Європейська політика Київської Русі

Відтак сьогодні, коли наш народ має зробити доленосний цивілізаційний вибір, виникла потреба нагадати собі і довести нашим євразійським опонентам на історичних фактах, які до недавнього часу приховувалися від нас ідеологами російської і радянської імперій, що розвиток України був і залишається нерозривно пов’язаний з розвитком європейської спільноти. Почнемо з Київської Русі (882—1240 роки), яку видатний український історик М. Грушевський називав «першою формою української державності». Вперше термін «Україна» як назва території по обидва боки Дніпра зу­стрічається в Київському літописі за 1187 рік, за півстоліття до татаро-монгольської навали. Український народ став беззаперечним спадкоємцем Давньоруської держави — України-Русі.

Стратегічним напрямком зовнішньої політики перших київських князів була Візантійська імперія — наймогутніша держава раннього Середньовіччя, яка охоплювала території на узбережжі Середземного і Чорного морів. Перші контакти з Візантією встановив легендарний князь Кий, який у 30-і роки VII ст. підняв повстання проти аварів і спробував знайти підтримку у візантійського імператора Іраклія (610—641).

Зростання могутності Давньоруської держави засвід­чив похід на Константинополь київських князів Аскольда і Діра у червні 860-го. Були ще їх походи у 863, 866 та 874 роках. «Повість временних літ» оповідає, що у 866-у князі Аскольд і Дір, скориставшись з відсутності цісаря Михайла ІІІ, підступили з флотом у 200 кораблів до Царгорода, зруйнували околиці міста, але самого міста не здобули. Під час останнього походу на Константинополь князь Аскольд прийняв хрещення та зробив невдалу спробу охрестити Русь, що для нього завершилося втратою київського престолу у 882-у.

З утвердженням на київському престолі князя Олега (882—912) у Київській Русі запанувала скандинавська династія Рюриковичів, що призвело до посилення зв’язків зі скандинавським регіоном. Надалі князь Олег та його наступник князь Ігор (913—945) здійснили кілька походів на Константинополь, кожен з яких закінчувався укладанням угод. Згадані угоди надавали великих преференцій купцям з Русі під час їх перебування в Царгороді. Але були й обмеження в правах людей, що приїжджали з Русі: вони мали мешкати не в самому Царгороді, а в його передмісті і входити до міста могли групами не більше 50 осіб і без зброї, в супроводі грека. За Руссю визнавалося право безмитної торгівлі. Візантія сплачувала Русі значну контрибуцію. Після невдалого походу князя Ігоря на Царгород у 941 році була укладена нова, не вигідна для Русі, угода. Ігор зобов’язався захищати Візантію, був змушений зректися деяких володінь на узбережжі Чорного моря і в гирлі Дніпра, а руські купці мали платити мито за свої товари.

У 946 році княгиня Ольга (945—964) відвідала Царгород, де провела переговори з імператором Костянтином Багрянородним і ймовірно прийняла хрещення. Син княгині Ольги Святослав (964—972) глибоко включився в тогочасні міжнародні відносини. Все його правління про­йшло в походах і війнах проти Візантії, Болгарії, хозарів, кавказьких народів, печенігів, від яких він і загинув у 972-у. Його ім’я лунало по всій Східній Європі та Причорномор’ю. Про нього писали історики Візантії та арабського світу.

В русько-візантійських відносинах другої половини XI — початку XII ст. спостерігалися періоди зближення і періоди загострення. Від Русі Візантійська імперія потребувала насамперед найманців — воїнів, яких активно використовувала у своїх численних війнах і збройних конфліктах. В XI столітті руські дружини воювали на боці візантійців проти турків-сельджуків у Грузії та Вірменії, проти печенігів у Македонії та Фракії, проти норманів в Італії. Про позитивну атмосферу русько-візантійських відносин свідчить одруження 1104 року київського князя Святослава Ізяславича з Варварою, дочкою імператора Олексія І Комніна.

У 980 році син Святослава Володимир (980—1015) в боротьбі зі своїми братами за допомогою варягів заволодів Новгородом та Києвом й об’єднав у своїх руках всю державу, межі якої поширилися до Болгарії, Валахії, Угорщини, Чехії, Польщі і Литви на заході і до Поволжя на сході, від Балтійського моря на півночі і до Чорного моря на півдні. На той час Давньоруська держава була найбільшою в Європі за своїми розмірами. Запровадження князем Володимиром у 988-у християнства значною мірою піднесло авторитет Київської Русі, ввівши її у коло європейських християнських держав. За часів Володимира Великого Київ був «суперником» Царгорода, на його ринках і майданах можна було побачити німців, данців, угрів, чехів, поляків, скандинавів, франків, італійців, греків та представників інших європейських народів.

