Стою, дозрілий, мовби збіжжя в полі...

Зрештою... А творчість котрого із наших письменників-одеситів популяризується чи висвіт­люється належним чином? Вихід чиєї книжки було гідно проанонсовано чи проаналізовано критично і вдумливо? Ото, якби інститут удосконалення учителів не уклав орієнтовну програму та посібник «Уроки літератури рідного краю», то про багатьох наших письменників навіть на Одещині ніхто б і не чув.

До речі, перше моє знайомство з творчістю С. Конака як поета відбулося якраз під час укладання згаданих програми та посібника з літератури рідного краю, адже робота ця вимагала ґрунтовного опрацювання творчості письменників Одещини та детального аналізу творів, уведених до програми.

У творах С. Конака нашу увагу привернула, по-перше, відсутність штучності в думках і почуттях та відсутність «штукатурства» у формі їх вираження — як ото буває часом: читаєш твір і бачиш, як тому бідному поету піт із чола ллявся, доки він той образ вигадував чи те почуття видушував із себе. У віршах Конака все було природним: і біль, і гнів, і мудра розважність. По-друге, відчувався інтелект й ерудиція людини, обізнаної зі здобутками світової літератури, включно і з українською.

Зустріч з новою книжкою поета підтвердила ці враження. Привертає увагу вже сама її назва — непретензійно-елегантна й таємничо-сумовита: «Ішла — й озирнулася душа»... Куди? Звідки? Від чого йшла? Чому озирнулася? Що побачила, озирнувшись? Що відчула?.. На ці запитання дають відповідь вірші, вміщені в збірнику, що є власне сповіддю мудрої людської душі, наповненої любов’ю і смутком.

Любов’ю до світу, в якій ліричний герой поезій С. Конака зізнається вже на першій сторінці книжки:

Ясний мій світку, незнищенний світ,
Що виріс в лоні чистому любові!
Ти житимеш, як неспалимий слід
В очах, в багатті, у простому слові.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я народився, щоб тебе любить...

Любов’ю до степу, сповненого «скрипковими концертами цвіркунів» та овіяного гарячими вітрами й крилами стрімливих птахів; до хмарин у небі, що «голубим прозорим цвітом» всідаються іноді «на самісінькому балконі» самотньої квартири на дев’ятому поверсі, щоб за мить посивіти і зникнути, «пір’я гублячи, як лебідки», в «ультрамарині неба»; до лісу, де крізь верховіття дерев можна побачити «пронизливі очі осені», а в прижухлій зелені трав віднайти «ледь видимі стежини дитинства»; любов’ю до «вічної жінки», що в наївності святій і скороминучій «вічно шукає свого «вічного мужчину»; до матері — своєї рідної, що «йшла дрібненький льон, льонок вдовиний брати» та все чекала з війни свого Василька, і до зовсім незнаної, що в місті над морем співає своєму синочку «про сині хвилі і солону путь», і до дитини, яка ніколи не чула тихого материнського співу; ба — й до кошеняти «чудного й довірливого, як вірші», чий «одинокий стогін у безмежжі світу» здатен у скалки розбити «мудрий спокій» душі й розуму.

Поряд з цією любов’ю майже в кожному вірші стоїть (чи, може, виглядає із-за її плеча?) притишений, недемонстративний смуток — та «печалинка», що завжди супроводжує зрячу і мудру любов. «Хороша музика — завжди печальна», — казав Шарль Мюнш. Напевне, те саме можна сказати і про хорошу поезію, бо «справжнє мистецтво — завжди є свідченням самотності» (Л. Геккель), а самотність рідко буває веселою.

Я не надто близько знайома зі Станіславом Васильовичем, а про його життя знаю лише те, що написано в біографічній довідці в кінці книжки, — отож не можу судити, настільки ліричний герой його поезій тотожний образу автора. Тому говорю саме про ліричного героя — тобто про особу, від імені якої пише поет, і яка постає із віршів в образі самотньої, «неприкаяної» людини — митця з чутливою і вразливою душею, в сучасному «неприкаяному» й жорстокому (щоб не сказати: бездушному) світі.

