Місія лицарства

З іншого боку, не озброєна правдивими історичними знаннями молодь у майбутньому може понести такі самі жертви.

Хто ж розкаже нинішнім школярам про те, чого їм не скажуть на уроці, хто дасть відповіді на гострі запитання сучасності? Надія — на українське козацтво, представники якого у ці дні зустрічалися з молоддю. Одна з таких зустрічей відбулася в одеській бібліотеці ім. Івана Франка.

Духовну міць і наснагу на безприкладний героїзм, мужність і стійкість борцям за українську державність дало українське лицарство — наше легендарне козацт­во. Покоління 1920-х, як і покоління 1940-х, були виховані на козацькій героїці та патріотизмі. Тим-то так органічно єднаються День Українського козацтва з річницею створення УПА. І ті, й ті своєю покровителькою вважали Пресвяту Богородицю, яка своїм покровом віддавна захищає наш народ, і тому особливо шанується українцями.

Дуже хотілося б, щоби сучасне козацтво зберегло в собі найкращі риси своїх пращурів, які принесли їм світову славу. Тож і запитання на одній з таких зустрі­чей не було випадковим: про козацьке лицарство.

Та зустріч у читальній залі одеської бібліотеки ім. Івана Франка відбувалася для учнів 18-ї школи. А запрошені були представники козацької старшини, люди у всіх сенсах цікаві для школярів, мають що розказати їм. Та от біда: хіба за годину можна розповісти усе, що хотілося б? Тому Валерій Залевський, котрий у козацькому товаристві відповідає за ідейне виховання і є, до того ж, науковцем, доктором теології, спочатку коротко розповів про себе. А далі зазначив: «Сьогодні молодій людині, яка не має духовної, пат­ріотичної основи, важко чогось домогтися в житті. А звідки ж ця основа береться? Із знання славної історії України — єдиної і найдорожчої нашої Батьківщини».

Виступи інших гостей, козацьких генералів Олекси Різникова та Дмитра Шупти, були трохи довшими, бо, звісно ж, майстри слова — письменники. Та ще й козацького родоводу — поза будь-якими сумнівами, бо і статурою вдалися у своїх пращурів-козаків, і дух зберегли козацький, життєстверджуючий. Свого часу обидва зазнали репресій за свою любов до України. Мав що повідати одеським школярам і їхній колега по літературній праці Олег Олійників, бо — з діда-прадіда одесит, та ще й краєзнавець, тож віддавна кохається в історії Одеси і може на фактах довести, що місто наше заснували таки ж козаки, а не якась там цариця. А найкраще підтверджує це наведений ним вислів самого Дерибаса: «Росія утвердилася на берегах Чорного моря під тупіт козацького гопака». Отже, попри давніші коріння козаків у Причорномор’ї, про це треба завжди пам’ятати й цим пишатися та вміти розбивати всілякі імперські теорійки.

Це не подобається нинішнім очільникам міста, й вони безпідставно відмінили рішення попередньої міськради про встановлення в Одесі пам’ятника останньому кошовому на Запорізькій Січі Петрові Калнишевському. Про це нагадав присутнім Олекса Різників. Та й справді, чи зможуть ужитися тут два пам’ятники: останньому кошовому Запорозької Січі і цариці у центрі міста, котра ту Січ підступно зруйнувала, а його самого загнала на Соловки? Проте час має здатність мінятися та відділяти правду від кривди.

— Патріотизм — це знання передусім, — підкреслив Дмитро Шупта, зосередившись на бібліотеці як скарб­ниці знань, а також сказав, що в Одесі було немало українських патріотів, й один з них — Святослав Караванський, котрий також вчився в одеській школі, а згодом зазнав переслідувань за відданість своїй нації.

Олег Олійників, Дмитро Шупта й Олекса Різників читали свої вірші, а Валерій Залевський навіть заспівав пісню на власні поетичні рядки.

Перед школярами також виступила етно-група «Заграва» Українського клубу Одеси (керівник Елеонора Шапкіна), котрий у народнопісенній формі розповів про свято Покрови та з чим воно пов’язується в українського народу. Грало тріо юних бандуристок Одеського обласного центру української культури.

Роман КРАКАЛІЯ.