Роман Кракалія. Пам’ятаю ту весну...

Стояла на пагорбі, висока, біла, немовби от-от мала здійнятися в небеса, бо так нестерпно було їй стояти отут — безсилою посеред людської біди, прицвяхованою до грубих нетесаних дощок, збезчещеною, порожньою… Ще так недавно бабця, йдучи сюди, брала мене, малого, з собою; запам’яталися ті врочисті недільні ранки, багато людей, що хрестилися та шаптали молитви, підспівували хористам, стиха перемовлялися між собою. То було місце, де люди не лише розмовляли з Богом; там вони дізнавалися про новини. Ті новини були щораз то сумніші, а часом страшні.

Одного разу, коли ми повернулися з церкви, бабця сказала мамі: «Сьогодні я поставила свічку за упокій душі отця Кулішира». І стала враз мамина машинка, бліде настрашене лице завмерло над шитвом — здається, ніколи не випускала його з рук. «Що мама каже? Та ж панотець…» «Ростріляли», — глухо випало долу й завмерло десь у темнім куточку слово… «Депортація», «расстрєл», «допрос» — ці незнані дотепер слова дуже скоро прижилися у повоєнному лексиконі буковинців. А ще: «бандіти», «пособнікі» і, звичайно ж, брутальна чужинська лайка… Далі бабця помислила трохи й додала, відповідаючи на німе мамине запитання: «Священик сказав на сповіді». Відтак обернулась до образів на стіні, перехрестилась і твердо вимовила: «Скарай же їх, святий милосердний, і прости мені великий гріх сього слова»…

Я підіймався пагорбом, біло-рожеві маргаритки запитально-тривожно дивились на мене та обертали услід свої голівки, далі підступав до високих чорних дверей. Вони були забиті грубими нетесаними дошками. Я стояв перед вичовганим кам’яним порогом і згадував, як удвох з бабцею переступав його та поринав у таємничу сутінь… Тепер тут була моторошна пустка…

Хлопі відпочивали серед маргариток та погукували за мною. І ми йшли далі у пошуках нових «пасовищ», як наче ті ковбої з наших дитячих книжок. Часом доходили аж до Буковатої. Старий цвинтар моторошно мовчав, лиш стиха перешіптувалися між собою високі липи, поміж хрестів та одаль за ними безгучно посувалась та щезала враз поза гробовцями похоронна процесія. Немовби чорні безтілесні привиди шукали щось — чи когось — поміж могил. А може, то переселені тієї пори сюди, на цвинтар, наші клокічканці прагнули ще бодай трохи помилуватися білим світом?.. Було трохи лячно заходити на порожню алею. Певне, ті душі померлих — і в давніших часах, і цієї весни — таки банували за цим світом, таким нині голодним та очужілим. А може, вони каралися тим, що знову занапащено рідний край, знов тут чужі порядки, знов панує повсюдно чужинська мова та лунає гостро, ненависно… А вони знов не оборонили свій край та пішли так намарне в землю… Старий цвинтар був повен загадкового шемрання, часом долинала стишена молитва священика, відтак люди поспіхом розходились купками та поодинці. Дуже часто вже у воротях з ними стрічалася вже інша сумна процесія з труною. Повоєнний голод збирав свої жнива, і хіба ж могли оті наші дитячі ужинки зарадити тій косовиці?..

Минаючи старовинні ворота з червоним череп’яним дашком, ми йшли далі уздовж кам’яної загорожі, так само накритої черепицею; йшли на край цього високого пагорба, що круто спадав у леваду і чагарі, які під осінь повнились такими солодкими ягодами дерену, ожини та глоду, а далі очі вбирали широку долину Пруту. Ріка сріблясто поблискувала поміж верболозами та шелюгою, немовби загублений поспіхом дівочий пасок. Ми стояли над урвищем та споглядали прекрасний краєвид; частково його можна було побачити й з порогу церкви. Пам’ятаю, як бабця одного разу сказала, віддихуючись на кам’яному її порозі, коли ми здолали її високий пагорб: «Подивися, як гарно…» «І на ціле своє життя запам’ятай, — сказала тоді бабця, і я постеріг, що на обличчі у неї пощезли всі зморшки, яких я ненавидів, а очі її блищали. — Це наш край… Він колись таки буде свобідним… І ти доживеш до цього, я знаю…» «Так, я знаю», — сказала ще раз по хвильці і покуйовдила мені чубчика, якого мама дбайливо причесала до церкви.

