Яма — не тунель

— Марковичу, потерпіть трохи, ну, будь ласка: я  скоро щось придумаю. А зараз позичте трояка…

— Ти знаєш моє правило: поверни попередній борг, і я тобі позичу будь-яку суму.

— То скільки там за мною? П’ятнадцять? Позичте п’ятнадцять на погашення боргу…

— Гаразд. Я викреслюю ті п’ятнадцять — ти зі мною розрахувався. А ці п’ятнадцять будеш мені винен, повернеш з получки.

— А трояк можна?

— А-а, трояк? Можна, тримай. Запишемо: три рублі.

Боржники, щасливі від того, що і випити є можливість, й аванс дружині принесуть ціленький, так прикладалися, що Марковичу доводилося ще раз відкривати свій записничок. Звісно, на ранок у декого «тріщала голова», тож знову зверталися до Марковича — «закропити душу». Та за кілька місяців, напередодні Нового року, Маркович оголосив «генеральну ревізію»: як новорічні подарунки підніс новорічні сюрпризи — публічно оприлюднив всі борги. Для декого це стало вироком: рахунки, виставлені Марковичем, не покривалися очікуваною зарплатою. А це вже дефолт,  котрий спричинив чимало неприємних подій у житті бригади…

А до чого, запитаєте, оця розлога оповідь про слюсарів-п’яничок? А до того, відповідаю, що вони дуже нагадують мені наших владців — як нинішніх, так і «па­пєрєдніков», з тією лише різницею, що слюсарі позичені трояки банально пропивали, а наші владці — позичені мільярди доларів! — банально розкрадали, розкрадають і планують розкрадати надалі.

Українська влада, вірніше, влада в Україні, бо української влади у нас ще не було і немає, весь час шукає «Марковича», який би погодився кредитувати ненажерливих посадовців, що так і не спромоглися задіяти могутній потенціал України і перетворити її на самодо­статню, справді незалежну країну на європейському континенті. Серед таких «Марковичів» (ще за попередніх часів) вигулькнув і МВФ — Міжнародний валютний фонд, котрий запропонував практично необмежені позики під сміховинні (з точки зору українських прохачів) відсотки та ще й зі значним відтермінуванням строків платежів. Ото лафа! Бо у наших урядовців не вистачало і не вистачає кебети зрозуміти, що ніхто нічого ніколи й нікому не дає за так, що головною метою всіх отих банків, фондів і т.п. є не порятунок недолугих державців та їх анемічних економік, а зиск. Але жага якнайшвидше отримати омріяні долари була такою сильною, що на додаткові умови, як несуттєві, мало хто й звертав увагу. Перші транші були проковтнуті із задоволенням. Вони не спричинили аж ніяких зрушень в економіці країни, зате поповнили «кишенькові» грошики урядовців і близьких до них. А тим часом підходили строки погашення боргових зобов’язань, і з цим було вельми сутужно. Неупередженим аналітикам було зрозуміло, що МВФ — це пастка: ще жодна його боржниця не тільки не покращила свого економічного становища, а й втратила реальну можливість виборсатися з МВФівських лабет. Бо МВФ (згадаймо Марковича) не робить трагедії з того, що боржник не має чим обслуговувати свій борг — він готовий надати (в борг) будь-яку суму, необхідну для погашення чергового боргового внеску. Як легко, красиво і… підступно!

Нинішня влада, нібито антипод попередньої, ще з більшою заповзятливістю продовжує цю згубну для держави, а отже, й для народу практику — брати в борг, щоб сплатити борг, причому відшукує нових і нових «Марковичів». І знаходить. Ось і В. Путін обіцяє 10 млрд доларів, аби Україна змогла сплатити 6 млрд зовнішніх боргів і понад 1 млрд тому ж Путіну за газ; решта, звісно, буде розкрадена. І знову соромливо замовчуються умови, на яких готовий так розщедритися «старший брат».

Уже очевидно, що Україна за теперішнього стану речей не спроможна розквитатися з боргами, але найцікавіше те, що кредитори й не наполягають на цьому: їх цілком влаштовують платежі за відсотки та відсотки за відсотки і так до нескінченності; врешті-решт, платежі за відсотки  складуть суми, набагато більші, ніж суми боргів. Цього не спроможні (або свідомо не бажають) усвідомити наші керманичі. За словами О. Сугоняко, президента Асоціації українських банків, борги України станом на 30 вересня 2013 року порівняно з 2008-м зросли втричі(!), до майже 70 млрд доларів проти 24,6 млрд у 2008-у, тоді як ВВП впав(!) на 5% («СВ», 15.11.2013). Це означає, що економіка падає, надходжень меншає, і навіть обслуговувати існуючі борги Україна може лише за умови нових запозичень. А це — шлях в нікуди. Хіба що, за прикладом однієї американської компанії, яка купила 1/5 наших боргів, й інші «доброзичливці» розкуплять наші борги, а з ними і нас з вами, оптом. Отоді, як кажуть, буде повний капець.

