Із прерій Канади...

Посушливий 1925-й комунари пережили найкраще у районі. Виручила новітня техніка та комуністичний ентузіазм у роботі. Більшість з них були ідейними марксистами-ленінцями, свято вірили у справедливе життя при радянській владі. Уклад життя комуни розробили самі собі й узаконили його в статуті. При комуні на фіксованій зарплатні утримувалися агроном і вчитель. Уроки для учнів викладалися українською та англійською мовами, діяв і лікнеп для дорослих. На роботу до комуни місцевих жителів спочатку не приймали, а потім почали робити це у виняткових випадках — за умови успішного восьмимісячного випробувального терміну. Чим більше ставало робітників у комуні, тим ширше доводилося розвивати систему оплати праці. Заробіток нараховували погодинно за 4-ступеневою тарифною сіткою, яка враховувала стаж, кваліфікацію та інші фактори, прийняті тоді у передовій світовій практиці. Взимку працювали 7 годин на добу, восени та навесні — 9, а влітку — 12. Аванс виплачувався у розмірі 50% від нарахованого, решта видавалася після збору врожаю. Кожному комунару оплачувалося два тижні відпустки, у разі потреби здійснювалося лікування на кошти спецфонду. Такі гроші видавалися рішенням ради комуни за участю лікаря. Оборотні кошти комуни поповнювали за рахунок кредитів, які держава давала на 10—15 років.

Першим головою комуни був Юхим Соломко, другим — Микола Білинський. Третім, уже наприкінці двадцятих років, став Степан Мельник. Біографія цієї людини досить цікава і знакова для тих часів. Тракторист Мельник був чи не найбільш ідейним комуністом у колективі, тож партія направила його до Одеської партшколи. Через два роки ста­ціонарного навчання він повернувся до Мигаїв на посаду механіка й очолив парторганізацію. Людиною був ініціативною, невтомною і шанованою. Як кажуть, душа колективу. Коли Білинський попросив відставки, всі комунари назвали одну кандидатуру на голову — Мельника. Проголосували одностайно, що траплялося вкрай рідко. При ньому комуна отримала нове дихання, про її трудові й соціальні досягнення почали писати в багатьох газетах.

Був серед тих авторів і Мирослав Ірчан (Андрій Баб’юк) (на знімку), з яким Мельник приятелював ще в 1923 році в Канаді, коли Ірчан жив там і вів пропагандистську роботу на користь комуністичної ідеї та радянської влади. Письменник, прибувши до Мигаїв, одразу ж почав ходити разом з усіма на роботу. І сіяв, і вантажив, і техніку ремонтував. Крім того, районна влада залучала його до таких специфічних заходів, як опис майна при «експропріації експропріаторів». За участі Андрія Баб’юка було експропрійовано майно колишніх місцевих землевласників Готліба, Вільського, Вейдлі­ха. Вечорами ж полум’яний комуніст і пролетарський публіцист Мирослав Ірчан писав свої замітки до нарису про комуну під назвою «З прерій Канади в степи України», в якому щиро радів за своїх земляків, що нарешті знайшли своє щастя на рідній землі.

Але прийшов 1933-й. Він переламав усе. І долю комуни, і життя Ірчана та Мельника. Сталін поставив хрест на ленінській кооперації. Комунарів заставили вступити до колгоспу, де діяв уже не їхній статут, а інший, спущений зверху. В ньому замість щомісячного грошового авансу вже були трудодні та багато іншого, вигідного не простій людині, а тоталітарній державі. Одне, що селяни змогли, це — обрати головою колгоспу Степана Мельника, який по можливості захищав їхні інтереси. Однак у 1937-у його засудили до 10 років таборів. За що засуджений і куди подівся, у селі й досі не знають. Приїздила в Мигаї зо п’ять років тому племінниця Мельника, просила сказати, де хоч його могила. А хто знає? Один тільки портрет залишився у селі від колишнього голови колгоспу. З портретом і поїхала…

Мирослав Ірчан у 1934-у отримав 10 років таборів, а в 1937-у був повторно засуджений до розстрілу «за український націоналізм». Зазнали репресій і деякі інші активісти комуни.

Нині у Мигаях не зосталося жодного нащадка канадських комунарів. Пам’ять про них зберігають внуки та правнуки, що живуть в Одесі, Дніпропетровську, на Поділлі. А у Мигаях цю історію зберігає вчитель місцевої школи Микола Васильович Кундрик. Завдяки його особистим записам, пожовклим від часу фотографіям та газетам, які він нам надав, і стала можливою ця публікація.

Олександр ВИНОГРАДІВСЬКИЙ.
Великомихайлівський район,
с. Мигаї.
Фото з архіву М. В. Кундрика.