Хто вижив, той нічого не забув

Бабуся Наталка виховувала нас з братом, починаючи з піврічного віку. Згадую дитинство: стільки пісень, казок та приказок знала бабуня, так гарно вишивала, пряла пілки (доріжки) на верстаті. Уже в дорослому віці я запитував її (коли зрідка заходила мова про 1933-й), що ж трапилося у тому році з її рідними братами Петром та Олексієм, з її матір’ю, моєю прабабусею Лукерією, і завжди чув одну і ту ж відповідь: «Пошесть тоді така була. Захворіли, то й померли».

Правда Ваша, бабусю Наталко, «червона» пошесть тоді прокотилася по всій Україні та Кубані смертомільйонною косою. Була спрямована на винищення українства як нації, у першу чергу — українського селянства як носія непоборного національного духу. І звалася та чума ХХ віку — московсько-комуністична влада.

Все роздумую, чому бабуся до самої смерті у 1985 році не признавалася про істинну причину смерті своїх братів та матері у 1933-у. Чи то залякали більшовицькі сатрапи любу мою бабуню (недарма вчені констатують незворотні процеси у корі головного мозку в тих, хто пережив голод), чи боялася своїм зізнанням наразити мене, наївного та прямолінійного, на небезпеку?..

Про нашого дідуся Андрія Макаровича Вдовиченка мати розповідає таке.

Народився і жив дід Андрій, поки парубкував, у селі Гольма ІІ Балтського району. Коли прийшли страшні роки колективізації, а потім і насильного голоду, дід Андрій саме парубкував. Він був тихий, скромний, працьовитий, як і всі у його хліборобській сім’ї. Особливо важко прогодуватися стало на початку 33-го. А була у нашого діда сестра Палажка, 17-й їй тоді саме йшов. Вдалася наша двоюрідна бабуся дуже гарною на вроду, вважалася найкрасивішою дівчиною у селі, а до того — ще й веселої вдачі, де співають чи танцюють — вона перша, і до роботи беручка. Й ось ця Пелагея у чорному 1933-у стала танути на очах від недоїдання, від споживання того, що і в їжу не годилося. Як не прагнула вся сім’я, а особливо старший брат Андрій, зберегти жаринку життя у худій-прехудющій постаті Палажки, це їм не вдалося. Померла Палажка. Можливо, найкраща з них усіх — лагідна, чарівна, чиста тобі доброта. А за нею — і наші прадід Макар, прабабуся Тетяна.

Все своє життя, пройшовши пекло Другої світової війни та ще один спланований сталінський голод 1946—1947 років, аж до самої смерті, як тільки наш любий дід Андрій згадував про свою сестричку Палажку, вбиту голодом у 1933-у, то завжди з його добрих очей витікали кілька скупих чоловічих сліз.

Кілька років тому ми з братом на Проводах розпитали нашого родича, племінника нашої бабусі Наталки — діда Володимира, про страшні роки Голодомору-геноциду, які він пережив 10-річним хлопченям.

Дід Володимир Йосипович Люшнівський живе все своє трудове життя у селі Гольма І Балтського району. Народився у 1923 році у сім’ї хлібороба-середняка. Батько мав 8 десятин землі, дві хати. Другу хату батько перегородили та тримали там збіжжя, розповідав дід Володимир. У сім’ї були ще старший брат та сестри.

У 1932 році у селі був уже орга­нізований колгосп, куди вступили безземельні та незаможні селяни, більшість з яких були просто ледарями. Тато не вступили до колгоспу. Таких одноосібників, як він, обклали планом хлібоздачі тричі на рік. Проводити хлібозаготівлі приїжджали більшовики та комсомольці з Балти, а також долучалися до них деякі сільські активісти. За третім разом у 1932 році забрали все до зернини, все, що знайшли в обох хатах, навіть підвішену під сволоком на насіння квасолю. Настала тяжка пора невідомості: чим годувати немалу сім’ю? Ні паспорта, щоб виїхати, ніякої допомоги нізвідки.

Восени діти ще ходили до школи, там давали таку-сяку баланду. А от хлопчику Володі не давали, бо був сином одноосібника. Взимку люди уже почали пухнути і вмирати. Спершу у сім’ї тато померли, потім — старший брат. Помирали ті, хто пухнув від голоду, а Володя все худнув і худнув. Тому і вижив — так вважає. Варили та їли все, що можна було спожити: собак, котів, горобців, ремінну збрую...

Що творилося у селі на ту пору, не знав, бо сили ходити кудись не було.

«Ледве діждалися весни. Викопували із землі різні корінці та гризли їх, їли їжаків та плазунів, що прокинулися від зимової сплячки, коли на осонні з’явилася перша зелень — лободу, жаливу, квасок... Так вижили. Але не всі. А хто вижив, має пам’ятати та переказати нащадкам, щоб не допускали до влади московських посіпак», — так закінчив дід Володимир.

Такі-ось трагічні події випало пережити родині з Гольми Балтського району. Вісім невинних душ у маминій родині вбили голодом більшовицько-комсомольські сатрапи на догоду московсько-кому­ністичному режимові.

Це те село, в якому одеський учений, доктор історичних наук, професор А.С. Цвілюк зафіксував викривальну частівку 1932—1933 років:

На хаті — серп і молот,
У в хаті — смерть та голод.

Це свідчить, що, навіть умираючи в нестерпних муках від голоду на плодючій життєдайній українській землі, мої земляки через усну народну творчість переказували своїм і не своїм нащадкам правду про сутність московсько-комуністичної влади. А сутність її така: грабуй награбоване (В. Ленін); поділяй та владарюй; захоплюй чуже та вбивай, скільки зможеш.

Люди добрі! Пам’ятайте! І думайте, коли йдете голосувати на виборчу дільницю чи на якесь свято «рускава міра», щоб не допустити до влади у нашій Україні промосковських функціонерів.

Василь ДЯЧЕНКО,
кандидат педагогічних наук.