№ 93 (21461) субота 23 листопада 2013 року

Дорогі брати і сестри! Літопис буття нашого народу зберігає пам’ять про багато історичних подій, як славетних, так і драматичних. Однією з найбільш жахливих трагедій для України став Голодомор 1932—1933 років. Вісім десятиліть пройшло з тих пір, але й сьогодні наше горе не вщухає, наповнюючи душу скорботою і спонукаючи підносити Богу молитву за мільйони невинних жертв.

Господь дав нам у володіння родючу землю, плідну й благодатну, наче Едем. Виконуючи заповідь про працю на ній, сумлінний і дбайливий трудівник завжди отримував щедрі врожаї, адже Господь, Який «насіння дає сіячеві і хліб на поживу», примножував плоди праведності всіх, хто в мирі, злагоді і благочесті працював на своїй ниві.

Однак у буремному ХХ столітті наш край зазнав страшного лиха: мільйони людей прийняли мученицьку смерть від масового голоду. Це сталося не через пошесть чи неврожай. Голодомор був однією з ланок репресивного ланцюга більшовицької влади, яка взяла на озброєння ідеологію побудови світу на нових засадах — без Бога та Його морального закону. Оголошуючи благо народу головною метою, насаджуючи свій рай на землі, богоборці натомість засіяли її людськими кістками та зросили річками сліз. Пагубне сіяння принесло гіркий плід прокляття, адже «хто сіє в плоть, той від плоті пожне тління», говорить святий апостол Павло. Зречення християнської моралі нікому не принесло щастя. І про це свідчить багатовікова історія нашої Вітчизни.

Рай без Бога обернувся для народу в пекло. Цей суворий урок вітчизняної історії свідчить про безплідність усіх намагань побудови державного, політичного та суспільного ладу без заповіданих Богом моральних засад. Такий лад приречений на самознищення.

Дорогі в Христі! Цими днями ми спогадуємо 80-ту річницю великого злочину проти нашого народу — Голодомору 1932-1933 років. Українські хлібороби, які століттями плекали любов до своєї годувальниці-землі та працею рук годували цілі народи, враз самі були позбавлені хліба. В один із урожайних років, коли Господь щедро обдарував українців плодами рідної землі, цей хліб було насильно конфісковано та продано, а селян, занесених цілими селами на так звані «чорні дошки», приречено на повільну і жахливу голодну смерть.

Штучно спричинений голод нa землях житниці Європи 80 років тому визнаний як геноцид українців у багатьох країнах, а спомин про нього донині є відгомоном болю в серцях мільйонів людей усього світу. Ми, діти українського народу, на рідних землях і на поселеннях сущі, відчуваємо цей біль особливо гостро, адже жахливою смертю загинули мільйони наших єдинокровних братів і сестер, яких сталінський режим позбавив права на життя, а відтак комуністична влада впродовж десятиліть системно та безпощадно позбавляла права на пам’ять. У годину смерті вони залишалися самотніми, до гробу їх не супроводжувала жалобна процесія, а на їхніх могилах ніхто не заспівав «Вічная пам’ять».

У серпні президент Віктор Янукович підписав указ «Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років в Україні». Особливість цьогорічного вшанування цієї скорбної дати полягає в тому, щоб про неї почули як на загальнодержавному, так і на міжнародному рівнях.

Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору очолюють співкоординатори Іван Васюник та Ігор Юхновський. Вони вважають: головна мета заходів — нагадати про Голодомор кожному українцеві та всьому світу. Член цього комітету, відомий публіцист і філософ Євген Сверстюк констатує: «80-річчя Голодомору — це ще одна підстава привернути увагу світової громадськості до величезної трагедії. Нинішнього року акція «Запали свічу» відбуватиметься паралельно у багатьох країнах. Лейтмотивом відзначення сумної дати стануть слова Василя Симоненка «Народ мій є! Народ мій завжди буде!».

«Євроінтеграція допоможе диверсифікувати структуру українського експорту, а також скоротити ризики для вітчизняної економіки. Це дасть можливість наростити частку високотехнологічних товарів у загальній структурі експорту на 28—29%. При цьому вже в перший рік дії угоди з ЄС українські експортери зможуть поставити на зовнішній ринок на 9—10 млрд дол. більше товарів порівняно з існуючим режимом торгівлі. Зростання експорту — це повноцінна робота українських підприємств і нові робочі місця».