А може, — не в сучасному, а у вічному? Бо від часів спасенного невідання Адама і Єви в Раю, світ не знав епохи, яка була б здатна заслонити вразливу і зрячу людську душу від болю, печалі й самотності, яка б гарантувала неможливість озвіріння людини чи появи звіра в людській подобі. Саме про це веде ліричний герой Станіслава Конака розмову зі світом:

Бальзам і біль —
о людський світе мій!
Пощо ти вічно п’єш криваву брагу?
Пощо своїх дітей хмільні ватаги
Ведеш в чертоги цвинтарів німі?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чому б тобі, мій світе, не спинить
Безумний біг і розбрату і злоби?!
Щоб звір — довічно мав свою подобу
І не ставав людиною й на мить.

До речі, цитований уривок дає змогу простежити ще одну особливість поезій С. Конака, яку б я назвала «багатошаровістю смис­лів», що дозволяє різнопрочитання художнього тексту, залучення мислячого читача до розумової й душевної співпраці з автором, відкриваючи можливість поглиблювати чи розширювати смисли сказаного. Адже останні два рядки цитованої поезії можна трактувати й так, як їх щойно витрактувала я: «звір, що набирає людської подоби», чи «звір, що народився в людській подобі». Але без будь-яких «натяжок» у цих рядках можна прочитати й болючий протест проти еволюції взагалі, заперечення прогресивності й доцільності цього процесу. Цей смисл проступає особливо рель­єфно, якщо розглядати ці рядки в контексті інших творів поета (а саме так розглядати художні твори рекомендував Л. Виготський та інші дослідники психології творчості), у яких неодноразово звір (а мавпа, що нібито еволюціонувала в людину — також звір!), як істота природна й нелукава в своїй природності, виявляється невиннішим і шляхетнішим, ніж людина, зіпсута віками брехні й пристосуванства.

Ще однією виразною особливістю творів С. Конака є простота, прихильність поета до якої неодноразово прямо чи завуальовано демонструється у віршах.

І тиха ніжність простоти
І ніжність, простотою близька, —
Це джерело.
Схилися низько,
Напийсь — і можеш далі йти...

У батьківському краї «льоном голубіє простеньке небо», пірнаючи у вранішні роси, ліричний герой цілує ніжно «просту довершеність трави», обличчя коханої — також просте, хоч у нім є «чутливість олениці», і «лице краю» — також просте, хоч для ліричного героя нема нічого дорожчого й прекраснішого за цю простоту:

О вічносте, не загуби в безмежжі
Просте лице мого малого краю.

Ця заявлена у віршах апологія простоти простежується й у художньому письмі поета. У багатьох поезіях С. Конак виявляє себе як справжній майстер слова, здатний «зупиняти» й оживлювати неповторні миті буття, заставляти душу читача спинитись і роззирнутись довкіл, щоб побачити в знайомому, сотні разів баченому, ту красу і ті зачаєні смисли, на які ми, вічно заклопотані повсякденністю, майже ніколи не звертаємо уваги. Його тропіка іноді вражає новизною і місткістю образу, але в них не зустрінеш надускладненої метафористики, коли, щоб дістатися до суті сказаного, потрібно здійснювати карколомні стрибки через провалля пропущених асоціативних ланок або продиратися крізь словесні хащі.

Хай ніхто не зробить висновку, ніби я заперечую ускладнену метафористику: Воробйовські дядьки-сусіди, що «на обличчях розпалюють багаття» чи «червоні півні», що «тиглу скльовують по стіні», — досі викликають моє заздрісне захоплення... Хоч «словесних хащів» я все-таки не люблю. Проте, сказаному абзацом вище не слід надавати значення квалітативих характеристик: я просто говорю про особливості художньої палітри конкретного поета, якій притаманна граціозна й містка простота.

