«Народ мій є! Народ мій завжди буде!»

Багато українців старшого віку досі не позбулися страху. Євген Сверстюк, якого вважають совістю нації, зауважує, що «відзначають цю найбільшу трагедію Українського народу саме ті, хто її не за­знав: у західних областях переважно. Ті ж, хто найбільше її зазнав, найменше це розуміють, і це велика проблема досі. У Харківській області, у Луганській, Дніпропетровській найважче про це говорити і найважче людям пояснювати, навіщо потрібна історична пам’ять».

Нагадаю, що на державному рівні трагедію українців вперше почали досліджувати у США. У 1968—1990 роках там працювала комісія з до­слідження голоду 1932—1933 років, виконавчим директором якої був професор Джеймс Мейс. Ще в 1983-у його запросили на роботу в Український науково-дослідний інститут при Гарвардському університеті як вченого, котрий найкраще знав усі доступні на Заході джерела й історичний контекст Голодомору в історії радянської України та СРСР. Він — автор докторської дисертації про національний комунізм у радянській Україні 1918—1933 років. У Гарвардський університет також був запрошений відомий англійський письменник, видатний радянолог Роберт Конквест. Підсумком їхньої роботи стала книга «Жнива скорботи», яку дуже цінують в Україні. Правда про жахливі факти геноциду нашого народу стала відома широкому загалу.

Найкраще про цю трагедію розповів нам американський професор Джеймс Мейс, котрий останнє десятиріччя свого життя провів в Україні, продовжуючи американську візу. Викладав політологію в Національному університеті «Києво-Могилянська академія», у газеті «День» вів колонку, допомагаючи долати наслідки геноциду в нашому деформованому, за його словами, постгеноцидному суспільстві. Відійшов у вічність у 2003-у на 51 році життя після тяжкої хвороби, спричиненої побиттям невідомим під час ранкової пробіжки в одному з київських парків. До речі, акція «Запали свічку» у своєму вікні в День пам’яті жертв Голодомору ініційована саме Джеймсом Мейсом під час його виступу у Верховній Раді в лютому 2003-го. Коли вже смертельно хворий професор йшов з трибуни, чув шипіння комуністів «Янкі — вон!».

У біографії, вміщеній у книзі «Ваші мертві вибрали мене...», виданій у серії «Бібліотека газети «День» у 2008 році, читаємо: «Чому геноцид є злочином не проти окремої групи, яка стала його жертвою, а проти всього людства? Саме тому, що відмінності складових груп збагачують людство як таке. Жертвою в кінцевому рахунку є людство, коли елемент цієї різноманітності калічать або винищують».

Термін «геноцид» у науковий обіг ввів єврейський адвокат із Польщі Рафаель Лемкін. Вперше вжив його в 1944 році в книзі «Влада Осі в окупованій Європі». Він же написав проекти основних юридичних документів про геноцид — резолюцію 96(І) від 11.12.1946 р. Генеральної Асамблеї ООН. Р. Лемкін домігся міжнародного визначення геноциду як злочину, що існував завжди. Навіть без назви.

Навіщо докладав до цього так багато зусиль? Нації, релігійні громади та інші об’єднання громадян, а також їхні культури мають захищатися міжнародним правом. Це повинно бути незмінним принципом. У 1948 році Р. Лемкін написав і лобіював через ООН Конвенцію з питань покарання і запобігання злочину геноциду.

Прочитати про це можна в циклі статей Джеймса Мейса «Урок геноциду». У статті «Що таке геноцид?» він, зокрема, доводить, що ідея захисту націй і громад у Лемкіна з’явилася ще в 1933 році, коли запропонував: тих, хто з ненависті до групи людей шкодив членам цієї групи, вважати винними у варварстві, а тих, хто знищував культурні скарби такої групи, — у вандалізмі. Таких людей треба затримувати, де б вони не були, судити і карати.