Після хрещення України-Русі інтенсивно відбувався обмін посольськими делегаціями між Києвом і Ватиканом, зокрема папою Іоанном XV. Володимир став у ряду найвидатніших володарів Європи. Протягом 35-річного правління князь Володимир Великий об’єд­нав не лише більшість слов’янських племен Східної Європи, а й частину фіно-угорських та литовських. Своїх дітей одружив з членами родин західноєвропейських володарів.

Князь Ярослав Мудрий (1019—1054) був достойним спадкоємцем свого батька князя Володимира Великого. Ярослав мав союзні відносини з Німеччиною, уклавши у 1016 році союз з цісарем Генріхом ІI проти Болеслава Польського. Багато уваги приділив польським справам, підтримуючи князя Казимира в його намірах зайняти польський престол. Забезпечивши Казимирові престол, Ярослав видав за нього свою сестру Марію-Добронігу, від якої бере початок ціла «плеяда» польських королів.

Ярослав Мудрий зміцнював міжнародні зв’язки Русі за допомогою династичних шлюбів. Сам князь Яро­слав, якого називали «тестем Європи», був одружений на Феодорі — дочці візантійського імператора Костянтина, а також на дочці шведського короля Олафа, Інгігерді. Він підтримував інтенсивні відносини зі Скандинавією, наймаючи варязькі загони для ведення своїх війн. Старшій дочці князя Ярослава Мудрого Єлизаветі судилося бути королевою аж двох скандинавських країн. Спершу вона стала дружиною (1044) норвезького принца і згодом короля Гаральда ІІІ Суворого, а після його загибелі в Англії у 1066-у, де він змагався за англійський престол, вийшла заміж за данського короля Свена ІІ Естрідсена.

У травні 1049 року донька Ярослава Мудрого Анна взяла шлюб з французьким королем Генріхом І. Згідно з переказами, Анна, на відміну від свого неписьменного чоловіка, була дуже освіченою — володіла багатьма мовами, листувалася латиницею з Папою Римським. Вона привезла з Києва у Францію Євангеліє, на якому присягали під час коронації усі наступні французькі королі. Анна брала участь у правлінні французькою державою ще за життя чоловіка. На деяких державних актах Генріха І є такі приписки: «за згодою дружини моєї», або — «в присутності королеви Анни». Після смерті Генріха І у 1060-у Анна Яро­славна залишилася регенткою свого сина Філіпа, який став королем Франції, а другий син Гуґо — родоначальником орлеанської лінії королівського дому. Дочка Анни Ярославни та Генріха І Едігна (Емма) була канонізована католицькою церквою і до сьогодні її вшановують у Німеччині як святу. Нещодавно у соборі баварського міста Пух святкувалася 900-а річниця з дня смерті святої Едігни.

Ще троє дочок Ярослав видав за представників правлячих династій Норвегії, Угорщини та Англії. Дружиною англійського короля Едварда була дочка князя Ярослава Агата. Дочка Едварда і Агати Маргарита (внучка Ярослава) одружилася з шотландським королем і відіграла значну роль в історії Шотландії. Вона відома своїми релігійними реформами, а також впливом, який мала на культуру шотландського королівства. Маргарита — мати чоти­рьох шотландських королів та однієї королеви Англії. У 1250 році Папа Інокентій IV причислив Маргариту до лику святих. Активні матримоніальні стосунки Ярослава Мудрого сприяли зближенню Київської держави із Західною Європою.

Добросусідськими були відносини Києва з Угорщиною. Дочка Володимира Великого була одружена з угорським королем Владиславом. Син Владислава Андраш І, після того як зайняв у 1046 році угорський престол, одружився з дочкою Ярослава Анастасією, і його правління позначилося підтримкою русинів, які займали в Угорщині високі державні посади. По смерті у 1061-у угорського короля Андрія І його дружина Анастасія Ярославна із малолітнім сином Соломоном перейшла під опіку німецького цісаря Генріха IV. Згодом завдяки підтримці німців Соломон став угорським королем (1063—1074). Подальшим розвитком угорсько-київських стосунків став шлюб у 1104-у Предслави Святополківни з угорським герцогом Алмошем, син яких, Бела II, у 1131-у став угорським королем.

Смерть Ярослава Мудрого у 1054 році стала початком розбрату і децентралізаційних процесів у Київській Русі. Останнім великим князем Київської Русі був онук Ярослава Мудрого Володимир ІІ Мономах (1113—1125) — син київ­ського князя Всеволода Ярославича і візан­тійської царівни Марії-Анастасії з роду Мономахів. На запрошення київських бояр Володимир посів велико­княжий стіл у 1113-у. Він зміцнив міжнародні позиції Київської Русі, з ним шукали дружби через династичні шлюби правителі багатьох європейських країн і князівств. Сам Мономах був одружений у першому шлюбі з Гітою, дочкою англійського короля Гаральда ІІ. Від неї він мав сина Мстислава, якого одружив 1095 року з дочкою шведського короля Інґвара, Христиною.