Це не витяг з виступу Арсенія Яценюка або Віталія Кличка. Це навіть не слова голови Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу або єврокомісара Штефана Фюле. Це тези, якими департамент ідеологічного та комунікаційного забезпечення Партії регіонів озброював своїх депутатів для обстоювання підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Вони висилалися з поштової адреси oma@mpr.kiev.ua кожному (!) члену парламентської фракції ПР і в обов’язковому порядку.

Про це довго заборонялося писати і публічно говорити. Так довго, що із свідків того лиха нині залишилися живими одиниці. Але це не означає, що ми нічого не знаємо. Наші покійні дідусі й бабусі тихцем все ж розповідали нам гірку правду, а ми переказуємо її тепер їхнім правнукам.

Велике спасибі хочу сказати й працівникам Одеського обласного державного архіву, які 2005 року видали книжку «Голодомор в Україні: Одеська область» з документами та спогадами очевидців, чим не просто увічнили ті свідчення, а й зробили доступними для масового читача.

«Мадонна Голодомору-33», графічний твір архітектора Марусі Юрків-Яроцької з Австралії, зображує Матір-Україну з чорним ореолом — символом трагічної жалоби. У 1933-у мільйони українців вмирали, зносячи Голгофу голоду. Вкрилася земля України хрестами та горами трупів через вивезення усього врожаю, через навмисно створений Голодомор.

Затискуючи в руці п’ять колосків, українське дитя запитує свою Матір-Україну: чому в Україні запанував страшний голод, чому український чорнозем укритий мільйонами трупів, чому голодних україн­ських дітей розстрілюють за жменьку колосків пшениці? Страждальна Матір-Україна, зморена голодом, шепоче синові лиш одне слово: «Геноцид».

Щороку, на Проводи, приїжджаємо з братом Григорієм у рідне село нашої матері Дяченко (Вдовиченко) Марії Андріївни — Гольму. Звідти ведемо наш козацький родовід Перетятків та Вдовиченків, а також польський — від Люшнівських.

Що знає мати, то все нам розповідає про наших предків — козаків, чумаків та простих хліборобів. Найчастіше — по хрестах на могилах наших родичів.

Стоять на тому цвинтарі два дубові хрести з написами «Перетятко Петро. 1933» та «Перетятко Олексій. 1933». Ось що розповіла нам мати: «Це рідні брати вашої бабусі Наталки (за паспортом — Перетятко Анастасії Юхи­мівни). У 1933-у Петро та Олексій мали 25 та 27 років. Були кремезні та дужі, широкі у плечах, недарма носили козацьке прізвище Перетятки. На той час були неодружені — тато їхній вважали, що ще не пора їм заводити сім’ї. За натурою були дуже працьовиті та завзяті до роботи. І дружні між собою. Брати дуже любили та шанували свою молодшу сестричку Наталку. Отож, коли настав страшний 1932-й, а за ним і 33-й рік, обидвоє турбувалися про неї, останній кусень хліба їй віддавали — тоненькій, аж прозорій, єдиній сестричці. Отак і померли один за одним від голоду, бо все дочиста забрала більшовицька влада. А за ними і мати їхня Лукерія, але могилка і хрест матері не збереглися. А дівчинка Наталка дивом вижила».

Дорогі брати і сестри! Сьогодні, 23 листопада, в передостанню суботу осені, ми вшановуємо скорбний день. У цей сумний день Україна запалить мільйони свічок у пам’ять про 80-ті роковини жертв Голодомору. Голодомор 1932—1933 років — це були найжорстокіші, найтрагічніші часи для українського народу. Голодомор, який спричинив нестерпний жах, біль, страх, який приблизно за 500 днів забрав мільйони безневинних жертв.

Сьогодні ми сміливо визнаємо, що саме політика стала причиною геноциду, який був навмисно орга­нізований радянською владою, щоб зруйнувати незалежні селянські господарства, перешкодити протистоянню радянській владі, а найголовніше — ліквідувати селянство як основу української нації і національного відродження. Саме ця політика і призвела до мільйонів смертей у сільській місцевості на українській землі.

(Уривок)

Бо тієї весни бабця зчаста посилала мене рвати по шанцях лободу з кропивою. Як лиш усміхнене сонечко жартома повитягувало за чубчики все, що лиш визирнуло з вогкої землі на світ Божий, та зазеленіли узбіччя доріг на нашому передмісті Клокічка, отоді й починалися наші діточі «жнива». Попідтинню та по шанцях, де лиш можна було, я збирав у торбинку ту зеленину. Не мала ніякого смаку — трава, та й годі. Але вдома — вдома то були правдиві легуміни. Бабця варила з тої трави ріденьку кашку, чимось присмачувала, і ми з меншою сестричкою щодень смакували тим їдлом. Було направду смачно. «Але не рви стару, лиш молоденьку, — наказувала бабця, — вона не так жалить і ліпше смакує». Та яка там стара! Не встигала вирости, як її з’їдали сотні й тисячі голодних ротів по всіх околицях… Угледівши здаля зелені хащики, ми бігли туди наввипередки, а кропива ж висока, густа, жалюща! Заки дістанешся до молодих пагонів, руки суціль у пухирях, ще й печуть вогнем. Часто по тих шанцях здибав таких самих, як я, «жниварів», по короткім часі ми всі здружилися й навіть придумали собі гейби забаву: змагалися, хто більше нарве, бо ж діти, звісно. Опісля скидали весь наш добуток на одну купу та ділили його на всіх: розкладали на однакові букетики — за числом душ у наших родинах. Справедливість у тому нашому діточому товаристві була найвищим мірилом людських чеснот. «Чемпіон», що мав найбільший «ужинок» — це фіксувалося на самім початку, отримував ще один букетик — ніби заохочувальну премію… Так «прополювали» ми не раз цілу нашу вулицю Бережанську та доходили аж до церкви.

Започатковано курси з вивчення та удосконалення володіння українською мовою

Гуманітарна політика, що здійснюється в Україні протягом останніх років, викликає у громадян глибоку стурбованість. Вона дедалі більше нагадує окупаційні дії чужих українській державності сил.

Прийнятий Верховною Радою закон «Про засади державної мовної політики» суперечить Конституції України та Європейській хартії регіональних мов і мов меншин, провокує розкол українського суспільства, відтворює старі, ще царські й радянські, механізми русифікації України. Демагогічні гасла щодо захисту прав людини і прав національних меншин є лише прикриттям для насаджування Україні моделі «русского міра». На досягнення цієї мети спрямоване також послідовне намагання поруйнувати історичну пам’ять українців, нав’язуючи їй радянські або ж неоімперські стереотипи. З огляду на це, державна мова є об’єднувальним чинником, а її нівелювання — це шлях у нікуди, це реальна загроза повернення до імперії.

«Мова — душа народу» — саме таку назву мав творчий вечір, що відбувся 10 листопада в Теплодарському міському будинку дитячої та юнацької творчості.

У цьому заході взяли активну участь не лише вихованці гуртків «Водограй» і «Калинонька», а й запрошені гості: Галина Могильницька, педагог, письменник, лауреат Всеукраїнської премії ім. Василя Стуса, заслужений працівник освіти, кавалер орденів святого Володимира та святих Кирила і Мефодія, почесна «ма­ліжанка»; Віктор Антонюк, поет, дипломант обласного етапу всеукраїнського конкурсу «Чисті роси» та Міжнародного літературно-краєзнавчого конкурсу ім. Мирона Утриска; Михайло Жовнір, депутат Одеської обласної ради; Тетяна Биконова, директор Теплодарського міського будинку дитячої та юнацької творчості; Павло Войтик, молодий поет, керівник міського осередку Малої академії літератури і журналістики (МАЛіЖ) та члени батьківського комітету гуртка літературної творчості «Водограй».

У рамках святкування 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка редакція газети «Чорноморські новини» спільно з «Інтелектуальним форумом» оголошують про проведення обласного конкурсу аматорського мистецтва «Мій Шевченко».

Мета і завдання конкурсу: виявлення талановитих особистостей; розвиток та популяризація творчих здібностей земляків; збереження української культури через засоби мистецтва; широке залучення до творчості авторів-аматорів, що не є членами професійних спілок, сприяння їх творчому розвитку, самовдосконаленню; популяризація творчої спадщини Тараса Шевченка.

Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька дасть благодійну виставу на підтримку постраждалих від повені жителів південних районів Одещини, повідомляє прес-служба театру.

Нагадаємо, в середині вересня Тарутинський, Арцизький, Бол­градський, Саратський та Татарбунарський райони зазнали потужного удару стихії: в результаті повені були підтоплені більш як 400 будинків, близько 40 осель зруйновано повністю. Багато місцевих жителів залишилися без особистого майна.

У Літературному музеї урочистим концертом відзначили п’ятирічний ювілей молодіжного жіночого хору «Оріана» Одеського обласного центру української культури.

У Золотій залі щебетухи у вишиванках порадували поціновувачів української музики і співу вісімнадцятьма творами: піснями на вірші Тараса Шевченка, сучасними народними творами, духовною та народною музикою. Виступ присвятили до 200-річчя від дня народження Великого Кобзаря.