Переглядів: 1045

Українська жінка в інтер’єрі сучасності

Кохаймося!
Михайло Поплавський.

Але ж можуть бути й діти!
Аркадій Райкін.

1.

Жодним чином не хочу образити жінок, з якими доля обійшлася несправедливо і жорстоко. Йдеться про інше.

…У купе вагона — старенька бабуся і молода жіночка з двома дітками. Бабусі, звісно, хочеться «побалакати».

— А як тебе звати, дівчинко?

— Анжела.

— Анжела… Як гарно! Колись ото було: Хвеська, Пріська, Горпина, Марвина, а тепер — Анжела. Їй-богу, славно. А тебе, хлопчику, як звати?

— Робертик.

— Робертик?! Дуже славно. Не те що колись: Карпо, Свирид, Михтодь, Хведось, а це — Робертик. А як зовуть вашого тата?

Діти мовчать.

— Як звати вашого тата? — повторює бабуся і, не отримавши відповіді, звертається до жіночки. — Як звати вашого чоловіка?

— У мене нема чоловіка: я мати-одиначка.

— О-он як! Мати-одиначка, так, так… — І про себе: — Колись це курвою називалось, а тепер — одиначка, теж гарно…

Про що йдеться? А про те, що стало для всіх буденністю і не викликає ніяких емоцій; йдеться про явища, яким збайдужіле суспільство придумало нейтральні терміни-евфемізми: мати-одиначка, неповна сім’я, неблагополучна сім’я, діти, позбавлені батьківської опіки, батьки, позбавлені батьківських прав (а отже, й обов’язків!)… А держава обрала шлях найменшого спротиву: легітимізувала ці жахливі явища і створила цілу систему органів (і чиновників у них — он скільки робочих місць маємо!), котрі повинні опікуватися цим «контингентом» своїх громадян. Це притулки, дитячі будинки, інтернати різних типів і, звісно, колонії для неповнолітніх правопорушників, де вони набувають не тільки повноліття, але й специфічних умінь і навичок, які в недалекому майбутньому відкриють їм ворота уже «нормальних» колоній.

Зрозуміло, що деградована сім’я творить деградованих індивідів і, навпаки, деградовані індивіди нездатні створити нормальну сім’ю. А оскільки сім’я — це основна цеглина у підмурівку соціальної будови, то цілком очевидно, яким може бути таке суспільство.

«А перед очима стоять личка отих діточок з притулків, діточок-сиріт при живих батьках… Перед очима страшні цифри покинутих дітей і вбитих при абортах…

— Господи! — виривається із горла. Невже ми звиклися з цим? Невже це стало нормою нашого народного життя?» (П. Мовчан).

На превеликий жаль, стало…

Але ж нормою народного життя було зовсім інше. Мимоволі пригадується Шевченкова «Катерина», яку мені в шкільні роки доводилося читати своїй бабусі мало не щовечора.

— Не буду я читати, бо ви плачете.

— Я плачу, а ти читай!

Читаю:

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине.

Шкільний підручник трактує цю колізію таким чином, що Катря, на свою біду, полюбила саме офіцера-росіянина, панича, чужинця, з боку якого то була не любов, а знущання з довірливих красунь. Але поет говорить не тільки про це або й зовсім не про це.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила.

І далі:

Нехай собі тії люде

Що хотять говорять,

Вона любить, то й не чує,

Що вкралося горе.

Зауважимо, що ситуація була б тією ж, якби «спокусником» був не якийсь зайда-панич, а й навіть сусідський парубок. Як приклад наведу реальну життєву історію.

Мій дідусь Олександр (а було це наприкінці ще позаминулого століття) покохав дівчину з сусіднього села. Закохані сподівались побратися, хоча Олександр не був певен, чи його батько — заможний хазяїн — погодиться на цей шлюб: дівчина була єдиною донькою бідної вдови-солдатки.

Так і сталося. Батько засватав Олександрові дівчину Настю (мою майбутню бабусю), яка була сусідкою і подругою дідусевої коханої, але належала до заможної родини. Олександр просив батька, благав — той стояв на своєму. А коли Олександр сказав, що дівчина вагітна (а так і було насправді), батько, обізвавши її відповідним словом, заборонив синові навіть думати про неї. «Якщо вона допустилася такого ще будучи дівкою, то звісно, якою вона тобі буде дружиною», — таким був остаточний вердикт, й Олександр, тридцятирічний парубок, змушений був підкоритися волі батька.