Протягом життя Володимир здійснив понад 80 походів, із яких 20 проти половецьких ханів, хоча це не завадило йому одружитися на дочці половецького хана Аєпи. Володимир ІІ був мислителем, талановитим письменником, який завершив укладання збірника законів «Руської правди», розпочате Яро­славом Мудрим, і написав «Повчання дітям», де були моральні настанови молодому поколінню, що базувалися на християнських постулатах про добро, справедливість і гідність. Цінним культурним спадком Володимира ІІ Мономаха є завершення укладання збірника літописів «Повість временних літ», розпочате легендарним літописцем Нестором.

Наступник князя Володимира ІІ, його син Мсти­слав I (1125—1132) продовжив практику підтримання дружніх зв’язків з європейськими монархіями шляхом укладання династичних шлюбів. Одружений із шведською принцесою Христиною, Мстислав видав одну зі своїх дочок, Інґеборґу, за данського принца Канута ІІ, а другу, Мальфріду, за норвезького короля Сіґурда II, прославленого героя хрестових походів. Після його смерті Мальфріда одружилася з королем Данії Еріком-Емуном. Син Мальф­ріди та Еріка-Емуна, Вальдемар І Великий, був славетним королем Данії. Він одружився з Софією, онукою Всеволода, старшого сина Мстислава І.

Третя Мстиславова дочка, Ірина, була за грецьким царевичем Андроніком, четверта, Євфросинія — за угорським королем Ґейзою II. Вона мала значний вплив на політику свого чоловіка й сприяла поширенню руської культури в Угорщині. Серед синів Мстислава — Ізяслав був одружений з польською принцесою, а Святополк — з моравською, дочкою короля Оттона II. Ці шлюбні зв’язки свідчать про місце України-Русі серед європейських держав.

Після смерті Мстислава І у 1132 році Київську Русь поглинула хвиля відцентрових процесів, міжусобиць і розпаду великої держави на дрібні князівства, які перебували в постійній ворожнечі. Цей період характеризується безкінечними руйнівними князівськими чварами, зростанням загрози нападів кочових племен та економічним застоєм. Після захоплення та розорення Києва суздальським князем Андрієм Боголюбським у 1169 році значення міста як політичного центру Київської Русі було остаточно втрачено.

У період відносної централізації зовнішню полі­тику Київської Русі визначав центр і вона слугувала загальнодержавним інтересам. У цей період Київська Русь посідала важливе місце в системі європейських міждержавних відносин. З настанням доби уді­льної роздробленості зовнішня політика обслуговувала особисті інтереси окремих князів у їх боротьбі за владу. Часто руські князі запрошували іноземні війська для використання у міжусобицях. У часи Київської Русі велася торгівля і підтримувалися політичні контакти з сусід­німи державами — Болгарією, Угорщиною, Чехією, Польщею, Литвою, а також з різними державними утвореннями і князівствами на території сучасних Італії, Австрії, Німеччини, Франції та Англії.

Київська Русь була активним учасником міжнародного життя у середньовічній Європі. Перша українська держава залишила яскравий слід у європейській історії IX—XIII ст., прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов’ян і зробила їх рівно­правними учасниками європейських політичних процесів.

* * *

Сьогоднішня Україна нагадує Київську Русь за багатьма параметрами, і насамперед тим, що замість князів ми маємо олігархів, які розібрали та розбирають національні багатства, і кожен дбає лише про себе та свої статки, і мало хто з них дбає про інтереси держави й народу. І більшість з них не хоче запрова­джувати в Україні цивілізовані європейські стандарти економічного розвитку, бо це обмежуватиме їхні можливості практично безконтрольного присвоєння наших національних багатств. Тому у «Мутному союзі» вони почуватимуться значно комфортніше.

Щоб переконатися в обґрунтованості цього сумного висновку достатньо порівняти стан справ в Україні і в сусідній Польщі, яка є членом Євросоюзу та НАТО. Хоча територія Польщі майже вдвічі менша за територію України і її природні ресурси значно бідніші порівняно з українськими, однак станом на 2012 рік ВВП Польщі (802 млрд дол.) майже у два з половиною рази більший за ВВП України (334 млрд дол.), а польський бюджет (100 млрд дол.) майже вдвічі більший від українського (60 млрд дол.). Військовий бюджет Польщі (5 млрд дол.) майже у два з половиною рази більший від українського — (1,8 млрд дол.). Доход на душу населення в Польщі (21000 дол.) майже в три рази вищий, ніж в Україні (7600 дол.). І це при тому, що в Україні 22 олігархи, а в Польщі — жодного…

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук.

(Далі буде).