Р. Лемкін переконував міжнародну спільноту погодитися з цим на прикладі того, що Гітлер робив з окупованими народами в Європі: їх калічили, щоб німці були відносно сильнішими, а ті, кого завойовували, — слабшими. Чого лиш варте знищення європейського єврейства! Але поняття «геноцид» має широкий зміст —  це спроба збіднити людство, позбавити його «інших» і залишити тільки «своїх». Оскільки Лемкін визнавав, що найбільші досягнення цивілізації стали можливими завдяки внеску всіх культурних спільнот, він роз­глядав зниження або насильне скорочення чисельності такої спільноти як збідніння людства загалом... Щоб визначити, чи є це геноцидом, слід порівнювати його не з Голокостом — унікальною плямою на історії людства, а з тим, що Гітлер зробив з окупованими народами, як це викладено в документах, що визначають геноцид як принцип вічного і незмінного універсального закону.

Про це Джеймс Мейс сказав у статті «Що сталося в Україні?»: «В Україні одночасно проводили дві кампанії. Одна з них мала на меті заморити людей голодом до смерті, забираючи у них продовольство, друга — завдати шкоди їхній культурі, забороняючи її здобутки, ре­пресуючи тих, хто створював її. Друга кампанія була тривалішою, і проводили її з 1929 по 1939 роки. З цієї причини американська комісія з питань Голодомору в Україні дійшла висновку, що українці були жертвами геноциду».

Уперше в Україні слово «Голодомор» публічно вимовив Іван Драч у 1986 році на з’їзді письменників, а Олекса Мусієнко — в газеті «Літературна Україна». Спілка письменників призначила комісію з вивчення 1933-го, а Володимиру Маняку доручили скласти народну книгу пам’яті. Для цього дали доручення історику Станіславу Кульчицькому опублікувати в газеті «Сільські вісті» запитання до читачів про те, як компартія намагалася врятувати людей під час голодомору. Надійшло шість тисяч листів. Так з’явилася книга Лідії Коваленко та Володимира Маняка «33-й. Народна книга-меморіал», віддрукована у 1991 році у видавництві «Радянський письменник» (слід зауважити, що невдовзі після цього Володимир Маняк загинув у автокатастрофі, а Лідія Коваленко померла від серцевого нападу). Літературним редактором книги була Наталя Дзюбенко-Мейс, дружина Джеймса Мейса.

Коли в 1990-у було опубліковано перше зібрання радянських документів про штучний голод 1932—1933 років, на їх основі автор статті «Що сталося в Україні?», зробив висновок: метою масштабного злочину було «вичавити з радянської України український національний зміст, який комуністи десятиліттями раніше вимушені були допустити, щоб стабілізувати ситуацію».

Буквально по місяцях Джеймс Мейс простежує, як починався геноцид в Україні. 1 серпня 1932-го Сталін написав лист Кагановичу щодо неможливості втратити Україну. 22 жовтня Кагановича і Молотова призначили відповідальними за конфіскацію зерна в Україні та на Кубані. 18 листопада Молотов проштовхнув рішення, згідно з яким колгоспи, що не здали достатньої кількості хліба, заносити до чорного списку (тобто рекомендувати закривати магазини, керівництво розганяти), а одноосібників штрафувати. 14 грудня КПУ звинуватили в наявності серед її членів націоналістів. 15 грудня Павла Постишева призначили другим секретарем партії, який став диктатором. Розпочався терор.

Щоб уявити масштаби трагедії, наведу лише один приклад про кількість померлих від безбілкового набряку в тодішній столиці України Харкові. У 2009-у газета «Україна молода» опублікувала статтю журналістки Лариси Салімонович про те, що служба безпеки Харкова знайшла архівні документи судово-медичного моргу, тобто книги записів судово-медичних досліджень, реєстрацій трупів, статистичні звіти в період з 1929 по 1934 роки. Харків’ян, причиною смерті яких став безбілковий набряк, почали звозити до моргу восени 1932-го. Вже у січні 1933-го щодня на експертизу доставляли від 130 до 300 трупів. Створили надзвичайну са­нітарну комісію й організували пункти збору трупів при бараках, школах, вокзалах та лікарнях. Усього до моргу в 1933 році доставили майже сім тисяч трупів людей, які загинули голодною смертю.

Але ця цифра не відтворює справжнього масштабу трагедії, бо згодом через величезну кількість померлих влада не вдавалася до експертиз та послуг санітарної комісії. Начальник управління СБУ в 2009 році Андрій Мухотаєв, оприлюднюючи деякі з цих документів, розповів, що створено комісію, яка опитала понад 70 живих свідків, котрі підтвердили документальні дані. Слідство велося з метою, щоб українці зробили для себе висновки з вітчизняної історії і зрозуміли, що подібного більше допустити не можна.