За тиждень після Олександрового весілля нещасна дівчина, усвідомивши, що чекає на неї, повісилася, прирікши Олександра нести в душі цей важкий хрест протягом усього його довгого життя…

Отож і Катерина, не пошанувавши ні своєї, ні батьківської честі, стала «покриткою» і народила нешлюбне дитя, «байстрюка». А це велика ганьба, це порушення великого морального родового закону, «який і робив народ народом. Оберігав його, убезпечував… інакше б він (народ) спідлився, розпаскудився б і розтлівся». А «закон тим і закон, що його межі нерухомі, що він винятків не знає, він чинний на всі часи і для всіх» (П. Мовчан). Тому «покритка» і «байстрюк» — це виклик моралі, історії, виклик народним звичаям, народній етиці. Тавровані носії цих понять не могли їх позбутися до смерті, бо це таврування «байстрюком» ганьбило весь рід. Тому й не витримують цієї ганьби батьки Катерини і сама Катерина — вони гинуть. Та найтяжчі випробування випадали на долю байстрюків, які приречені були спокутувати гріхи своїх батьків:

На кого собаки на вулиці

лають?

Хто голий, голодний

під тином сидить?

Хто лобуря водить?

Чорняві байстрята…

«І цей неписаний закон оганьблення прижиттєвого і засудження довічного був чинним протягом багатьох віків. І писаний він був на скрижалях пам’яті» (П.Мовчан).

Та з часом порушеною виявилась ота історична пам’ять. Ми є свідками тектонічних зсувів, розломів, розривів і в пам’яті, коли вона розмилась, і в моралі, коли моральний простір втратив межі. І та тріщина, яка означилася у минулому столітті, перетворилася на провалля, яке війнуло на нас, особливо упродовж останніх «незалежних» десятиліть, холодною темінню: по той бік того провалля вся наша історія зо всіма радощами і болями, гаслами і засторогами, по цей бік — ми зі своїм безпа­м’ятством, пристосовництвом, власною самозневагою, безкореневістю та шлунковою корисливістю; по той бік провалля — Шевченкова Катерина, по цей — (прошу пробачення за вимушений повтор) матері-одиначки, діти, позбавлені батьківського піклування, батьки, позбавлені батьківських прав…

2.

За законами діалектики, в людській душі закладена, навіть генетично запро­грамована, ота єдність протилежностей, котрі постійно поборюють одна одну. А перемога тієї чи іншої вже залежить від «зовнішніх» чинників, яких і не перелічити. І одним з таких чи не найважливіших є сім’я як предтеча й основа цивілізованої людської спільноти. Саме завдяки сім’ї, її неписаним законам, отой джин печерної дикості у людській свідомості був глибоко закоркований і дрімав під панцирем народної моралі. І якщо траплялися випадки нехтування цією мораллю, це викликало відповідну жорстоку і невмолиму реакцію. Тому цілком закономірними і вмотивованими були фінали двох згаданих вище життєвих колізій.

Та невмолимим і незворотним є поступ людського суспільства на шляху «прогресу» — підкорення і заволодіння навколишнім середовищем задля (як це гарно звучить на словах) людського блага, а за блага (в цьому ми також переконалися) треба платити і не тільки грішми. І найдорожчою платою за «прогрес» стало руйнування сім’ї. Адже в складі однієї сім’ї проживало щонайменше три покоління людей, і життєвий досвід та моральні засади успадковувалися в ній спонтанно, без нарочитості, як природні, звичайні речі. (Цього не спроможні забезпечити ніякі лекції чи бесіди «на моральні теми».)

Освоєння нових земель, локальні і великі війни, гігантські масштаби промислового будівництва і виробництва, міграція, у т.ч. і міжконтинентальна, численних мас людей; скупчення значної кількості представників однієї статі навколо певних видів виробництва, дефіцит чоловічого населення як наслідок майже безперервних воєн; озлиденіння широких народних мас і захмарні розкоші купки багатіїв — усе це непоправно пощербило кришталеву посудину суспі­льної моралі: було порушено не тільки усталену структуру сім’ї, але й національно-етнічну однорідність — вона перетворилася на полікровний конгломерат. Чого варті лише дві останні війни, а на наших теренах ще й чотирирічна громадянська, в результаті чого були поруйновані будь-які моральні перестороги («війна все спише»): Анка-кулеметниця була не тільки у Чапаєва, а «фронтові подруги» при живих дружинах з дітьми в тилу — це реальність, яка перекреслювала оті одвічні закони роду людського. Й оцінювати це — добре чи погано — не випадає, бо війна як явище — це справа, за словами Л. Толстого, «противна людському розуму і всій людській природі». І в цьому контексті цілком логічним виглядає проголошений А. Гітлером заклик: «Солдати, я звільняю вас від химери, яка називається совість».

Усе це мало свою, так би мовити, «теоретичну» ґенезу: дарвінізм (людина не творіння Боже, а найближчий родич мавпи), матеріалізм, атеїзм (Біблія — це опі­ум, а церква — попівщина), марксизм (вільна любов вільних людей). Так врешті-решт було відкорковано вихід для найгірших рис людської натури, підготовлено ґрунт для «нової» моралі. Остання зародилася в надрах індустріального суспільства, а розквітла пишним цвітом у постіндустріальному, в умовах тотальної глобалізації всіх сторін людського життя.