Свого часу мала поширення така легенда. Плебей за походженням і кримінальник за способом життя замолоду, Й. Сталін на дух не переносив інтелігентів у білих комірцях з краватками, особливо з колишнього оточення В. Леніна. Остаточно укріпившись у владі й обдумуючи плани індустріалізації та джерела її фінансування, у другій половині 1920-х Сталін дізнався, що майже всі легіонери з «ленінської гвардії», котрі роками перебували в еміграції і «готували російську революцію», не забували і про себе: у кожного з них «там» позалишалися пристойні банківські рахунки, причому йшлося про десятки, сотні тисяч, а то й мільйони марок, франків тощо. В.Ленін не був винятком.

Сталін, звісно, розлютився, але водночас і зрадів: кращої нагоди прищемити амбіції «великих революціонерів» годі було й шукати. Отож він і запрошував їх поодинці до себе й лаконічно, «по-сталінськи» популярно роз’яснював черговому «соратникові Леніна», що кошти, на які той комфортно проживав у європах і значну частину їх залишив там, — це трудові копійки ро­сійських робітників, котрі відривали ті копійки від своєї жалюгідної платні і поповнювали партійну касу, а тепер ці кошти працюють на благо ворогів робітничого класу. А це — зрада революції, зрада трудового народу і за це слід відповідати у відомстві В. Менжинського (з 1926-го — голова ГПУ). Втім, Сталін умів показати себе й великодушною людиною: якщо «таваріщ» правильно розуміє ситуацію, він тихенько забере ті кошти і передасть їх радянському народу. «Таваріщі» правильно все зрозуміли і тихцем, «в колону по одному», без зайвого розголосу перевели ті кошти до Радянського Союзу. Залишалася одна Н. Крупська як спадкоємиця Леніна, котрий мав солідні рахунки в кількох банках Європи. Вона навідріз відмовилася виконувати наказ генсека. Тоді Сталін поінформував її, що рівно за два місяці з дня їхньої бесіди у Радянському Союзі будуть видані масовим тиражем біографія В. Леніна і фотоальбом, з яких радянські люди і світовий пролетаріат дізнаються, що вдова Володимира Ілліча — зовсім інша жінка. Крупська зрозуміла, що це вирок без права на оскарження, і тихенько зробила те, що від неї вимагалося. А Сталін наказав своїм сатрапам «не трогать» її й дозволити працювати, де забажає.

Сталіну потрібні були кошти на індустріалізацію. Сучасній Україні вони у стократ потрібніші: країна перебуває у стані економічної дистрофії і соціального краху, а її очіль­ники дедалі глибше і глибше опускають її у боргову яму. А яма — це навіть не тунель, у якому можна сподіватися хоч колись побачити якийсь просвіток у кінці, а в кінці ями, тобто на її дні, — лише морок і тупа безвихідь. Навіть оті слюсарі-п’янички врешті отямилися й усвідомили неприпустимість такої поведінки. А очільники великої держави із 46-мільйонним населенням свідомо втягують країну у нові й нові борги, аби сплатити внески за вчорашні борги, а завтра — аби сплатити внески за сьогоднішні, і «нема тому почину і краю немає» (Т. Шевченко). Діагноз у цьому випадку може бути лише один: або—або. Перше «або» — недолугість державних керівників та урядовців, їхня фахова слабкість і нездатність до стратегічного мислення — відпадає, отож залишається друге «або», бо так грабувати країну та наживати неймовірні багатства за неймовірно короткий час  — на таке недолугі не здатні, це робота високих «професіоналів» зі стратегічним мисленням. Вони вже підготували для себе і своїх прісних «запасні аеродроми» за межами України: мільярдні (звісно, не в гривнях) рахунки в офшорах, найдорожчі маєтності з розкішною інфраструктурою «за буграми». Усе те буде їм слугувати, коли вони повтікають чи й просто плюнуть на Україну, коли виссуть з неї останні соки. «Влада і моральність — речі несумісні», — сказав ще за радянських часів академік Б. Раушенбах.

Якби це було не так, то глава держави мав би, за відомим прикладом, зібрати «братків» і по-сталінськи пояснити їм, що їхні статки — то праця і піт українських трудящих, тому повинні бути повернуті в Україну і працювати на Україну (а заодно, звісно, і на власників тих статків).

І ще таке. Свого часу В. Ленін робив усе можливе й неможливе для по-рятування «завоювань революції», отож і впровадив «прод­розверстку». Президент України має всі підстави озвучити гасло «Вітчизна в небезпеці» і впровадити «фінрозверстку»: не здирати останні копійки з посполитих, а зібрати всіх доморощених магнатів і примусити їх скинутися в «общак» на суму, яка дозволила б Україні за одним разом, як Олександр Македонський Гордіїв вузол, розрубати борговий зашморг на шиї країни. Повноважень і важелів впливу для цього у нього більш ніж достатньо. Щоправда, Сталіну було простіше: на той час він мав лише шинелю і казенну квартиру, а тут «братки» можуть висунути — і цілком резонно — контр-вимогу: почни із себе! Отож-бо…

Зрозуміло, що ніякі паліативні засоби, якими б ефектними вони не виглядали, не будуть у даній ситуації ефективними. Потрібні рішучі потрясіння суспільного організму, кардинальна зміна всієї системи, в якій незнищенна бацила корупції і невикорінний вірус казнокрадства, потрібна зміна влади і тотальне усунення людності, причетної до цієї влади.

В іншому разі — яма. Чим далі — тим глибша…

Борис СТУПАК.