Тітонька Сонечко
У 1963 році я вступив до Одеського державного університету, на українське відділення, як казав професор В’язовський, «заглазно». Квартиру нараяли на факультеті, на Маяковського, дуже вдало: Садова, 6, кв.7. У цьому ж під’їзді 1 січня 1965-го зустрів свою долю, другу половину.
Вулиця маленька, строката і гомінка. З одного боку впиралася у Дерибасівську, з іншого — у Новий ринок. За старою сільською звичкою вставав раненько, за півнячими курантами, плюскав в обличчя холодною водою і поспішав на ринок. Найбільше приваблював рибний корпус. Не своєю архітектурою — там було стільки свіжої риби, що зразу можна було нагодувати весь Ананьївський район. Бродив між рядами, і чомусь зупинився біля білявки, яку прикрашала корона з тугої коси, така ж, як і в моєї мами. На її запрошення відповів незначущим компліментом і вирішив рибу брати саме у цієї чиєїсь матері. А смак чорноморських шпротів мене більш ніж задовольнив.
Й ось я приїхав в Одесу на чергову сесію. Кинув валізу із салом, ковбасою та іншими домашніми смаколиками і помчав на ринок. Стою на порозі корпусу й очима шукаю свою тітоньку Соню. Вона ж, угледівши мій кручений їжачок у пошуках, озвалася:
— Синку, Борику, я тут!
Здоровкаємося, обіймаємося, бо ж не бачилися із січневої сесії. Жінка міцна, гарна й від неї пахне морем, бичками, хамсою, оселедцем і ще чимось невловимим, чого немає у нашому безкрайому полиновому степу. Ті запахи збуджували, роздували ніздрі, ніби найтонші парфуми, спеціально створені для цієї на диво гарної жінки.
— Тітонько Сонечко, мамо, ви з яких країв сюди приїхали? У вас така гарна українська мова!
— Хіба ж я знаю звідки? Он моїй халупі вже більше ста років. Так моя мати розмовляла, а батько із російської швидко перейшов на мамину співучу мову. А яких мати гарних пісень співала! І про козаченька, який пішов у похід, і про вірну й зрадливу любов, і веселих, і сумних — під настрій. Лише одного разу мати обмовилася: якби не сука-Катерина, то жили б на Запоріжжі… А до чого ти це ведеш?
— Тіточко Сонечко, ти — наша! Я студент університету, українське відділення, хотів би розмовляти так, як оце ви, а не суржиком. У наших північних степах Одещини перемішалися українська, молдавська, російська... Яка разніца якою?..
— Добре, синку, перейдемо на рибну мову. Єсть твої улюблені чорноморські шпроти, єсть, — шепнула на вухо, — і свіженька шикарна дунаєчка…
Дунайка була заборонена. Фасувалася у спецтару і служила презентом для всіляких комісій і комісарів…
— Ви ще й питаєте? Звичайно! Зараз…
— Знаю, знаю. Зараз підеш по зелену цибульку, по «Зубрівку»… Що то молоде! Я теж іноді грішу студентськими делікатесами…
— Тіточко Сонечко, що це вас потягло до старості? Ви ще, як сонечко, яскраві, теплі й життєрадісні…Он які бісики в очах, а українська порода буяє з усіма досягненнями Бога-скульптора...
— Та ну тебе! Таке скажеш…
А сама ледь повела гарним плечем, майже непомітно підправила свою пшеничного кольору корону.
— Та хіба помічає мій Водяник? Прийде до берега на кілька хвилин, вигрузить рибу і повертається до трудів тяжких… Спасибі тобі, синку, на доброму слові.
Ціни в рибному корпусі весь час непомітно зростали. Домашня тюлька дійшла до двох карбованців за кілограм. Та я мав пільгу 50 відсотків — за постійність.
У 1970 році закінчив ОДУ і поїхав жити до Криму. За старою звичкою ходив на базарчик по шпроти на салат. Та вони були не тітоньки Сонечка. Познайомився із колгоспними рибалками за склянкою «мусурли» (суміш сухих вин по-татарськи) і брав по 3,5 крб відро шпротів, бо зона була закрита. Та коли приїздив до Одеси, завжди поспішав зустрітися на Новий ринок.
Одного разу дізнався, що рибний корпус згорів. Та все одно пішов до тітоньки Сонечка. Прилавки стояли неподалік корпусу, але я за звичкою вертів головою, доки не почув:
— Борику, синку, я тут!
Та одного разу тіточку Сонечко не застав на її посту.
Сусідка по торгівлі запитала:
— Ви тітку Соню шукаєте? Хіба ви не знаєте?
— Ні... І не хочу знати!
Щось закрутило в лещата серце.
Взяв під язик нітрогліцерин. Хай буде для мене живою.
Щоразу в ананьївсьму рибному корпусі мені пропонують:
— Єсть ваші улюблені чорноморські шпроти…
Борис ДРАЇМ,
74 роки, член НСЖУ.
м. Ананьїв.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206
