Тарас Шевченко — мариніст

З плином віків багато чого змінювалося. Відійшли у минуле запорожці, але дух мореплавців не вичах. Може, тому й випала доля ходити морем і Тарасові Шевченку. А ще ж народився він під знаком Риб. Та зустріч з водною стихією судилася психологічно тонкій і чуттєвій натурі митця у важкі часи. Багато творчої наснаги, сил і свого здоров’я віддав він морю в Аральській експедиції, перебуваючи уже на засланні. Але, говорячи про Тараса Шевченка-мариніста, пам’ятаємо, що його геній виявив себе і в поезії, і в живописі.

Ще 1839 року молодий Шевченко пише поему «Іван Підкова» — про похід козаків на Синоп. Твір-диптих насичений експресією романтики морського бойового походу, пронизаний нездоланним духом правоти, що завше було запорукою перемоги. Звісно ж, на визволителів у Синопі чекають полонені побратими-козаки, турецькі невольники, звільнення яких і було основним завданням походу Івана Підкови:

«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове молодці,
А у Царград, до султана,
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!» —
Кругом заревіло.
«Спасибі вам!»
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море…

Під пером Шевченка навіть традиційні пейзажні елементи утворюють живу картину, в якій персоніфікація сягає метафоричної виразності:

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє.
Синє море звірюкою
То стогне, то виє.

Симптоматичним для розуміння творчої лабораторії Шевченка є той факт, що поему «Гамалія» він написав у 1842 році, подорожуючи пароплавом по Балтиці. Обидві поеми («Іван Підкова» та «Гамалія») з’явилися окре­мою книжкою 1844 року у Петербурзі. Дослідники, і це констатує «Шевчен­ківський словник», пов’язують ці поетичні зразки української романтичної мариністики з тодішньою лектурою поета (романом «Чайковський» Євгена Гребінки, «Запорожской стариною» тощо), але звернемо увагу ще на такі моменти. По-перше, як ми уже сказали, спостерігаючи Балтійське море, Шевченко духовним зором прикутий до моря Чорного, з яким пов’язана козацька героїка. По-друге, не треба скидати з рахунку і те, що він, граючи на кобзі й маючи майже бездоганний співочий хист, виконував козацькі думи, в яких образ і тема моря відігравали не останню роль, — назвемо думи про Самійла Кішку, Олексія Поповича, Марусю Богуславку, Івана Богуславця, про втечу бранців з турецької неволі. Ці моменти засвідчують, що названі твори провокувалися передовсім загальною творчою настановою, налаштованістю уяви митця. Сказане підтверджується і тим, що козацьких отаманів, які очолювали б морські експедиції, з такими іменами історія не зафіксувала, хоча в реєстрах можна знайти козацьких очільників з цими ж прізвищами.

Значущість мариністичної складової цих поем Шевченка полягає в тому, що традиційний романтичний образ моря він, спираючись і на народну поетичну традицію, насичує експресією українського лицарства, надає їй національної живописності та виразності.

Необхідно зауважити, що поетична мариністика Шевченка достатньо широка (понад 70 творів), якщо ж загалом говорити про зображення ним водної стихії та дотичних до неї образів, то коло цих творів істотно розшириться, охоплюючи ледь не всю творчість поета. Але це уже тема іншої розвідки, яка потребує і психоаналітичного заглиблення. А ще ж ми не торкаємось прозової спадщини митця, його «Журналу», листів.

Та не можна не зупинитися з огляду на тему нашої розмови на малярських роботах Шевченка.

Так сталося, що мариністична тема в живописі Шевченка на повний голос заявляє про себе у зв’язку з драматичними обставинами його життя — засланням до Оренбурга, але

Naviqare necesse est! Треба пливти!

Трапилися і там люди, які допомагали політичному засланцеві, включили його до табелю і призначили до військово-морського загону, що супро­воджував експедицію дослідників Аральського моря, очолювану ученим капітан-лейтенантом О. Бутаковим. Цей шляхетний керівник і надав Шевченкові можливість малювати, адже в обов’язки останнього входило «виконувати зарисовки берегів Аральського моря і нововідкритих берегів».

Тут не йшлося про вільну творчість, як і всі десять років митець не міг користуватись олійними фарбами, писати широкоформатні полотна, та все ж таки в цей час Тарас Шевченко створив графічних та акварельних робіт мариністичного плану близько 80 (а всього на засланні — понад 400 акварелей, сепій, олівцевих малюнків).

Експедиційні будні розраджувались безмежжям водної гладіні Аралу й Каспію, небаченими берегами, щойно відкритими островами, — все це примагнічувало творчу увагу митця, бентежило його несподіваною красою і навдивовижу «неповторною чарівністю». Є всі підстави стверджувати, що малярська мариністика Шевченка набуває в цей час нової якості. Для цього достатньо порівняти роботи експедиційного періоду і полотно «Гамалія» 1842 року (цікавим уже є сам факт паралельного творення поетичного та живописного текстів). Якщо «Гамалія» розгортає перед нами романтичну мариністичну візію, то на Аралі і Каспії у Шевченка посилюється реалістична тенденція. З одного боку, це пояснюється безпосереднім, прямим призначенням цих робіт — дати опис берегів, навіть назви робіт відповідають цій меті: «Мис Бай-Губек», «Крутий берег Аральського моря», «Низинний берег острова Миколи», «Мис Тюк-Карагай на півострові Мангишлак», «Новопетрівське укріплення з моря» тощо. Але з іншого — ця тенденція органічно виявляє багатство і широту обдарування Шевченка, адже названі і не названі нами роботи не є елементарним фактографічним відтворенням ландшафтів і пейзажів, це — художні полотна, осяяні певним настроєм і почуттям автора, мариністична образність яких і за своїм духом, і за своєю майстерністю багато в чому випереджає свій час (хоча мусимо зауважити, що і факто­графія, зафіксована Шевченком, мала осібний сенс — острови, миси мовби виконували важливу функцію науково-географічного пошуку, навігаційного використання).

Умови експедиційного життя, звичайно, були важкими, хоча, порівняно з майбутньою казармою, все-таки вільнішими. Творчість, хоч і була регламентована, все одно несла в собі ідею і дух України, символом якої там став для Шевченка жовтий пісок пустель і блакить неба та морська синява.

Naviqare necesse est! Треба пливти!

Тарасове відлуння

З праскіфського далекого Голуня,
Крізь довгих двісті років напролом
До нас іде Тарасове відлуння —
В серцях вогонь викрешує крилом.

Нам освітила давнини клинопис
Негаснуча Тарасова зоря.
Завібрували віщі струни кобзи
Мелодіями слова Кобзаря.

Із давнини прасивої до нині
Від нас вони відгонять каламуть.
Мелодії Тараса Україні
Вже двісті років спати не дають.

В розгона б’є Тарасове відлуння —
Гетьманська сонцем сяє булава.
Козаччини очільник гетьман Гуня
Із Гонтою свободу добува.

Колосяться в полях засіви ярі…
Не повернуть історію навспак.
То дзвоном кобзи у Холоднім Ярі
Освятять знову зброю гайдамак.

У суєті, в громах багатоструння
Ми не шукаєм іншого взірця.
Негаснуче Тарасове відлуння
Бентежить наші приспані серця.

Тарас у Літньому Саду
В таємничому шумі діброви
Чи на березі тихім ріки
З пульсуванням приспішеним крові
Відкривають себе диваки.

В горах, в полі, на морі чи в лузі,
Там де небо ясне й голубе,
Геніальний поет у напрузі
Почуття
           відкриває себе.

А Тарас у години урочі,
Вдачу маючи й кміть молоду,
Ясно-білої літньої ночі —
В петербурзькому Літнім Саду.

