Щоб не заростало травою непам’яті

Закипіла робота. А з невисокого пагорба, на схилі якого миготіли поміж трав і хрестів серпи, коси та сапи, лунали старовинні канти, псальми, козацькі пісні — давні та сьогоденні…

Зібралися всі бурлаки
До одної хати.
Тут нам любо, тут нам мило
Пісню заспівати…

Кремезні козацькі хрести, понад двісті років тому тесані з місцевого каменю-черепашнику, позаростали високими бур’янами та шелюгою, похилились та наче вросли в землю, а маленькі, дитячі, то й зовсім сховалися у чагарях.

З цього каменю будувалась Одеса. Добували його у каменярнях тут-таки, за цим цвинтарем, та й в інших поблизьких околицях, ті каменярні стали згодом катакомбами. Працювали тут козаки-запорожці, що звалися також чорноморцями: вони різали той черепашник, возили його на будівництво міста, вганяли у морське дно дубові палі для зведення порту… А ще раніше ударною силою російського війська вони штурмували Хаджибей… За вірну службу відповідна була й нагорода…

А лицарі України,
Що за честь стояли,
По Соловках та Сибірах
Голови поклали.

Тут колись вільні козаки працювали тяжко, тут народжували дітей, тут помирали й лягали у цю землю, під ці кам’яні хрести, чиє життя виявилося довшим, ніж па­м’ять про них.

Нині ці козацькі могили занедбані та забуті, на хрестах — мітки часу, так мічені були й самі вони бойовими шрамами нескінчених січей та бойовиськ. І не знати, що дошкульніше душам козацьким, котрі усе ще літають над нами всіма та ждуть-не діждуться, коли ж прокинуться їхні нащадки з душами свинопасів, що болючіше: пошарпані вітрами історії хрести, які в зажурі схилилися над їхніми узголів’я­ми, чи трава непа­м’яті, якою заросли цей та інші козацькі цвинтарі.

Заспіваймо про Вкраїну,
І чиї ми діти…

Сотниківський цвинтар на пустельній Хаджибейській дорозі… Попри високу стіну очеретів гуркоче напівпорожній суботнього ранку трамвай, поодинокі пасажири здвигують плечима: не знаємо, де це. І водійка трамваю теж не знає…

«Цвинтар Сотниківської Січі заснований запорожцями нерубаями у 1775 році і прилегла територія охороняється державою і Чорноморським козацтвом» — металева табличка припасована до великого дикого каменю. На ньому зверху — кам’яна булава на кам’яній же подушці. Гетьманська булава, що мовби скам’яніла за тривалі віки без ужитку, що мовби заворожена, бо нема кому взяти її до рук та вказати шлях до свободи, — який промовистий символ!

Допалися запроданці,
Холуї, лакузи,
Московськії посіпаки
Та іуди-друзі…

— Тут на табличці помилка, — каже Іван Герасименко, представник Кочубеїв­ського коша козацького. — Колись тут стояв великий хрест, і на ньому дата заснування цвинтаря: 1771 рік. Коли постала Незалежність, ми розшукали відповідні документи та почали відроджувати це козацьке поховання. Кілька разів той хрест зникав, ми його знаходили то в чагарях, то в очеретах довколишніх та ставили на місце, прибирали тут. Доглядаємо його й досі. Хочемо поставити невелику капличку, бо в цій околиці нема жодної церкви. Обгородити парканом. Були ми тут і цієї весни, але бур’ян так виростає за літо, що й хрестів не видно. Треба відновити табличку, ви­правити всі помилки…

Бур’ян виростає швидко… А трава забуття, трава непам’яті — упродовж століть, її не вирубаєш серпом чи сапою, але це лише маленький крок до відновлення історичної пам’яті, власної ідентичности.

Ой, Богдане, наш гетьмане,
Славний наш герою,
Віддав єси Україну
З неволі в неволю…

А хіба не помилка — на цій табличці вибите слово «охороняється» ? Ті, що вшановують царів-колонізаторів, нищителів України, ставлячи їм пам’ятники та пам’ятні знаки, — чи будуть вони шанувати козаків-запорожців, котрі гинули тут під стінами фортеці, а потім тяжкою працею в каменярнях зводили це місто, за­кладали порт? Хоч Сотниківський цвинтар давно описаний істориками, внесений до реєстру, уведений в науковий обіг.

А ми — діти козацькії
Козацького роду.
Дай же, Боже, нам відстоять
Честь свою й свободу…

— Колись тут вже була церква, її зруйнували у 1930-х, — каже очільник Гайдамацького куреня Сергій Гуцалюк. — Науковці нашого університету знайшли метричну книгу церковну та відтворили багато написів на хрестах.

«Загинув під завалом», «придушений плитою»… Багато зафіксовано дитячих смертей — аж до тридцятих років позаминулого століття: син чорноморського козака, донька запорозького козака (що одне й те саме)… Цей цвинтар цікавий тим, що він є одним зі свідчень козацького, українського підмурівку Одеси — у прямому та переносному сенсі.

Чи вповідають про це — в обидвох сенсах — експонати козацького музею на Пересипу? З буклета, на якому написано: «ММО «Черноморский округ Казачество запорожское». Общественная организация «Молодежная паланка», а нижче — «Экскурсия «Казацкая Одесса» (поширювався серед учасників толоки) цього не видно.

— Що вас привело сюди сьогодні? — запитання до керівника клубу історичної реставрації Олега Ровнера («я одесит у п’ятому поколінні», — сказав з гордістю).

— Любов до козацтва та захоплення ним. До справжньої історії Одеси та Одещини, пошана до наших героїчних предків. Ці козацькі цвинтарі та кам’яні хрести довкола Одеси вже описані багато разів, але, на жаль, громадяни наші не знають. У місті мало хто знає про цей цвинтар і що тут поховані запорозькі та чорноморські козаки, і це дуже прикро. Тим більше, що останнім часом триває зовсім інша пропаганда замовчування цих фактів. Якщо очільники міста й області збираються повертати правду історії, як про це читаємо на чисельних білбордах, то треба повертати її у повному обсязі. А коли один шмат історії повертають, а все інше затирається, наче його й не було зовсім, то це неправильно, це дуже шкідливо, це, можна сказати, гріх перед нашою молоддю. Дуже мені прикро, що одесити, котрі всюди кажуть, що вони люблять своє місто й пишаються його історією, насправді не знають про витоки Одеси…

Скільки, браття, ще терпіти,
Служить яничару?
Ще повіє вогонь новий
З Холодного Яру, —

Шевченковими рядками доспівали своїх пісень бандуристи, і враз постав перед очима вже зовсім інший некрополь, лише колюча стерня нагадувала про недавнє запустіння.

Й тут сама по собі напрошується певна паралель, та, як знаємо, всілякі паралелі небезпечні тим, що лишень зависають у повітрі… До того ж, неподалік вже смачно так парував на тріскучім вогнищі з бур’яну традиційний козацький куліш.

Роман КРАКАЛІЯ.