Слід зауважити, що внаслідок певного цивілізаційного відставання колишніх царської, а потім радянської імперій від країн Західної Європи, де в царині моралі вже утвердилася «свобода особистості», на наших теренах ще зберігалися рудименти отієї народної моралі, яка робила народ народом і в той же час була підставою обзивати нас недостатньо «цивілізованими». Ось кілька прикладів нашої «не цивілізованості».

Ще у 60-х роках минулого століття розповідала мені старенька київська вчителька: «Ми, троє дітей, навчалися в гімназії, де працював наш тато. Вечори зазвичай проводили всі разом, а коли наставав час, тато цілував нас, ми цілували йому руку і з побажаннями доброї ночі йшли до своєї кімнати. Вранці, виходячи до сніданку, ми бачили тата вже за столом, поголеного, причесаного, в мундирі. Саме таким залишився він у нашій пам’яті, бо ми, його діти, ніколи не бачили його в спідній білизні. І навіть тепер, доживаючи вісімдесятий рік, я не можу навіть уявити такого…»

Гай-гай, сучасні діти також не можуть уявити, що таке може бути.

Пригадую далекі 1950-і. До перону козятинського вокзалу прибув «міжнародний» потяг сполученням Москва — столиця однієї з соцкраїн (не пам’ятаю якої). Стоянки потягів у Козятині тривалі: зміна локомотива, техогляд тощо, тож з вагонів повиходили пасажири, переважно чоловіки, і, димлячи сигаретами, розглядали перон, будівлю вокзалу. Та раптом всі вони повернули голови в кінець перону, де зашумів-загудів натовп наших молодиць з кошиками, торбами та іншим начинням, з яким зазвичай повертаються жінки з ярмарку.

— Диви, диви, Катерино! Оце чудасія!

— А й справді: дорослі мужчини, вже сиві бугаї, а в трусах!

— В яких трусах? Це штани такі.

— Штани — це штани, а це чортзна-що, страм один…

Пасажири зрозуміли ситуацію і, обмінюючись насмішкуватими коментарями та з погордою поглядаючи на той жіночий гурт (що візьмеш з дикунів!), спроквола заходили до тамбурів, а наші молодиці ніяк не могли вгамуватися, аж поки не підійшов до станції приміський потяг. Звісно, жіночкам тим і невтямки було, що оті штани-нештани називаються шортами.

Житомирський педінститут тих років. Серед першокурсників, майбутніх філологів-русистів, більшість — випускники міських шкіл, навіть один киянин знайшовся, і лише з десяток, серед них і кілька дівчат, — сільських. Перед заняттям з фізвиховання нас попередили, що вхід до спортзалу тільки у спортивній формі. З хлопцями проблем не було, а от з дівчатами… Коли міські виструнчились у шерензі у тренувальних костюмах, що щільно облягали їхні молоді і красиві тіла, то декілька сільських дівчат і справді кумедно виглядали у своїх темно-сірих байкових «спортивних» костюмах з глухо застебнутими на ґудзики комірами та манжетами на руках і ногах. Викладач безцеремонно виставив їх за двері, наказавши з’явитися на наступне заняття одягнутими «по формі». Треба було бачити тих дівчат, коли вони наступного разу, почервонівши від ніяковості до самих п’ят, не могли дати спокою своїм рукам, намагаючись прикрити то груди, то незвично оголені стегна…

Варто ще додати, що внаслідок особливостей морально-політичного клімату на теренах Радянського Союзу, в умовах «залізної завіси», серед населення культивувалося переконання, що «західні» культура і мораль — то культура і мораль «загниваючого капіталізму», котрі не мають нічого спільного з «моральним кодексом будівника комунізму», марксистсько-ленінською ідейністю і гуманістичною моральністю радянської людини. Та попри всілякі перепони спочатку легенькі, а потім дедалі відчутніші «західні» протяги пробивалися крізь «завісу» й — о диво-дивнеє! — жадібно вдихались легенями високоморальних радянських трудящих. А коли «завіса» впала, оті несміливі протяги перетворилися на потужні вітровії, котрі швидко — навдивовижу швидко! — змили радянську полуду з нутра «будівників комунізму», як і марксистсько-ле­нінську ідейність з їхніх вождів (М. Горбачова, Б. Єльцина, Л. Кравчука та іже з ними). І ніякої дивини в цьому нема, бо насправді «клієнт» був уже давно готовий до сприйняття отої «західної» (до вчорашнього дня «ворожої») цивілізації (про що згодом) і, як тільки з’явилася така можливість, накинувся на неї, «немов обжера взимку на суниці» (М. Горький), хоча, через свою пожадливість та неперебірливість, наковтався не най­кращих, скоріше — найгірших шматків тієї цивілізації. На жаль, на жаль…

Борис СТУПАК.

(Далі буде).

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net