Там була мить натхнення вершинна.
І з численних розгублених спроб
Народилась балада «Причинна»,
Без якої митця не було б.

Чи завдячувать долі-кравчині?
Чи на щастя, а чи на біду
Він творив не в тісній комірчині,
А в розкішному Літнім Саду?

Проривалась могуть вулканічна,
Що дрімала в душі спроквола,
Біла ніч таємнича північна
І опалева напівімла.

Не у сплячці перинній півбокій,
Не в найдальшій запеклій глуші,
Де з’являється лячний неспокій
У поетовій чистій душі.

Прогули заметілі лапаті
І піщаної бурі порив.
То все — потім…
                       Але в казематі
Він, ув’язнений, також творив.

Лихоліття казарменне, враже
На плацу заніміло лежить.
Літнім Садом розбурханих вражень
Треба буде ще мить пережить.

Мойсівка

А ще забута Богом і людьми Мойсівка, куди влітку (29.6.1843 р.) зібралася майже вся освічена Україна, приголомшена «Кобзарем», зібралася, щоб привітати молодого Героя, що приїхав на Україну з Петербурга.
Віктор ІВАНИСЕНКО.

І
Мов баня храму — небо усліпу,
Вмостився жайвір на хмарини крилас.
У драбівсько-пирятинськім степу
Десь Мойсівка сьогодні загубилась.

Якраз пішли у зав’язь жолуді.
Буянилося травам і деревам.
Збулася презентація тоді,
Освячена приїздом Кобзаревим.

Не всі були манкуртами. Не всі
На дух козацький словом омертвіли —
Ясніли перла в душах, як в росі,
Свободи люди прагнули й хотіли.

Імперський гніт — хоч з мосту стовбула.
Збираються на бал не для попрядин.
І Мойсівка столицею була,
Де поруч тільки — Драбів і Пирятин.

Підозрювані й вільні від опал,
Не хуторяни й навіть не хатини,
Зібралися у Мойсівку на бал
Шляхетні до Волховської Тетяни.

Поважні друзі: Яків де Бальмен,
Капніст, Чужбинський, Шостка і Закревські —
Високу знать в шляхетності імен,
Звичайно, чули набережні невські.

Буяє світ в таку урочу меть.
Возрадуйсь, Дніпре, Удаю і Много!
У Мойсівці вся Україна геть
Зійшлась вітать Героя молодого.

ІІ
Не один імператор скопитився й цар —
Не дозволив свободи і волі
Україні, в якій народився Кобзар…
У багнетах усе — на приколі.

І прокаже Кобзар свій новий Заповіт —
України святе одкровення.
Отже, в Мойсівку з’їхався нації світ,
То — поета було уведення.

Він крилом відчував Україною лет
Над степами у лоні Славути.
Наче гетьман — поет, елітарний поет,
І повішно таким йому бути!

Шевченкова молитва

Краса наближає до Бога
Й гармонію неба несе.
Під чистим склепіння чертога
Звершається дійство усе.

Моя Україно, мій раю,
Шалений мій гнів пов’яжи.
Казати молитву до краю
Ти, музо, мені поможи.

Не можу чуттям перелитись
У слово, як тільки з добром,
Для мене творити й молитись —
Це бути навіки з Дніпром.

До Божого слова тулюся,
Йому свою душу несу.
На все, що красиве, молюся,
В молитві сприймаю красу.

На глум нас беруть ворожбити.
Чекає нас пекло пожеж…
«Молитись… Чи тім’я розбити?!»
Творити, допоки живеш!

Запекла ще точиться битва,
І лайнер наш на мілині.
Тараса Шевченка молитва
Набатно лунає в мені.

Шевченко
над поемою «Матрос»

Шевченко читає «Морской сборник» і захоплюється шляхетним вчинком раненого українця-моряка, що за свій військовий подвиг, один з кількасот не зажадав для себе жодної особистої нагороди, а попросив визволити з кріпацтва його сестру.
Павло ЗАЙЦЕВ.

