Сім чудес одного села

Передусім автор проекту розповіла про копітку роботу з учнями, односельцями, не байдужими до історії, долі рідного села. Зрештою, його теж можна назвати дивом, адже своїм корінням сягає у сиву давнину. Не без старань, багаторічних пошуків, досліджень відомого в Броварському районі й за межами Київщини краєзнавця, земляка Володимира Гузія дійшли до витоків поселення — засноване воно було за повелінням самого київського князя Володимира. Отже, виходить, селу понад 1000 років! Чи багато знайдеться в країні його ровесників? Отож-бо!..

Саме тут, на глиняному горбі вододілу річечок Кривої, притоки Десни, та Пилявки, притоки Трубежа, проходила билинно-княжа дорога з Києва до Чернігова. Обрана для поселення місцина розташована на відстані денного переходу чи то війська, чи купецького каравану з Києва до Чернігова. Тож і залишалися тут наші предки на нічліг перед дальшою дорогою. То чом би не зробити постійну зупинку поселенням, аби не зупинятися подорожнім потім у дикому полі? Так повелів великий князь.

Та це лише одна з історій, яку почули присутні на тому вечорі. Ніні Василівні Косенко, іншим учасникам цього проекту можна по-доброму позаздрити за радощі відкриттів у пошуку. Скажіть-но, скільки Іванівок, Василівок, Степанівок, Калинівок у нашій Україні? Та вони ледь не в кожному районі! А ось Семиполки — однісінькі. Вишукували села з такою назвою навіть у ближньому зарубіжжі. І знайшли тільки в Східноказахстанській області, щоправда, з дещо видозміненою назвою — Семиполка. Не виключено, що хтось із вихідців українських Семиполок започаткував там свого часу ту назву. Сільські краєзнавці загорілися бажанням побувати там, у можливих далеких родичів.

Щодо походження назви села досі не дійшли істини. Але певні, що число «сім» у складі його імені має магічну, надприродну силу, бо цифра, як відомо, знакова. Згадаймо лише факти, явища, пов’язані із сімкою, — то й кольори, і звуки, і сім днів творення світу, і сила-силенна прислів’їв, приказок, приповідок, у яких згадується та ж сімка. Так-от, існують три основні версії походження топоніма Семиполки: від семи полів між невеличкою річечкою Пилявкою, де з’явилися перші поселенці; існує переказ дотатарських часів, що тут зупинялися сім татарських загонів, які в Русі називали полками, і, нарешті, назва, припускають, пішла від прадавніх модниць, котрі шили спідниці у сім пілок.

У селі багато людей носять прізвище Печура. Є навіть куток Печурівка. Але досі ніхто з них не відав, звідки взялося це наймення. Таємницю розкрито: саме тут, на північній околиці села у невисокій Михальовій горі неподалік від вічної дороги, видовбав собі монах Михаль печурку, де й знайшов притулок. Тож і прозвали його Печурою тодішні семиполківці, потягли за собою те прізвисько і люди, які оселялися неподалік.

Можна ще про багато цікавих фактів розповісти з представленого проекту. Та час мовити власне про названі в ньому чудеса. Претендентів потрапити до їх числа було понад двадцять Але ж треба сім… Непросто було їх визначити. Й ось на екрані під прекрасним музичним супроводом з’являються відображені фотографом-художником об’єкти, в основному ландшафтні, тісно пов’язані з історією Семиполок. Ніна Василівна їх коментує, а учні декламують присвячені кожному диву проникливі рядки місцевого поета-вчителя.

Справді, треба було відірвати очі від землі, звичної буденності, щоб побачити й поцінувати цю красу, душею відчути подих нашої давньої історії, нестримне бажання глибше її пізнати.

Лядське, Старосвітське озера. В давнину лядою називали вивільнені від лісів площі. Тут осідали, прибувши з інших місць по Десні, Кривій річці, перші поселенці із Сіверщини. Про те життя засвідчили і знайдені тут монети часів Юлія Цезаря. Люди обживали цей благодатний край, працювали, торгували. Селилися, не завойовуючи, як наші найближчі сусіди.

А ось на екрані Базарна площа. Хто скаже, чи в багатьох селах існує базар, який збирається на одному місці ось уже понад 300 років? У Семиполках це саме так. Раніше, ще і я пам’ятаю, тут базарювали щонеділі й щосереди, а нині той велелюдний ярмарок розгортається щоп’ятниці. Базарна площа — то не тільки продаж-купівля, а й місце зустрічей, ділового й суто людського спілкування. Здавна вона було центром села, де розташовувалися поштова станція, заїжджий двір, потрібні служби. Є свідчення, що гетьман Іван Мазепа не обминав цей базар, часто під час походів отоварювалися тут козаки.

