Володимир Фоменко та його видавництво

Вперше дізнаємося про його активність в Одесі з документа 1909 року, коли разом з М. Слабченком та А. Ніковським він виступив ініціатором створення у «Просвіті» систематичних курсів з різних галузей українознавства. У листі В. Фоменко зізнавався, що «щиро «закоханий» в одеську «Просвіту». Очевидно, що слово було узято в лапки лише з огляду на його метафоричність у використанні щодо установи. Як член ради «Української хати» у 1911 році виступив доповідачем про творчість І. Котляревського.

В. Фоменко відіграв одну з вирішальних ролей у поширенні української преси, передусім київської «Ради». У листах до видавця газети Є. Чикаленка наводив імена та прізвища одеських передплатників «Ради» (Чепурківська, Шульгин, Буряченко, Діонісій Ємельянович Бенедюк, Тимченок, Бродницька, Павло Філонович Стеценко, В. Громашевський, В.К. Ботвиновський, В.В. Вербілов, Савчинський, Новодворський, І.І. Кушко, А.П. Андрієвський, С.П. Андрієвський, Грібов, Г.К. Подуненко (Вегетаріанська столова), Матієнко, Савченко-Бельський, Л.А. Безпалько, Моренець, Шульга, Білогриць-Котляревський, Григорович), повідомляв про успіхи та труднощі у передплаті та продажі газети. М. Комаров надавав гроші на видання провідних українських часописів Львова та Києва, зокрема у листах до редакції «Ради» у 1910 році повідомляв про те, що в Одесі зібрали до 400 рублів на «Раду».

У 1909 році В. Фоменко надіслав до виділу (правління) «Просвіти» лист з штампом у лівому верхньому куті «Видавництво релігійно-духовних книжок «Промінь». Найпевніше, саме в контексті завдань поширення української преси виникла ініціатива заснування більш масштабного проекту: одеського «Благодійного товариства видання та поширення релігійно-моральних та просвітницьких книг українською мовою». Згідно зі статутом товариства, що нині зберігається в одному з київських архівів, засновники (серед них був передусім голова Одеського Українського клубу, батько видатного епідеміолога Лева Громашевського — Василь Громашевський) переслідували мету «прийти на допомогу релігійно-моральному та духовному розвитку Українського народу». З цією метою товариство мало видавати, купувати і поширювати дешеві й доступні за мовою та викладом книги і журнали релігійно-морального та просвітницького змісту. Спочатку переважно видавати журнали, брошури, листки, християнсько-богословські, біблійні, церковно-історичні та іншого змісту видання.

Складатися товариство мало з необмеженої кількості членів християнського віросповідання, повнолітніх осіб обох статей, за винятком учнів, військових нижчих чинів та юнкерів й осіб, обмежених у правах по суду.

Члени товариства поділялися на почесних, членів-співробітників та дійсних. Дійсні члени — особи, які вносять у касу щорічно не менше 3 рублів. Кошти товариства на існування складалися з внесків членів та зборів, отриманих від прибутків з вистав, базарів, публічних читань, лотерей. Правління мало перебувати в Одесі у складі 9 членів, що на 3 роки обиралися на зборах. Товариство було у віданні міністерства внутрішніх справ. Мало власну печатку. Проект статуту товариства зазнав цензурних правок, найбільш суттєвою з яких є ви­правлення в розділі про його мету слів «Українського народу» на «населення Російської імперії».

Нам поки що невідомі конкретні видання цього товариства, яке влада, напевно, і не дозволила заснувати, однак вважаємо, що сама по собі ініціатива сприяла згуртуванню українців у справі поширення української преси, взаємодопомоги — беззаперечно, головної передумови національної консолідації.

В одному з чисел київської «Ради» за 1910 рік знаходимо такий лист до редакції: «Шановний Пане Редакторе! Гурток одеських українців улаштовує на одеській виставці 1910 року виставку україн­ської періодичної преси. Цею дорогою звертаємось до шановних представників української преси (як європейської так і американської) допомогти нам в цій справі і на­діслати по одному примірникові свого видання, а також просимо шановне громадянство підтримати наше діло і, в кого є, надіслати за для цієї мети з тих часописів, які тепер вже не виходять, але колись існували — за для репрезентації нашого культурного руху з історичного боку. Адреса: Одеса, Україна, В.К. Фоменко». Таке формулювання адреси, з таким чітким поєднанням Одеси та України слід визнати символічним.

Ще одним активістом поширення «Ради» в Одесі був комерсант К.Т. Литвиненко. У листі до Є.Х. Чикаленка він повідомляв, що надсилає йому 20 карбованців та 55 копійок, що назбирав з передплатників на «Раду». «Так як я сам маю великі стосунки з людьми разного статку то й надіюсь, що передплатників зо сто буду мати. Є ті, що на місяць, а є й ті, що на 3 місяці і один на рік. Газета буде в кращих готелях, ресторанах, кав’ярнях», — запевняв він. За спостереженнями

В. Фоменка, газета краще розповсюджувалася в роздрібній торгівлі. Після наради В. Фоменка, В. Громашевського, І. Бондаренка та ще кількох українців було вирішено, аби газета продавалася у кіосках. Активісти знайшли шість кіосків на кращих вулицях та домовилися з кіоскерами. Завдяки особистим діям В. Фоменка зголосилися продавати «Раду» кіоскери на розі вулиць Прохорівської та М’ясоїдівської і на розі Прохорівської та Степової. Показово, що В. Фоменко просив Є. Чикаленка надсилати додаткові примірники, адже попередньої кількості вже не вистачало.

У 1910 році В. Фоменко мав власну книгарню у будинку № 6 на розі Херсонської вулиці. Книгарня спе­ціалізувалася на поширенні видань мовою есперанто. Тому вона набула цікавої назви «Українська книгарня Есперанто». Її адресою в тому ж 1910-у в документах зазначено будинок на вулиці Ніжинській, 53. Не зовсім ясно, чи була ця книгарня перенесена з Херсонської, чи це була ще одна книгарня. Схиляємося до другого варіанту. У 1912 році тут уже розмістилася книгарня «Просвіта». Проте заради торгівлі україн­ськими виданнями В. Фоменко видалив з вивіски згадку про есперанто. Не маємо даних про діяльність В. Фоменка у другій половині 1910-х та далі. Втім, у джерелах 1918 року згадано Хоменка як голову однієї з численних «Просвіт» міста. Не виключено, що це був той же В. Фоменко-Хоменко.

Отже, в особі В. Фоменка маємо приклад другопланової постаті у житті української Одеси, а проте і він заклав певну цеглину у фундамент українського національного міського простору, який сьогодні повинні добудовувати та вдосконалювати його ідейні послідовники. У дуже несприятливих умовах початку ХХ століття українцям вдавалося тривалий час зберігати та поширювати свою головну газету — «Раду», зокрема і в Одесі. Не бачимо причин, чому б це не вдалося тепер, хоча, звісно, проти українців продовжує діяти їх головний ворог — апативна пасивність.

Олександр МУЗИЧКО,
доцент,
кандидат історичних наук.