Не вигадуй для себе химеру,
Не потрібен тобі перепрос…
На столі білий стосик паперу —
Там дозріла поема «Матрос».

Не про хвацького гардемарина,
Що спокою не зна навзавод…
В серці прикро засіла жарина
В мить, коли не чекаєш піджод.

Сколихнув Кобзареву уяву,
Щоб душею бентежно розм’як,
Уявляючи штурму заграву,
Ранений українець-моряк.

Тисне місто тяжка оборона —
Кров тече, не стихають бої.
Необхідно дзвонить у розгона —
Смерть збирає свої врожаї.

В Севастополі точиться бойня —
У диму і в громах бастіон.
Не завершується міжсобойня
Найкривавішої з оборон.

Терпить муки, неначе на палі, —
Їх уже назбиралося стос, —
Тяжко ранений
                     чахне в шпиталі
Пироговськім
                     Шевченко-матрос.

В мить, коли розкрутилася вира,
Витязь кинувся прямо в огонь,
Заслонивши свого командира,
Врятував офіцера свого.

Грізна смерть у мізернім металі
Зустрічається раз на віку.
Дикі сцени страшні у шпиталі
Довелось пережить моряку.

Смерть уже приглядається скоса,
Що ніде не упустить своє…
Запеклась куля в грудях матроса,
Прямо дихать йому не дає.

Дочекались нарешті в шпиталі
І матроси, й лихі пластуни —
Як героям найвищі медалі
Від царя принесли й ордени.

Брали всі зі словами подяки,
Що зривались у жертв-горопах,
За геройство і царські відзнаки
Призначались, хто витримав жах.

А матрос мовив тихо на подив —
Кожне слово тримав на вістрі:
— Відмовляюсь я від нагороди,
Тільки дайте свободу сестрі.

Не вчинила вона святотатства
Й криміналу, потрапивши в кліть.
Мою сестру, прошу, від кріпацтва,
Від неволі і рабства звільніть.

…Мав завдячить матрос візитеру…
На столі ще не вихолов стос —
Вкарбував кожен аркуш паперу
Біль наскрізний поеми «Матрос».

Що та слава золотоволоса,
Котру мають, можливо, святі?
Найморальніший подвиг матроса
Українця-героя в житті.

Геній біль весь відчувши по праву,
Розуміє, який то — колос!
Сколихнув Кобзареву уяву
Раптом великодушний матрос.

Він в бою перед великоросом
З кулею головою поник…
Урятований мічман матросом
Був насправді сестрин кріпосник.

Музика Пересипу

В Одесі на Пересипу 1886 року  Д. Крижанівський створив музику до «Реве та стогне Дніпр широкий».

Сузір’я зникли — золоті підвіски,
Грім носить голос неземних скарбів…
Нікому невідомий Крижанівський
Всю ніч душею творчою кипів.

Пересип. А Дніпро реве та стогне
Мелодією в унісон грози.
І нотами скрапа крізь шибку вогник
У краплях з виноградної лози.

Пере весну в грозу шторм-перевесник,
Очищує вогнями каламуть…
Гриміла ніч. Не спав увесь Пересип.
Одеса не могла тоді заснуть.

Грозове небо ждало переміни.
З-під хмар дивився в омахах Тарас.
«Реве та стогне» — словом України
Удосвіта Пересип світ потряс.

Тарасів п’єдестал

Не був Шевченко у Криму,
Та Крим живе в поета слові.
Те слово — пам’ятник йому,
Що звівсь над хмари пурпурові.
Михайло ВИШНЯК.

Не вилучить з Криму Тараса ніяк,
До Криму хоч він й не дотичний,
Де нині в Криму і Михайло Вишняк,
Й Литвин, і Дмитро Черевичний.

І є у Криму Корсовецький Орест,
А з ними — нас ціла плеяда.
Шевченко Тарас у Криму — Еверест,
Невидимий для верхогляда.

По Криму пройшлися ватаги блудяг —
Й розграблена Криму окраса.
Та вічно над Кримом стоїть Чатир-Даг,
Гора — п’єдестал для Тараса.

Тренос по лайнеру

І
В круїзи дальні ми і досі плавали б.
Чи всі вже ми простори підкорили?
Ходив би теплохід одинадцятипалубний
По морю Чорному, мов лебідь білокрилий.

Круїзний красеню, ти став туристу мрією,
Хоч кожного у рейс манив уявою…
Одначе геростратством ми хворіємо
Й прощаємося з мрією білявою.

Трудився б ти! Далеко твоя пенсія.
Міцний твій корпус. Є у тебе сила.
Після ремонту «Океан Агенція»
Тебе, немов невільника, купила.

І от тебе до пірсу пришвартовано
В Піреї для круїзу тритижневого,
Та за чужі борги заарештовано —
Відірвано від обрію вишневого.

Але пішов ти на модернізацію
Нарешті — опинився в класі люксовім!
Рятуючи із честю репутацію,
Не дав себе опанувати тускові.

Здійснив ти свій круїз по морю Чорному…
І на металобрухт етап твій пройдений —
Уже як «Тара» діячу потворному
Не проданий «Шевченко», а запроданий!

Це ж треба бути виродку причинному,
Щоб так поріддя хижо поквиталося!
У «общаку» продажному й злочинному
Від лайнера і сліду не зосталося.

ІІ
Він по Чорному морю ходив би, як мрія,
То зі Сходу на Захід, то в рейсі — на Схід,
Та по Чорному морю, де гуляв Гамалія,
Відходив білий лайнер —
стрімкий теплохід.

Не були його палуби стоптані кедами…
А чи він за плавучість свою не боровсь?
Хоч не атакований бомбами і торпедами
І на міну потужну не напоровсь.

Спрацювала ненатлість явно злодійська,
І нікуди зі скаргою вже не підеш.
В Читтагонг переправили із Іллічівська
Вбивці лайнера — у Бангладеш.

На протести й на захисти ми таки мляві
До загину, хоча нам пече больове.
Світлий лайнер круїзний «Шевченко»
 у яві,
Мов Летючий Голландець,
між хмар пропливе.

На душі моїй прикро і душі моїй щемко:
Це ж комусь таки треба нам зло учудить!
Біломрієвий лайнер «Тарас Шевченко»
Вже по Чорному морю
більш не буде ходить.

Перед Богом Всевишнім
не мав і гріхів мов,
І що зник він, запроданий,
нам болить все одно.
Тільки краще, ніж так от, піти б,
як «Нахімов»,
У кораблетрощі на дно!

Первослово

Сутності обставин випадкові
Можемо довірить тільки снам.
Ми в своїй докопуємось мові:
Хто промовив перше слово нам?

Світлом Тьма сколошкана розквітла
І означивсь Всесвіту чертог.
Перше слово мовив Спалах Світла,
Слово Бога, Слово, що — сам Бог.

Попри всі страшні на Мову лови,
Вже нам більше нічого додать…
А при втраті й нехтуванні Мови
З нас кому за все відповідать?

Золотоустий мед

Музичний шум ополистого лісу
І зерноколосковий дзвін полів
Не одному з нас душу розігрів,
Милуючи порядного й гульвісу.

Глухим не буде й дикий самосів —
Для всіх ізнято з музики завісу.
А в кого серце з чистого замісу,
Той чув не тільки солов’їний спів.

Ми всі, хто не приречений убого
Носити в душах нидіння скаред,

Хмеліємо від співу весняного,
Очищені купільно наперед.

Але нема солодшого нічого,
Як рідних слів золотоустий мед.