У центрі села розташоване ще одне диво — Татарське озеро. Навколо нього існує багато легенд, що виникли на історичному тлі. Шістсот років тому жителі Семиполок і навколишніх поселень зупинили татарську орду, яка розгромила Чернігів, чинили відчайдушний опір. За переказом, це озеро було вибите копитами татарських коней, чому й назвали його Татарським. Довго довелося стояти тут ординцям. Ось що писали «Чернігівські вісті» 1863 року: «За переказом, татари дорогою на Київ довго осаджували Семиполки з північного заходу. Коли в них не стало води для кінноти, вони вирили водойму, утоптали копитами коней дно і наповнили її водою. Ця водойма довго служила селянам, поки її не засипали всіляким сміттям». (Либонь, від ненависті до жорстоких завойовників). Нині на тому місці залишилися невеликі копаночки, де ми в дитинстві купалися, ловили рибу. Втім, я ще па­м’ятаю, як навпроти дворів дов­круж того озера господарі припинали навіть невеличкі човни. Навесні озеро від талих вод розширювало свої береги.

Старовинні нерукотворні озерця Обозне й Сукач, береги яких при­ймали на перепочинок кінний люд, що рухався возами вічним шляхом з півночі на південь і навпаки. Озерце Сукач з довколишніми луками, чагарниками облюбували чумаки, що прямували до Криму по сіль. І нині вабить красою це благодатне місце.

Мені ж особисто потішило серце те, що до семи чудес села потрапив і мій улюблений Панський парк, точніше, його залишки. Стільки дитячих спогадів, різних історій, пов’язаних з цим парком, зринають у пам’яті! Десь у першій половині позаминулого століття переїхав із Санкт-Петербурга до Семиполок за сімейних обставин учасник наполеонівських війн, генерал від кавалерії, удостоєний орденів Володимира, Анни, Станіслава, Павло Алфер’єв і став власником 7000 десятин землі й неабияким господарником — збудував винокурний і кінський заводи, завів іспанських овець. А на двох гектарах облюбованого місця, на мальов­ничій рівнині, за кілометр від пожвавленого тракту, заклав парк в англійському стилі, спорудивши в ньому свій маєток, викопав ставок. Уперше в наших місцях саме тут прописалися каштани, кілька видів тополь, зокрема й срібляста, а також липи, верби, бузок, дикий виноград. Розбив численні клумби, квітники, а сам парк «обгородив» широкими канавами, наповненими водою. Старожили згадують, що був він небаченої краси. Ще й досі на місці парку і за його межами ростуть у траві здичавілі біло-рожеві маргаритки. Якби дерева говорили, то розповіли б про ту красу старезні верби і тополі, могутня липа, котрі витримали всі вітри й блискавиці. В дитинстві ще й ми бігали у той парк з ранньої весни до осені за пролісками, конваліями, дзвіночками, в канавах надибували жовті півники, ласували горіхами ліщини, а попід гіркою у центрі парку пригощалися суницями. Навесні до села долинали багатоголосі солов’їні трелі. Затишно було, красиво.

Було… Та руйнація радянських часів не пошкодувала цей витвір зеленої архітектури. Дуже хочеться, аби залишки цієї краси не загинули безслідно. І вселяє надію добрий намір створеної нещодавно в селі молодіжної організації зберегти це багатство, відродити, взяти під свою опіку. Молодь гучно заявила про своє бажання створити довкола простір, у якому хочеться жити, гордо показувати його іншим, переконана, що Семиполки цілком можуть стати об’єктом туризму.

На жаль, до семи чудес не потрапила жодна будівля — не вціліло такої у спаленому фашистами селі. А могла б, скажімо, стати церква з трьома банями із золотими маківками, покрита пофарбованим у зелений колір залізом. Мала церква три приходи, вражала багатими царськими позолоченими вратами і незрівнянним звучанням привезених із Ніжина дзвонів з домішками срібла.

Поза проектом залишився відчужений можновладцями від сільської громади віковічний ліс, де не перелічити природних див, реліктових рослин. Сьогоднішньою гордістю Семиполок цілком міг би послужити лісопарк, який ось уже десять років творить на своїй пайовій землі місцевий лісник Сергій Запорожець. Звідусіль завозить він рідкісні для цих країв породи дерев, і приживаються тут молоді модрини, смереки, різновиді дуби, всілякі кущі. Народжується справжній витвір лісопаркового мистецтва.

Ось такий проект було представлено громаді. Під час його обговорення відчувалися пробудження інтересу присутніх до історії, природних красот села, своєї малої батьківщини. Багато хто іншими очима поглянув довкруж, зрозумів, яке багатство подарувала їм доля і що їхній обов’язок — берегти й примножувати те багатство. Для себе і для своїх нащадків.

Нехай дарує читач за цю розлогу розповідь про недавню подію у моїх рідних Семиполках. Але подумалося: нехай це стане прикладом. Було б добре, якби такий активний краєзнавчий потяг, інтерес визрів у кожному селі, кожному населеному пункті і на нашій славній Одещині. Знаходьмо скрізь, чим можна дивуватися, чим можна гордитися, пізнаваймо глибше і ширше свій рідний край. Бо багата ж дивними дивами й красотами наша українська земля. От тільки, чи завжди гідні ми цієї краси?

Оксана ПОЛІЩУК.

Одеса — с. Семиполки Київської області — Одеса.