Гойднулись тумани над очеретами
білими снами.
Вітер сколихнув ті білі сни
і щезли вони,
Відкривши темне, як ніч осіння,
пусте люстро ставу.
Та ось ковзнули по люстру
         і спалахнули
срібні зеренця місяця...
Скалка до скалки...
Скалка до скалки...

Хтось, може, здвигне плечима: «Ну, і що це тут такого?!» Та в тім-то й річ, що — нічого «такого», а зримо, як на картині художника-імпресіоніста, бачиш, як щомиті міняється світ, відчуваєш неповторність цієї миті.

Картинку цю можна сприймати як майстерний «словесний живопис», що дає суто естетичну насолоду. А можна — заглянувши «за рядки», за «написане буквами» — осмислити як екзистенційну картину людського буття, в якому «білі сни» туманної (ще не проясненої) свідомості змінюються темною пусткою реальності, що, зрештою, завжди здатна обернутися світлом і яснотою.

Треба тільки вміти схопити душею цю мить щасливих озарінь, мить «свята душі», наповнитися нею, щоб потім сміло ступати і в «пустоту», і в «темінь» та долати їх.

Місяць лежав —
мов маленька мідна копійка,
Загублена кимось
між легкими білими хмарками...
Так недорого коштувала, здавалось,
     ця нереальна,
ця неймовірна мить...
Бо я заплющую очі,
щоб серце запам’ятало,
Розплющую — і нічого
в чорному небі...
Плач, мій дурненький хлопчику!
Бо ти не бачив небаченого:
як з твоїми очима
востаннє попрощалась мить.

Ці миті — уламки вічності (скалка до скалки, скалка до скалки...) — власне й складають мереживо (чи узор?) людського життя, і саме вони, уловлені чутливою душею поета, дають змогу читачеві наблизитися до тієї нерозгаданої таємниці щастя, що надає кожному дню життя, кожному повіву вітру, кожному шелесту осіннього листочка й кожній краплинці роси сенсу чогось значного, єдиного і — неповторного.

І ось на самім дні роси
Побачимо лице людини —
Просте і древнє, і єдине
В огромі світу і краси.

У більшості творів поета ліризм, майстерність у зображенні пейзажних картин та душевних станів поєднані з глибокою філософічністю, що в художній системі творчості С. Конака переважно реалізується у взаємозв’язку вселюдських, вічних проблем та проблем окремої людини — нашого сучасника.

Це, перш за все, проблема «Людина і світ» та проблема самототожності людини в світі. У вічному, глобальному вимірі розв’язок цієї проблеми для ліричного героя творів С. Конака має безальтернативний характер: «Ясний мій світку!.. Я народився, щоб тебе любить!» Бо все, що є довкруж: і «золотистий дощ», і «синя втіха, що сум в очах пригашує й лікує», і голуб, що туркоче з голубкою на балконі, й «люцерни дух, й корови подих теплий», і «лебеді, святі, мов світ», — це все — межі душі поета, залюбленого у свій край, у світ, у рідну землю. Це — абсолютна самоідентифікація, абсолютна самовизначеність:

Я — вічний журавель,
котрий ніколи
Отих країв казкових
не побачить,
Прикутий болем
до землі своєї...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прости мій краю...
Чогось так боляче...

З проблемою самототожності тісно пов’язана проблема неприкаяності, загубленості людини в цьому великому й такому прекрасному світі: «прости мій краю... чогось так боляче...»

Так, без гучних інвектив, докорів і виправдань, розмежовується світ як Боже творіння, і світ людського життєоблаштування. Дисонанс між цими світами гостро відчуває ліричний герой, що, задля збереження своєї ідентичності, обирає усамітнення як життєву установку.

У низці творів збірника порушується проблема зміни поколінь («Не заважай», «Коли тобі краю немає, тривого» та інші); проблема минулого і його ролі в сучасному й майбутньому. Минулого усього людства, яке можна легковажно відкинути й забути, а можна відчути на дотик, взявши в руки уламок скелі, в якому сконцентровані «древні голоси землі» й «непевний рух століть», такі необхідні сучасній людині, щоб «пізнати Небо». (Знову маємо можливість простежити за багатошаровістю образів).