Я не все тоді розумів, про що вона говорила, певне, й слова були інакші… Та мені так само подобалась далечінь, перевита блакитною лентою Пруту — немовби загадковий та довго очікуваний подарунок, подобався простір неба, я пере­ймався її почуттями, тим її піднесеним настроєм… Й ось тепер ми стояли над урвищем й мовчки обсервували всю ту незбагненну красу. Сонячні промені наскрізь протинали біле м’яке хмаровиння, далеко внизу радісно зблискувала тут і там пругка течія Пруту, жовта дорога вилась опріч ріки на приміські села — Стрілецький Кут, Ленківці, Білу… Зелені левади, горбкуваті простори, а далі синє мрево аж до самого обрію… Поруч стояв старий цвинтар. Ми вірили, що душі покійників, котрі лежать тут за щербатим кам’яним парканом під червоною черепицею, літають над цими просторами й тішаться рідним краєм, його весняною красою… Місцина радо припрошувала погратися в козаків чи в індійців. Зненацька котрийсь із нас зірвався з місця й стрімголов помчав понад самим урвищем у видолинок, проритий стрімкою весняною водою. Там густо росли високі трави, а серед них — справжнісінькі кропив’яні хащі.

Повоєнні діти, ми не знали жодних діточих забав, бо вже відчували себе годувальниками в родинах. Та лобода і та кропива допомогли нам вижити в ту голодну пору. А ще — тирба, рідесенька кукурудзяна кашка на воді, трохи присипана цукром, — цю страву бабця готувала нам і вранці, й увечері. Від того часу на все життя залишилась у мене звичка харчуватися двічі на день…

Моя мама працювала на панчішній фабриці, звідтіля й на пенсію пішла. Вже пізніше, коли бував на тій фабриці зі службового обов’язку, мені вповідали, якою вона була сумлінною робітницею; от лише громадського життя, казали, чуралася. Так, це правда. Ще в юності моя мама дуже хотіла стати вчителькою. До приходу королівської влади закінчила два курси вчительської семінарії, звісно ж, українською мовою. Потім прийшли окупанти, й усе навчання було переведене на румунську. Одного дня студенти прийшли вже до чужої семінарії, слухали чужих професорів та мусіли відповідати урок чужою мовою; за кожне українське слово боляче били лінійкою по долоньці. Всюди висіли таблички з написом: Worbeєti rumuneєti, себто розмовляти румунською. Такі самі таблички було порозвішувано всюди по місту — у крамницях та у виставових вікнах — вітринах, банках, кав’ярнях… Прийшлось розлучитися з мрією про вчителювання. Пішла в науку до відомої модистки пані Z. Там стала найкращою ученицею, хазяйка навіть хотіла залишити її у себе. А невдовзі зробилася такою майстринею, що на нашу Клокічку до неї приходили навіть центрові модниці, бува, що й за рекомендацією пані Z. Їй радили відкрити власне ательє, та не мала до того охоти. Певне, інтуїція щось їй підказувала… У 1940 славетну модистку, власницю великого ательє, «визволителі» заарештували, відтоді її не бачили в місті…Тож чи могла мама бути активісткою громадського життя на фабриці? Кожного дня, одразу ж по закінченню зміни, бігла додому, там у неї починалася друга зміна. Сідала за швейну машинку і до ночі строчила на ній або ж працювала голкою. Обшивала всіх подруг, шила декому з давніших клієнток. Такої вечірньої пори, коли мирно стукотів у кімнаті Zinger, ми найбільше боялися фінінспектора — так само, як одразу по війні жахалися енкаведистів. Не мала ліцензії на кравецтво. Щойно лишень лунав недружній грюкіт у двері, як все шитво скидалося у схованку в старій отоманці — на тій отоманці я спав ще кілька років поспіль, а на машинку мама похапцем кидала яку-небудь латану-перелатану діточу лахманину, а бабця зовсім не квапилася відчиняти вхідні двері та довго допитувалась, хто там, та чого треба, та вмовляла не будити дітей… До честі всіх маминих клієнток та наших сусідів, ніхто не видав її таємницю — кожна родина викручувалася у ту пору, як лиш могла…