Білий халат чи смерть з косою?

Усе почалося від моменту народження Тетянки, коли через непрофесійність та відсутність досвіду вісімнадцятирічної акушерки дитина не сповістила про свою появу на світ. Пологова травма. Вона немало ускладнила подальше життя дівчинки та її молодих батьків. Безсиле маля кволо ссало материнське молоко, яке невдовзі через стресову ситуацію зовсім зникло. Педіатри порадили брати молоко в молочній кухні. Воно погано засвоювалося, спричиняло до постійних розладів. Упродовж перших чотирьох місяців дитина додала у вазі ледь більше за кілограм, погано тримала голівку. Коли почали давати каші, проблеми з травленням продовжилися. З боку педіатрів — жодної поради, мовляв, все це наслідки пологової травми.

Батьки працювали. Доглядати Тетянку допомагала бабуся. Свої перші кроки дівчинка зробила аж у два рочки. Росла якоюсь байдужою. Не всміхалася, не плакала, тільки дивилася великими блакитними очима на цей незрозумілий світ. Зате напрочуд рано (близько восьми місяців) почала вимовляти прості слова. У два роки вже вміла складати їх у речення. Уважно слухала дитячі казочки. Особливо — у віршованій формі.

Коли дитині сповнилося три роки, батьки вирішили дати бабусі відпочинок, віддавши малу до дитячого садочка. Відтоді почалися нові прикрощі. Вихователька постій­но наголошувала, що дівчинка відрізняється від інших, не цікавиться іграшками, постійно усамітнюється.

У садку Тетянка застудилася. Сільський лікар діагностував запалення легенів і направив хвору до обласної лікарні. Там її справді підлікували, але те, що повідомили батькам, приголомшило: у дівчинки важке невиліковне генетичне захворювання — синдром Дауна. Молоде по­дружжя втратило спокій. У домі поселився смуток, безнадія. За що така кара?

Приїхала бабуся й забрала Тетянку в своє село. Там дівчинка зростала до семи років. У вихідні доньку навідували батьки. Вона байдуже сприймала їхній приїзд, як і не сумувала, коли від’їжджали. Водночас інколи дивувала дорослих недитячою зацікавленістю рослинним світом. Про кожну маленьку квіточку хотіла знати все: як зветься, звідки взялася, для чого існує?..

А про синдром Дауна мама почала читати спеціальну літературу. Бо не вірилося у Тетянчин діагноз, коли довідалася від бабусі, що дівчинка знає всі літери, вміє складати їх у слова. Бабуся купила абетку, розрізала її на окремі квадратики, якими дитина дуже зацікавилася. Так самотужки навчилася читати.

Мабуть, Господнє провидіння спонукало Тетянчину маму купити число журналу «Наука и жизнь», у якому ленін­градський професор Свєтлов повідомляв, що в його клініці на основі хромосомного аналізу безпомилково діагностують у дітей синдром Дауна.

Не гаючи часу поїхали до Ленінграда. Професор не випадково носив прізвище Свєтлов. Його зовнішність і вдача були красивими, світлими. Він спростував діагноз, тільки-но поспілкувався з дівчинкою. А коли Тетянка продекламувала напам’ять байку Леоніда Глібова «Вовк та ягня» і чималий абзац з якоїсь дитячої книжечки, галантно поцілував ручку маленької пацієнтки.

Матеріал для генетичного аналізу в клініці взяли. Через деякий час батьки отримали результат у письмовій формі, поштою: у Тетянки, як і в кожної здорової людини, 46 хромосом (23 пари). У людей із синдромом Дауна їх 45.

У той час батька запросили на роботу до обласного центру. Тетянка успішно закінчила середню школу, хоч і не були роки навчання безхмарними. Однокласники її не розуміли, а їй нецікавими були звичні розмови та пустощі. Часом і вчителі косо поглядали на дівчинку, безпідставно занижували оцінки. Викладачка хімії відверто зізналася, що її дратують «українізми», на що мама спокійно відповіла: «Вона — українка, і не її провина, а біда, що не має права навчатися рідною мовою».

Попри всілякі негаразди, Тетянка склала вступні іспити до інституту, закінчила його з відзнакою, була рекомендована до аспірантури. На той час уже вийшла заміж. Молода сім’я вирішила податися на далеку будову. Втім, стосунки не склалися. А коли помер батько, Тетяна ви­рішила повернутися додому, аби підтримати матір. Влаштувалася на роботу. Мала ще один невдалий шлюб. Так і промайнуло понад сорок років її життя.

Одного похмурого дня підступна недуга змусила звернутися в лікарню. Завідувач хірургічного відділення повідомив матері, яка чекала в приймальному покої, що потрібна термінова операція. Потім, мить помовчавши, запитав:

— Сколько у вас есть денег?

— Триста доларів і дві з половиною тисячі гривень.

— Это ничто, — роздратовано відреагував хірург.

Мати благала рятувати доньку, запевняла, що сьогодні ж піде по позички до родичів, друзів. Проте хірург сказав, що лікуватимуть Тетяну без операції. Щодня мама отримувала список медпрепаратів на 700—800 гривень, а на дванадцятий день донька померла. Причина смерті — септицемія, тобто зараження крові...

...Коли жінка закінчила свою оповідь, я фізично відчула її біль. Яку ж гірку чашу випила вона! Нічого у цьому світі не залишилося, крім рідних могил. У своєму горі вона має всі підстави звинувачувати недолюдків-лікарів. Хто вони — авторитетні білі халати чи смерть з косою? Певна річ, мова аж ніяк не про всіх медиків. Але є й такі, котрі здатні чути лише шелест доларових купюр, котрі у відповідь на подячні слова хворого цинічно запитують: «А «спасибо» — это сколько?»...

Вірю цій нещасній жінці. Бо й серед моїх рідних є такі, котрі через непрофесійність, зухвалу жадібність медиків передчасно полишили цей світ. Щось не так у нашому суспільстві, щось не по-Божому. Як цьому зарадити? Думаймо разом.

Ніна БАБУР.
м. Одеса.