Адже рядки:

І неодмінно треба
Почути древні голоси Землі,
Щоб мати сили пізнавати Небо.
(«Уламок скелі, ким ти був колись?»)

в світлі змагань за пріоритет в освоєнні Космосу (вірш написаний у 1972 році) та в контексті творів цього ж періоду («Прощання», «Сідаймо у найближчий зореліт...», «Козирне світло») можна пов’язувати саме з цією, активною тоді проблемою й сприймати як застереження: «Тим, хто «не чує» Землі, нічого робити в Космосі! (Аж цікаво, чи публікувався цей вірш тоді й чому Конакові не приписали «розходження з генеральною лінією партії? Недодивилися?..)

Але Небо в даному випадку можна трактувати і як «Небо душі людської», «височінь духу» — тоді цитовані рядки набувають іншого змісту: знання минулого, уміння прислухатися до «древнього голосу», який звучить із глибини віків, підносить, одухотворює душу людини.

Особливе місце у творчості С. Конака посідають вірші, пов’язані з проблемою особистого минулого окремої людини, якого можна зректися, проклявши, а можна, як у поезіях аналізованого збірника, пронести через життя, хай сумним і трагічним, але світлим і невмирущим. Саме почуттям світлого смутку овіяні вірші, присвячені матері, вірші, присвячені коханій (а може, й коханим...). Недарма ж єдиний «чужий» вірш, що потрапив до збірника, — це переспів дивовижно ніжного й шляхетного в своїй самозреченості пушкінського «Я вас любив...», що так гармоніює із загальною тональністю Конакової любовної лірики.

На тлі сьогоднішнього обезцінення ідеалів і сакральних цінностей, падіння духовності, а отже, й відповідальності і за своє життя, й за долю світу, спроб перетворити в кітч найсвятіші почуття, наймудріші думки й найцінніші здобутки людського духу, на тлі ледь не повсюдної брехні, пристосуванства і словоблуддя поезія Станіслава Конака заставляє озирнутися на пройдений шлях, по-новому осмислити світ і себе в ньому, звірити свою душу з тими духовними цінностями, що одвіку робили людину — Людиною.

І насамкінець все ж мушу сказати, що загальне зниження вимогливості до рівня художнього слова як естетичної категорії не оминуло й такого «автономного» автора, як Станіслав Конак.

Те, що до збірника потрапили два—три (а може, навіть і 5—6) віршів просто для поповнення кількості, мене не дивує. А от те, що п. Станіслав, маючи таке гарне відчуття українського слова, і досі вірить не цьому відчуттю, а зросієзованим словникам, у яких українські голуби, наприклад, не туркочуть, а воркують по-російському, душу — не відкривають, не виливають і навіть не вихлюпують, а виплескують, хоч у живій мові українці «виплескують» лише в долоні під час танцю чи на концерті, а воду чи що інше — вихлюпують, бо й у воді  не плещуться, а плюскочуться; прокльовуються чи проростають в Україні не ростки, а пагінці, пагони (до речі, цього слова взагалі нема в російсько-українському словнику!..). Нема в українській мові й слова необоротне, бо й слова оборот немає: російське необратимый перекладається як незворотній, а невозвратный — як безповоротний; лікарі не лічать своїх пацієнтів, а лікують їх, бо «лічба» пацієнта не врятує. Отож і «крицеве слово» не лічить (тобто не рахує), а лікує.

Неприємне враження справляє доречно й недоречно вживане слово річ (вещь?) в значенні речь (укр.: мова, мовлення, говоріння, сказане слово і т. ін.). що в українській мові вживається лише для надання тексту стилістичного забарвлення та в складі фразеологізму «вести (заводити) річ» (Зізвав бабів і річ повів таку, що й не списать...). Але вже у виразі «річ не в тім» — має значення «суть», «справа», тобто наближається до значення «вещь», предмет. Думаю, що вжите

П.Г. Тичиною з метою створення ефекту тиші, заспокоєння (алітерація на шиплячий: Замовкає річ. Вечір. Ніч.) не може бути аргументом для вживання цього слова без жодного художнього навантаження.

Ведучи мову про твори котрогось із віршописців (якби мені раптом «прибандюрилося» писати про нього!..), я б на такі «дрібниці» не звертала уваги. Але ж Станіслав Конак — не віршописець. Він — поет із тонким відчуттям слова, рими і ритму, який, будучи впевненим, що його твори будуть вдумливо прочитані й належно оцінені зацікавленим і компетентним читачем (хоч би й тими ж колегами по «цеху поетичному»...), не написав би: «Штурмую Альпи смутку, як Суворов», бо не згірше мене знає, що Суворов Альпи не «штурмував», а долав їх, переходив через них, та й долав він не Альпи смутку, а реально існуючі, неметафоричні гори.

Уник би поет і виразу «Платани спали, наче по команді», бо знає, що «по команді» може виконуватися лише одноразова доконана короткочасна дія чи початок дії («за­с­нули, наче по команді», «по команді розпочали стрільбу», «по команді судді зупинили гру»...), а спали — це довготривала, недоконана дія, яку «по команді» виконати не можна. Як не можна й конструювати таких синтаксичних «монстрів», як наприклад: «аби не вмер, пізнаючи я радість, що стрів тебе», вже хоч би тому, що головні члени речення (в даному випадку — підмет я) не можуть відокремлюватися, а отже й входити до складу мовних зворотів, та й форми виду і часу в дієсловах і залежних від них дієприслівниках мають збігатися.

Прикро зустрічати в творах такого серйозного й грамотного поета й створену «нашвидкоруч українізованими» депутатами Верховної Ради 1990-х років кальку із росій­ського сполучника чтобы (щоби’!), замість притаманного нашій мові лагідного щоб, або дещо динамічнішого й активнішого аби; огріхи щодо засобів милозвучності, коли стикаються по три приголосні чи три голосні, а іноді й усі разом, як у рядку: Подивились всі зорі у очі...».

Не думаю, що Станіслав Васильович не помітив цих «бліх», що за­бралися в ошатний і добротний одяг його поезії. Вірогідніше, що, замість того, щоб відшліфувати окремі рядки, просто махнув рукою: «Ет! І так зійде! Все одно ніхто в те вникати не буде, й доброго слова ні від кого не дочекаєшся!.. Ще й не таке пишуть, а в «літературних генералах» ходять!..».

Отож, повертаємося до того, про що згадували на початку: недостатня увага до творчості кожного окремого митця та до її популяризації, зведення поняття «письменник», «поет» лише до кількості виданих книжок (іноді тиражем у 50—100 примірників при 1000, вказаних у реквізитах), без належного їх аналізу й поцінування — веде до заниження критеріїв художньої якості літератури та до падіння вимогливості до себе з боку самих письменників.

Хай простить мене шановний Станіслав Васильович за те, що я приписала йому оте згадане вище «махання рукою». Цілком можливо, що котроїсь із зловлених мною «бліх» він і не помітив — до власних творів звикаєш і часом не помічаєш того, що одразу помічає стороннє око. Але для того й створюються творчі спілки, щоб митці, обмінюючись здобутками й допомагаючи один одному чесними й неупередженими оцінками досягнень і прорахунків, разом тримали небо мистецтва на належній височіні.

А щоб читач завершив знайомство з цим відгуком з хорошим настроєм і переконався, що мова в ньому, попри зроблені зауваження, йде про справжнього майстра слова, закінчу своє писання мініатюрою із аналізованого збірника:

Тиша така —
на дев’ятому поверсі чути,
як внизу ходить кіт
по осінньому листі...

Прислухайся кожен, хто прочитав ці простісенькі й такі тендітні в своїй простоті рядки! Почули, як шарудить осіннє листя під м’якими лапками того, ніколи не баченого нами кота? А самотнього чоловіка — отам, високо-високо на балконі, — також побачили?

Отож-то!..

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. В. Стуса,
заслужений працівник освіти України.