Чи тотожні Kiev і Kyiv?

Зате англомовна частина «Панорами» залишила гіркий осад. Не браком фаховості перекладу (перекладачі вправні і десь навіть зразково політкоректні — українське усталене «Прибалтика» відтворюється нормативним для світу «країни Балтії»). Але в усьому журналі, від привітання президента МАУ Юрія Мірошнікова й до карти з позначеними авіарейсами, назви українських міст передано англійською так, як це було прийнято за часів СРСР: «Kiev», «Kharkov», «Dnepropetrovsk», «Lvov», «Ivano-Frankovsk»…

Українці — далеко не єдина пост­колоніальна нація, яка постала перед проблемою: як змусити світ призвичаїтися до своїх автентичних назв замість версій, запроваджених в обіг ще колонізаторами. Тим, хто цього хотів, це рано чи пізно вдавалося: всі привчилися говорити «Тайвань» замість португальського «Формоза», «Шрі-Ланка», «М’янма» і «Мумбай» замість англійських «Цейлон», «Бірма» і «Бомбей». Навіть на карті сусідньої Федерації Якутія тепер називається «Саха», а Тува стала «Тивою».

Та й Литва, до якої я летів, не лише призвичаїла Європу до назв «Вільнюс» і «Каунас» (замість польських «Вільно» і «Ковно»), але й пильно стежить за тим, аби в призначеній для туристів англомовній продукції відомі литовські магнати називалися «Радвілами», а не «Радзивілами»,  а славетний поет, що оспівував Литву в «Тадеуші» — «Адомасом Міцкявічусом», а не «Адамом Міцкевичем». І, хоч в останньому випадку литовці, можливо, дещо передали куті меду, їхньому почуттю національної гідності можна тільки позаздрити. Напевно, саме це почуття допомогло їм побудувати нормальну затишну європейську державу, у столиці якої безза­стережно домінує литовська (якою 100 років тому у Вільні говорили близько 5% — але то вже тема для іншої розмови).

Чому люди прагнуть, аби у світі їх сприймали саме у власній «мовній одежі», — зрозуміти нескладно. Адже за німецьким «Лемберг», польським «Львув», росій­сько-радянським «Львов» — власні, як тепер прийнято казати серед гуманітаріїв, наративи, ледве чи приємні в усьому мешканцям нинішнього українського міста з назвою «Львів». Та й коли «Kyiv» сприймається як назва суверенної держави, що прагне інтегруватися в Європу, то «Kiev» неминуче тягне за собою і весь комплекс «Русского мира», і думку про природність вимог Путіна негайно долучити Україну до Митного союзу.

А як усе ж таки правильно з погляду філології? Кожна мова, звісно, має власні закони. І коли український уряд у 1992 році ухва­лив писати англійською «Kyiv», а не «Kiev», для англомовного світу це було лишень побажанням. Але 2006 року це написання офіційно прийняв Державний департамент США, а трохи згодом — і британський Форін Офіс. Відтак для двох найбільших англомовних держав світу воно зробилося нормативним. І те, що «Kiev» усе ще вживається доволі часто паралельно з ним, — значною мірою провина тих українців, які, всупереч правилам і здоровому глузду, далі пишуть по-колоніальному (а також керівників тих державних і недержавних українських структур, які схвалюють або толерують таке написання).

Звісно, на рівні державних документів у нас зараз майже все гаразд. Та й бізнес поволі привчається: новий введений у дію перед «Євро-2012» готель було названо таки «Kharkiv», і відразу ж випадково стрінутий мною американець назвав це місто в розмові англійською саме так. Не кажу вже про колег-науковців: незалежно від розмовної мови, в англомовних статтях вони в переважній більшості пишуть «Kyiv», «Kharkiv» i «Dnipropetrovsk».

Але й негативних прикладів не бракує. Серед них — згаданий мною бортовий часопис МАУ «Панорама», який пишається тим, що протягом місяця його переглядають півмільйона пасажирів. Отже, з них щонайменше кількасот тисяч іноземців: а) дивуватимуться, як Kiev співвідноситься з Kyiv, про який ідеться в офіційних документах, б) дістануть предметний урок щодо рівня самоповаги й національної гордості тих загадкових «юків», столицею яких є Kiev.

Хочу відразу застерегти: я жодною мірою не зазіхаю на право росіян казати «Кієв», а поляків — «Кіюв». Так історично склалося. Але нормальний інтелігентний росіянин чи поляк ніколи не накидатиме цю свою вимову всьому світові. (Хоч і норми самої російської мови часом зазнають корекції: естонці домоглися від росіян ще наприкінці 1980-х писати «Таллінн» з двома «н» в кінці, а якути трохи пізніше привчили їх до «Республіки Саха». І навіть «Білорусія» офіційно стала «Білоруссю»).

Я лишень хочу нагадати, що провідні англомовні держави сьогодні вже офіційно прийняли написання наших міст в українській фонетичній транскрипції. І триматися старої росій­ської в самій Україні — озна­чає, щонайменше, розписуватися в своєму комплексі національної меншовартості.

Я також розумію, що сьогодні український уряд навряд чи перейматиметься такими «дрібницями». Отже — вся надія на небайдужих громадян. Відтак прошу вважати цю мою статтю відкритим листом керівництву МАУ з проханням привести англомовне написання назв українських міст у бортовому часопису «Панорама» у відповідність до норм, встановлених урядами України, США та Великої Британії. (Навіть чинний закон Ківалова—Колесніченка статтею 27 однозначно встановлює: українські топоніми іншими мовами передаються в транслітерації з державної мови. Отже, Odesa, а не Odessa). А заодно домогтися, щоб це ж написання було прийнято і в міжнародних авіаційних перевезеннях. Адже те, що в наших електронних авіаквитках і дотепер пишуть Kiev, означає лишень одне: Україна досі не порушувала цього питання у відповідних структурах. Бо ті, хто хотів, — свого давно домоглися.

Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук.