Спростовуючи економічні ілюзії

Для чого потрібен підприємець, посередник?

Від їх існування вигравати можуть усі. Зокрема, якщо людина хоче зробити ремонт, вона може відшукати бригаду, а може звернутися до фірми-посередника (підприємця). Для чого така фірма ремонтній бригаді? Ці люди навряд чи спеціалізуються на пошуку клієнтів, а клієнти хочуть отримати певні гарантії. Підприємець у такому разі заробляє на тому, що знаходить клієнтів для бригади, а також виступає гарантом якісного виконання робіт. Звісно, можна обійтися без нього, але ж навіщо, якщо в результаті виграють усі? Посередник створює бізнес-ідею, організовує обмін, організовує спільну працю без необхідності обмінюватися проміжними продуктами та бере на себе ризик. Взагалі підприємців, на думку економіста, повинно бути багато, адже в такому випадку створюється ринкова конкуренція. Найпростіший приклад — пропозиції підключення інтернету. Їх безліч від різних провайдерів, відтак ціни падають, а швидкості та якість послуг зростають. Цей ринок можна порівняти з монополістами у сфері ЖКГ, де ціни на послуги постійно зростають, а якість — навпаки.

Держава відновлює «соціальну справедливість», яку порушує ринок?

За словами Володимира Дубровського, в нашому випадку, як і в багатьох інших, державу складно назвати Робіном Гудом, який забирає гроші у багатих і віддає їх бідним. Навпаки, в США, де держава значно менше впливає на ринок, і соціальна нерівність менша. Ринкова нерівність взагалі є набагато меншою за прірву між багатими та бідними, яка виникає внаслідок нерівності у фактичних правах і можливостях, а також обмеження підприємництва. «Чим більше підприємців, тим живіша конкуренція працівників і тим більша у цих працівників заробітна плата», — підкреслив експерт.

Про роль держави у підвищенні якості нашого життя говорив і керівник аналітичного центру CASE-Україна Дмитро Боярчук під час презентації звіту «Скільки коштує держава, або За що я плачу податки?». Зокрема, він одразу підкреслив, що немає абстрактної держави, яка всіх «безкоштовно» годує, а є мільйони громадян, які роблять внески, щоб підтримувати літніх людей, є мільйони більш заможних українців, які допомагають менш заможним, і є велика країна з багатьма регіонами, які в складчину наймають на роботу чиновників. Так, саме пересічний українець, а не промислові гіганти чи олігархи, утримує величезний державний апарат, оплачує державні закупівлі і сплачує рахунки за всіма соціальними зобов’язаннями. Якби не гроші рядових працівників та звичайних споживачів (покупців), то не існувало б двох третин державних доходів.

Цікавий факт. Середній українець, який отримував 2157 гривень «чистої» заробітної платні на місяць у 2011 році (дані Держкомстату), сплачував щомісяця на утримання держави близько 2092 гривень (25102 гривні на рік!), тобто майже стільки ж, скільки отримував на руки. Такі гроші «знімаються» через податки на доходи, соціальні внески, ПДВ, імпортні мита, акцизи. Кожного разу, коли ми купуємо будь-що в магазині чи платимо за комунальні послуги, держава до собівартості товару/послуг додає ще свою націнку — 20% ПДВ. Якщо ж це алкоголь, тютюн чи пальне, то до цієї націнки ще додається акциз. Купуєте імпортний товар — сплачуєте ще й імпортне мито. Іншими словами, навіть якщо громадянин власноручно не відносить кошти в державну скарбницю і навіть якщо не отримує офіційні доходи, він все одно є «спонсором» української держави.

Що стосується спростовування популярних міфів, то Дмитро Боярчук окремо торкнувся питання мікропідприємців, адже важливість приватних підприємців («спрощенців») для бюджету завжди ставилася під сумнів. Високопосадові постійно нарікали на незначущість цієї групи українців для наповнення скарбниці. Тут варто звернути увагу на таке: окрім того, що підприємець заробляє гроші для себе і сплачує сукупно близько 20 тисяч гривень податків на рік, він ще дає можливість заробити іншим людям та, відповідно, створює можливість для поповнення скарбниці податками з найманих пра­цівників.

Ще одне цікаве питання: хто кого годує? Так, східні, промислові, регіони завжди вказували на свою домінуючу роль у наповненні бюджету. В той же час менш розвинені, аграрні, регіони (переважно західні) говорять про свою самодостатність. Тут варто зрозуміти, що розвинені промислові регіони, які сумарно вносять великі податки до скарбниці, є одночасно і найбільшими споживачами цих бюджетних коштів. Яскраве підтвердження цієї тези — той факт, що заможний донецький регіон є аутсайдером у сплаті податку на додану вартість до бюджету. І причина цього — значні відшкодування експортного ПДВ компаніям із донецькою пропискою. Більше того, якщо дивитися у розрахунку на одного працюючого, то кожен регіон України сплачує податків до центрального бюджету більше, ніж отримує назад. Іншими словами, якщо певний окремий регіон і «виходить у плюс» по балансу сплачених податків/отриманих бюджетних відшкодувань, то ці кошти йдуть не на підтримку інших ре­гіонів, а на утримання центрального бюджету і на виконання загальнодержавних функцій. Загалом, податкові внески жителів різних регіонів не надто кардинально різняться між собою (Київ — виняток). І навіть якщо певний регіон «переплачує» до бюджету, то ця переплата в першу чергу йде на утримання його ж регіональних пенсіонерів або на «годування» центрального уряду.

Отже, щороку пересічний українець сплачує державі близько 25 тисяч гривень. На що дають право ці гроші? Мабуть, на безкоштовну освіту. Адже лише у 2011-у кожен працюючий заплатив за це 2,5 тисячі гривень. По­дібна ситуація з витратами на «безкоштовну» медицину. Сплативши 1,5 тисячі у 2011 році, громадянин, звичайно, не повністю покриває всі потенційні витрати у випадку хвороби. Однак звичайна людина і послугами медичних закладів користується не щодня. Для порівняння: якби платник податків мав вибір, то за ці кошти можна було б оформити медичну страховку на послуги від 20 до 100 тисяч гривень на рік і це були б кращі послуги, ніж у звичайній лікарні. Багато платимо і за утримання міліції, прокуратури та судів, при цьому про якість правоохоронних послуг чи послуг правосуддя мало хто з наших співвітчизників відгукується позитивно. Цікавими є і витрати на ремонт доріг, обслуговування державного боргу тощо. Однак основне, що потрібно зрозуміти, — кожен українець справно оплачує свій рахунок за послуги держави.

Звісно, це не всі економічні міфи, а лише приклади найпопулярніших. Вони доводять, як часто ми помиляємося, і показують, скільки за це платимо.

Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА.