав травми і втратив свідомість. Тим часом човен несло на чорторий — вірну погибель. Але компанія на порятунок не кинулася («На березі ріки»).

Є тут і твори, присвячені святій темі: кохання, яке вже яскраво розгорілося чи ще нагадує перші несміливі іскорки: «Голубка», «Баламут», «Ім’я любові», «Розлюблена». Я зачислив би сюди й оповідання «Базарний день», у якому виразно звучать мотиви, відомі широкому загалу з популярної кінострічки «Три тополі на Плющисі». І вже як ода єднанню двох сердець постає оповідь «Звичай наших жінок», присвячена народному ритуалу народин. Написана від особи батька, вона густо здобрена гумором, за яким чоловік, котрий набув нового статусу, приховує свій радісно-бентежний настрій і навіть розгубленість перед звичаєм, що виплив із сивої давнини.

Діти асоціюються з миром на планеті. Антивоєнна тема, як і любов, теж виразно постає у творах письменника. В оповіданні «Зустріч» голова сільради Іван Кучеренко приймає німецького туриста Курта, який вирішив побувати там, де батька спіткала смерть. У тексті ставляться правильні наголоси: «Одна справа — шукати батька-героя, й зовсім інша…», «Хіба діти винні». А все ж душа болить не лише в Кучеренка, але й у читача, коли німецький гість, дивлячись на сільський обеліск, запитує Івана: «Ким доводився вам той Кучеренко, чиє прізвище на обеліскові: родич він чи просто однофамілець?» «Батько», — відказав Іван.

Нарешті, як на мене, вершиною книжки є оповідання «Іванові зяті» — твір, сильний своєю драматургією і майже сценічним зображенням. Фабула сучасна. Іван, маючи трьох дочок, сподівався і на трьох зятів, вважай — синів, яких давно прагнув мати у родині. Але дівчата знайшли собі — хто вдаліше, а хто й ні — чоловіків серед іноземців. І розбилася Іванова мрія. У фіналі сидить він за столом, перед ним — гранчак з горілкою та ще три, і він, вдивляючись перед собою, розмовляє з уявними зятями, а потім затягує улюблену пісню «Ой чий то кінь стоїть…» «А чого це ви не підспівуєте, — раптом каже він. — Мови нашої не знаєте?.. Так я поясню: кінь — він і в Еміратах кінь… Чи може, верблюд?» Чи треба ще якісь слова, щоб висловити батьківську тугу?

Василь Полтавчук — тонкий лірик, дарма, що прозаїк. Розсипав по текстах кришталики: «Здалеку вони (корови. — Прим. В.Щ.) — наче квіти на килимі зеленої, сонцем ще не підпаленої трави». Тимко стояв, «немовби лелека, на одній нозі. Другу піднімав і клав на схилену палицю, щоб грілися змерзлі пальці». «Осіннє небо обважніло від хмар і було таке низьке, ніби не висіло над землею, а сиділо навпочіпки»...

Пейзажні мазки чи штрихи до образу вжито не просто для краси. Вони, мов камертон, посилюють сприйняття того чи іншого епізоду, виразніше подають настрій героїв. Як ось в оповіданні «День народження». Потрапивши ненароком у капкан, герой твору страждає від болю і бачить таке: «У просвітку між напівголих верховіть пливла, погойдуючись, червоняста хмарина. Здавалося, хтось смикає її знизу, намагаючись стягнути на землю».

В оповіданні «Безвідмовний Михтодь» автор малює пейзаж: над річкою «танули ледь помітні клапті рожевого туману… Гули бджоли. Завис жайвір над шляхом. Високо, аж під небом. Серединою річки пливло кимось загублено весло…» Стривайте, а при чому тут весло? Весла так просто по річці не плавають. Це легесенький, як порух вітру, натяк на м’який характер Михтодя.

Загалом же можемо побажати всім міцно тримати свої весла в руках. А Василеві Полтавчуку ще й зичимо енергійніше веслувати до нової книжки.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.