Мене вразила недавня публікація в газеті «Україна молода» під назвою «За селом був сталінський крематорій». Це спогади жительки села Білецьке Донецької області Наталії Назаренко. У 1933-у їй було сім років. Трупи по хатах збирали на підводи, куди на рядні кинули й батька. Коли підвода була повна, їх везли на закинуте глинище, куди потім кидали солому, дрова та підпалювали. Селяни називали це «сталінським крематорієм», тобто розуміли, хто був винуватцем їхньої трагедії.

Газета «Україна молода» докладає багато зусиль для повернення історичної пам’яті нашому народові. На десятий день після смерті відомого нашого письменника, до­слідника і журналіста Сергія Плачинди на її сторінках Наталя Позняк-Хоменко розповіла про його життя і творчий спадок. Сергій Петрович пережив голоди 1933 та 1947 років. Залишився живим тільки через твердість характеру і затятість.

Його, сина розкуркулених селян, разом з іншими дітьми хутора Шевченкове на Кіровоградщині, опухлих і змучених голодом, забрали в державний дитячий садок. Образившись на куховарку Кащиху, малий Сергій не захотів їсти борщ з кропиви. Це врятувало йому життя, бо всі діти після того борщу загинули в страшних муках. Як дізнався Плачинда в дорослому віці від хірурга, про якого писав статтю, після тривалого голоду кишечники у дітей були тонкі, як цигарковий папір і кропива, мов каміння, роздирала їхні нутрощі.

Ще в 19-річному віці Сергій Плачинда написав оповідання про те, що боліло, й відіслав на конкурс, оголошений у газеті «Кірово­градська правда». Розказав, як плакав сусідський Ванька і благав матір дати полизати йому полив’яну миску, що зберігала давно забутий запах їжі. Писав про свого діда Воловика, який ходив по селу із голою гарбою, з-поміж щаблів якої звисали дитячі ніжки та рученята, дівочі коси, — збирав по хатах померлих і відвозив до ями. Писав про другого діда Максима, який пішов до Єлисавет­града по макуху, де здичавілі від голоду люди у міському саду його вбили, розчленували тіло й продавали з-під поли на базарі. Оповідання назвав «Не повернувся». Звичайно, його не надрукували, а порадили мовчати, якщо не хоче загриміти на Соловки.

І все ж саме Сергій Плачинда першим домігся того, щоб табу з теми Голодомору 33-го в пресі було знято. У квітні 1986-го літератор, як голова творчого об’єднання публіцистів Спілки письменників УРСР, провів перший вечір пам’яті Голодомору, на якому було прийнято звернення до генсека ЦК КПРС

М. Горбачова з вимогою зняти заборону з цієї теми. Особисто відвіз звернення до Москви, добився аудієнції в помічниці Горбачова з українських питань. Наступного дня в квартирі Плачинди пролунав дзвінок з ЦК. Письменнику, який щойно переступив поріг помешкання, повідомили, що Горбачов прочитав звернення і поставив на ньому резолюцію: «Печатать все о голоде 1933 в Украине».

Пам’ятати те, що було, — це ключ до творення того, що буде. Дуже добре про роль  історичної пам’яті сказав у спогадах про батька — опального генерала, правозахисника, багатолітнього політв’язня Петра Григоренка — син Андрій: «Після Голокосту євреї отримали свою державність. Думаю, що українці після трагедії ХХ століття повинні зрозуміти, що для нас недостатньо просто отримати державу. Нам треба докласти зусиль, щоб вона була ефективною, мала сильну політику безпеки... Не можна допустити, щоб українці «їли» один одного».

Кожна публікація американського дослідника Джеймса Мейса нагадує про цінності людського духу. У колонці «Свічка у вікні» газети «День», згадуючи про Василя Барку — свідка трагедії 1933-го, автора книги про Голод «Жовтий князь», писав: «Коли хтось намагатиметься виправити зло, це вже є внеском у справу гуманності незалежно від того, наскільки відкладається торжество правосуддя».

Не забудьмо 23 листопада запалити свічку пам’яті у своєму вікні.

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент.