№ 88 (21456) четвер 7 листопада 2013 року

Останні місяці, після початку Росією торгової війни проти України, Віктор Янукович міг із чистого аркуша переписати історію стосунків із Заходом. Україна як жертва російських імперіалістів отримала шанс на новий «медовий місяць» із Брюсселем. Євросоюз був готовий укласти Угоду про асоціацію, закривши очі на відсутність прогресу в будь-яких значкщих сферах життя. Єдиною перешкодою було оголошено справу Тимошенко, в захисті якої Захід зайшов так далеко, що вже не міг відмовитися від своєї вимоги звільнення колишнього прем’єр-міністра.

Але лише два роки тому Віктор Янукович майстерно пошив європейців у дурні. Він протягом багатьох годин обговорював з ними де­криміналізацію статті, за якою Тимошенко було притягнуто до суду, а потім Партія регіонів просто взяла і випадково не підтримала це рішення.

Цього вересня у Ялті знову панували оптимістичні настрої. Здавалося, що два десятки візитів місії Кокса—Квасьневського на Банкову, а також спочатку до Качанівської колонії, а потім — лікарні «Укрзалізниці» стали давати результати. І сторони начебто вийшли на фінішну пряму в розв’язанні казусу Тимошенко — шляхом направлення її на лікування до Німеччини.

В електоральній вотчині Віктора Януковича настав «ранок стрілецької страти», який, очевидно, ще не скінчився. Слідом за Марковим пішов на заклання його «ліпший кореш», мер Одеси Олексій Костусєв. Така ж доля може спіткати й «губернатора» області Едуарда Матвійчука, який не заперечує, що лідер партії «Родина» був його другом. Завдяки їм обом Марков піднявся до парламентського Олімпу, з вершини якого при стрімкому падінні вниз почав викривати правлячий режим, хоча так прагнув стати його частиною. Але підготовлений указ президента про усунення Матвійчука (а не вирок меру, якого саме очікувала в четвер Одеса) поки що не вийшов у світ. Однак, як стверджують джерела в центральному штабі ПР, — «недовго це тіло житиме на землі».

Матвійчук часто любив повторювати, що за все, що відбувається в регіоні, а вже тим більше за стабільність, відповідає «губернатор». Події ж останніх тижнів, пов’язані з позбавленням мандата та арештом Маркова, збурили не тільки інформаційний простір України, а й порушили спокій в Одесі. Опальний політик і його прибічники ви­хлюпнули на телевізійні екрани ненависть до Януковича й усіх донецьких. Вони показали, що «смотрящие» є не тільки в Запоріжжі, а й в Одесі. Чи дійшли до президента країни матірні слова Маркова, кинуті ним під час його затримання, про «донецкую банду», «урку» і «уголовника», котрий пішов на «беспредел», про те, що він усіх їх «загризе зубами, коли вийде»? Швидше за все. І вже точно вони дійшли до частини одеситів, які підхопили марковські меседжі про бандитів у владі. Дивно, якби на Банковій змовчали.

У ці дні минає 96 років подій, які лягли на сторінки історії під назвою «Велика Жовтнева революція». Це так зване свято пам’ятає багато людей. Воно було державним у Радянському Союзі. Вперше його почали відзначати у 1918-у. То що ж це за «праздник» такий?

Після того, як Микола II зрікся монархічного престолу, влада в Російський імперії перейшла до Тимчасового уряду. Той уряд переживав часті кризи, склад міністрів постійно змінювався. До кінця літа 1917-го його більшість складали представники лівих партій. Очолював уряд член партії есерів О.Ф. Керенський. Ситуація була складною. У Петрограді був сильний вплив Ради робочих і солдатський депутатів, які були в опозиції до команди Керенського.

«Підписання Угоди про асоціацію та поглиблену, всеосяжну зону вільної торгівлі між Україною та ЄС стане не завершенням певного етапу нашої співпраці, а початком більш широкого і глибокого інтеграційного процесу», — заявив Віктор Янукович 6 листопада на регіональному засіданні Всесвітнього економічного форуму в Києві, повідомляє http://www.bbc.co.uk.

За словами президента, Україна зможе стати сполучною ланкою між ЄС і країнами Євразії. «Україна могла б відіграти роль сполучної ланки між ЄС і Євразійським союзом, забезпечуючи поступове створення єдиного європейського економічного простору, а в широкому плані — відіграти роль міжцивілізаційного порталу для країн Євроатлантики та Євразії, насамперед з Росією і Китаєм», — зазначив він.

4 листопада відбулася позачергова сесія Одеської міської ради. У порядку денному було одне-єдине питання — розгляд особистої заяви міського голови Олексія Костусєва про складення повноважень.

Заяву, як уже повідомлялося, Олексій Костусєв подав 31 жовтня. У сесійному залі були присутні 92 депутати, але самого міського голови серед них не виявилося. Подейкували, що вилетів за кордон, аби відпочити та привести до ладу думки.

Продовження. Початок у номері за  2 листопада.

3.

Уже понад двадцять років, як Україна отримала вільний доступ до досягнень західної цивілізації. Пригадаймо слова П. Мовчана: «по той бік… вся наша історія зо всіма радощами і болями, гаслами і за­сторогами, по цей бік — ми зі своїм безпам’ятством, пристосовництвом, власною самозневагою, безкореневістю та шлунковою кори­сливістю». Це було сказано десять років тому, а сьогодні «вже ніхто не дивується, що вулицями ходять оголені дівочі тіла, що пари, і не лише гетеросексуальні, живуть разом на віру, що будь-яка честь, сумління, порядність стали настільки рідкісним явищем, наскільки поширенішими стали жадоба грошей і влади та відверта розпуста і насилля» (Павло Шубарт. «ЧН», 19.09.2013). Співзвучність цих ви­словлювань очевидна і свідчить, що речі, про які йдеться, стали невід’ємною складовою нашого сучасного життя, тобто «маємо те, що маємо». От хоча б таке.

П. Шубарт не обмовився, що «вулицями ходять оголені дівочі тіла» — саме тіла, а не люди, бо у людини на першому місці мало б бути не тіло, а очі, котрі багато чого говорять нам про людину. За результатами досліджень, під час першої зустрічі з жінкою чоловіки насамперед звертають увагу на очі і посмішку, і лише потім в поле їхнього зору попадає решта жіночих принад (груди, сідниці, ноги, шкіра тощо). До речі, більшість жінок, учасниць досліджень, також заявили, що першим, на що вони звертають увагу, є очі («ЧН», 12.09.2013). Тому і є промовистими ситуації, коли людина уникає вашого погляду, «ховає очі» (тепер це легко робиться з допомогою темних окулярів: багатьом не цікаві ваші очі — цікавить «решта»).

80% українців хочуть жити в приватних будинках, а не в квартирах

Якби в українців був вибір, 8 із 10 воліли б жити у приватних будинках замість квартир. Такі результати показало соціологічне опитування, проведене Всеукраїнською організацією роботодавців у сфері будівництва, проектування та архітектури.

За словами голови організації Дмитра Третьякова, якщо раніше таке бажання могла здійснити тільки дуже невелика частина населення, то сьогодні вартість квартир зрівнялася з вартістю невеликого будинку за містом. «В українському суспільстві склалися стереотипи, що свій будинок або дача недалеко від міста доступні тільки багатим людям. Раніше це було так, але сьогодні сучасні технології будівництва дозволяють зробити приватний будинок доступним, навіть з урахуванням вартості земельної ділянки», — запевняє Дмитро Третьяков.

Наприкінці серпня я літав на міжнародну конференцію з фізики гарячих електронів до Вільнюса. В літаку «Міжнародних авіаліній України», як це заведено у великих авіакомпаній, для кожного пасажира в спинку крісла попереднього ряду було вкладено «глянцевий» бортовий часопис «Панорама». Не переповідатиму його змісту — він відповідає меті розважити пересічного пасажира розповідями про різні цікаві місця планети протягом пари годин польоту. Натомість зупинюся на формі — що тягне за собою розмову про речі зовні малозначущі, але насправді дуже важливі.

Усі тексти «Панорами» в межах тієї ж сторінки подано двома мовами — українською та англійською. Так прийнято в цивілізованому світі, але в Україні МАУ сьогодні — радше відрадний виняток: авіакомпанії, що з’явилися на наших трасах після краху «Авіасвіту», вже здебільшого у своїй друкованій продукції до державної мови відповідно до «віянь часу» не вдаються.

10 листопада 1838 року помер Іван Петрович Котляревський

Українцям нема великої потреби якось особливо представляти цього національного велета, народженого 9 вересня 1769 року у повітовому, теж відомому кожному українцеві, місті — Полтаві.

Його життя було насичене подіями. З 1796 по 1808 роки перебував на військовій службі у складі Сіверського полку, сформованого з українського козацького полку. Пройшов шлях від кадета цього полку до штабс-капітана армії. Брав участь у російсько-турецькій війні, відзначившись у боях під Бендерами та Ізмаїлом. За відвагу та мужність відзначений кількома нагородами.

Фонд Андрея Шептицького у проекті «Цінності в суспільстві» спільно з режисерами Сарою Фаргат, Олею Онишко та меценатами видав DVD-комплект україномовної версії фільму «Три історії Галичини».

До комплекту, окрім самого фільму, ввійшли також дискусії, які супроводжували презентацію стрічки у Києві, Львові, Одесі, Харкові, Чернівцях, і дискусійний путівник, в якому за­значені найболючіші та най­проблемніші питання, що виникали під час обговорення «Трьох історій Галичини».

Є у щоденнику Олеся Гончара така сторінка: «Станіславка (20 км від Дністра). В хатах гарно, стіни розмальовані квітами, печі — півнями, на стінах прикраси — вінки, зв’язані з колосся, соломи, квітів. В одній хаті чудова картина місцевого хлопця: степ і степ. Орел з чорними величезними крилами сидить над степом, крила його займають півстіни, а в кігтях у нього солдат маленький-маленький проти нього. Все чорно, хмуро, тільки червоні бризки від дзьоба до серця солдата. Картина як кошмар, як сон, як велика трагедія людини-воїна».

Запис цей позначено датою 11 квітня 1944 року. Не знали, звісно, тоді у селі, що отой статний красень-сержант, який разом із сотнями бойових побратимів визволяв Станіславку, згодом стане великим письменником. Та й коли став ним, довго ще не знали, що солдатський шлях Олеся Терен­тійовича помічений станіславською віхою. Дізналися вже аж із його «Щоденників», виданих по смерті автора.

Один у другого питаєм,
Нащо нас мати привела?
Чи для добра? Чи то для зла?
Нащо живем? Чого бажаєм?
Тарас ШЕВЧЕНКО.

Геніально просто окреслив наш Пророк оті вічні питання, які змушують нас мислити, дошукуючись правди й сенсу життя. Та є люди, які не тільки замислюються над цими словами, а й намагаються дати відповідь на них. Це — письменники, ті, хто глибше, гостріше відчуває дійсність, хто словом стверджує любов до рідної землі, до людей. До таких належать і члени нашого літературного товариства «Сузір’я».

Нещодавно ми презентували вже другий літературний альманах «Сузір’я». Всього — вісім авторів. Ми всі дуже різні за віком, за фахом, за інтересами, але об’єднує нас любов до України й до рідного слова. Як сказав В. Сухомлинський, «Любов до Батьківщини неможлива без любові до рідного слова».

Поговоримо про людей, чий погляд завжди актуальний і цікавий, а емоції щирі і чисті. Це — поети. Що виділяє їх в сонмищі людському, чому поселяються їхні рядки в серцях людей, за що отримують народну любов і чому їхні імена залишаються навіки в історії? Чи від того, що їхня творчість зачіпає і стикається з найщирішими, глибинними нашими почуттями, а чи від того, що в поезії відображається дух епохи?

Як справедливо зауважив Аристотель, поет відрізняється від історика тим, що історик говорить про події, які трапилися, а поет — про те, що могло трапитися, тому в поезії більше філософського, ніж в історії. Поезія розглядає загальне, тоді як історія — тільки одиничне. То яка ж характерна властивість є у поетів, що нас приваблює в поезії?

У рамках святкування 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка редакція газети «Чорноморські новини» спільно з «Інтелектуальним форумом» оголошують про проведення обласного конкурсу аматорського мистецтва «Мій Шевченко».

Мета і завдання конкурсу: виявлення талановитих особистостей; розвиток та популяризація творчих здібностей земляків; збереження української культури через засоби мистецтва; широке залучення до творчості авторів-аматорів, що не є членами професійних спілок, сприяння їх творчому розвитку, самовдосконаленню; популяризація творчої спадщини Тараса Шевченка.

Цю трагічну історію розповіла мені вже немолода жінка, з якою я їхала до Полтави в одному купе. Мимоволі звернула увагу на її згорьоване обличчя, сумні очі. Байдуже дивилася кудись за вікно, не помічаючи моєї присутності. Більше пасажирів не було, і я обережно запитала, яка біда ятрить її душу. Те, що почула, мабуть, схвилювало б найчерствішу людину.

Нещодавно відійшла у вічність, не доживши до п’ятдесяти, єдина донька моєї супутниці. У цій передчасній смерті жінка звинувачує лікарів і нашу медицину загалом.

Українська душа — це пісня. Українці співають завжди: і в годину щастя — від найвищого вдоволення й радості, і в годину негараздів — коли життя завдає якихось прикростей. Пісні пом’якшують серце і додають сил...

Ой, якби ви чули, як гарно співає наша «чорноморочка» Віра Борисова (у дівоцтві — Чечельницька)! Це істинний талант, діамант у журналістському пісенному хорі.

А ще Віра Павлівна має великий материнський хист. Вона виховала двох чудових синів — Миколу і Сергія, а сьогодні опікується онучком Олексійчиком, який залишився, по суті, без мами. Він, найменшенький, є не лише бабусиним, а й загальноредакційним улюбленцем. В окремі дні бабуся навідується з ним до редакції, де це хлопченя з блакитними і розумними очима може з кожним — чи то з редактором, чи з кореспондентом поважливо перемовитися. І радо стає від того, що підростає достойна зміна.

Катерині Панасівні Мороз (Кучерявій) із села Новогеоргіївка Ананьївського району cповнилося 100 років!

Із самого ранку у господі ювілярки кипіли святкові приготування. Привітати іменинницю із цією славною датою з’їхалися родичі, прийшли сусіди, односельці. А виростила ж бо вона багато поколінь сільської малечі, пропрацювавши кілька десятків літ у тутешньому дитсадочку, у тому числі й очолюючи його.