«Ми йшли, бо кликала Вкраїна»

ЖИВ з мамою. Німці займали одну хату, а ми — в стодолі, з іншого боку. Я переховувався, бо за німецькими розпорядженнями могли забрати на примусові роботи.

Нас, сільських юнаків, організував та рекомендував до вступу в ОУН сусідський хлопець. Не один вечір він детально розповідав обраному колу односельців про славну минувшину українського народу, про звитяжців-козаків, про гетьманську Козацьку державу, про УНР та ЗУНР, про те, що існує підпільна організація українських патріотів, яка кличе до боротьби за волю України. Ми вчили «Декалог націоналіста», історію. Було нас четверо молодих завзятців — «звено», як звучало на підпільному лексиконі. Старшим був Микола Дейди. Для перевірки приходив ще один, який після обов’язкового привітання наказував: «Зачиніть стодолу!» та розпочинав іспит: «Ну, як підготувалися?». Як уже казав, нас було четверо, а звено мало складатися з трьох — один був зайвим. Тому одного нашого товариша незабаром відправили у Карпати у вишкіл (ймовірно, у підстаршинську школу).

Коли восени 1944 року німецько-більшовицький фронт підходив до нашого села, я попросив маму нашити наплічників. Мама здогадалася, що незабаром її покину, і — в сльози. Сказав: «Не плачте, будь ласка. Є Бог, і є Україна. Вони мене кличуть». Тільки тоді мама припинила плакати.

Невдовзі десь 15—16 хлопців, усі члени ОУН, через провідників (дівчат) зібралися до лісу. Сидимо, чекаємо. Приходить розвідник і каже: «Не можемо зараз виступити. Йдіть додому, чекайте наказу». Поодинці розійшлися.

Але ж дома вже хазяйнують більшовики, хапають молодь: кого — в Червону армію, кого, хто молодше 18 років, — на шахти Донбасу. Йдемо знову у свій ліс, поблизу села Ганнусівці. Зібралося нас близько 120 чоловік. Старшим був командир на псевдо Коник, який поставив перед нами завдання: самооборона. Окопалися, розпочали обживати ліс. Розподілили нас за роями (рій зазвичай налічував 12 вояків). Я потрапив до 8-го.

Одного разу отримали бойове завдання: визволити з буцегарні заарештованих. Близько двох десятків хлопців сиділи у трьох будів­лях в одному із селищ. На вікнах тих будівель червоні поробили ґрати, і це було в’язницею. Проте для нас не в них, ґратах, була велика заковика: у селищі постійно перебував червоний гарнізон. На щастя, добре спрацювала наша розвідка: точно вказала день, коли гарнізон мав вирушати з якимсь завданням до Галича.

Командири розподілили роям і кожному воякові конкретні завдання. Мені випало обірвати дроти, що йдуть із селища до Галича, тобто до більшого населеного пункту, щоб червоні, які залишаться в селищі, не змогли викликати підмогу. У призначений час тихо підійшли до в’язниці. Перший рій, як і було за­плановано, знешкодив охоронців, другий — мав завдання знищити місцевого начальника НКВС. Але це нашим хлопцям не вдалося. Мабуть, забракло досвіду. Енкаведист утік. Пізніше надзвичайно жорстоко знущався з усіх патріотів, які потрапляли до його рук.

Серед визволених нами з більшовицького полону були поляк, дівчина і п’ятнадцятеро українських хлопців. Нікого не затримували, дозволили йти хто куди забажає. З-поміж звільнених були й члени ОУН (троє чи четверо), вони пішли з нами. Один з них — пропагандист ОУН, земляк з мого села Володимир. Борешкевич

З ПЕРШОГО бойового хрещення наша сотня повернулася, окрилена перемогою. Усі ж бо молоді, гарячі. Довго між собою обговорювали деталі першого бою, планували визвольну акцію всієї України. При цьому скоса поглядали на своїх командирів: чи схвалюють, чи підтримують? Командири схвалювали наші плани, водночас звертаючи увагу на складність подібної операції. Лише сотник відмовчувався та принагідно нагадував ази військової дисципліни: роби те, що наказують, докладай до цього всі свої уміння й таланти.

Розвідники приносили невтішні відомості про розгортання більшовицьким режимом тотальної війни проти «українських буржуазних націоналістів»: арешти і депортації, вивезення молоді на примусові роботи на шахтах, суцільне прочісування лісів частинами НКВС та «чорною», чи, як її ще називали, «червоною» мітлою. Якщо частини НКВС неохоче брали участь у прочісуваннях, бо боялися лісу, то «чорна» мітла його не боялася. Її пускали попереду. «Чорна» мітла — це колишні червоні партизани, комсомольці-добровольці та деякі наші «землячки», які в лещатах НКВС не витримували тортур, зраджували своїх і переходили на службу до московських окупантів.

У нашому невеличкому лісі під Ганнусівкою ставало дедалі небезпечніше. Відбивши кілька атак більшовиків, ми змушені були подумати про передислокацію. Сотник вирішив податися до більших лісів. Переходили ночами, колоною по одному, з дистанцією близько трьох метрів, команди передавали стишеним голосом від вояка до вояка. Така організація переходу дозволила сотенному Конику довший час зберігати особовий склад. Йшли завантажені зброєю та партизанським скарбом, щосекунди готові вступити у бій з ворогом. Харчувалися тим, що давали у селах. У кожному селі були від ОУН призначені станичні, які на прохання підрозділів УПА чи ОУН збирали відповідне харчування. Кожна хата у селі знала свою чергу, коли і скільки приблизно харчу мала приготувати для народних месників, навіть для таких нетутешніх підрозділів, як наш. Найчастіше їсти нам виносили жінки. Як зараз пам’я­таю, одного разу перепало по три вареники та по кавалочку каші. І такі ж смачні-пресмачні були ті вареники!..

В одному із сіл нас віднайшов посланець з Дрогобича. Якраз я стояв на стійці (по дві години кожен). Чую, хтось іде, приготував зброю, щільніше втиснувся у землю: «Стій! Хто йде?». Невідомий зупинився: «Свої». Я кажу: «Пароль 3». Він у відповідь: «33». Я вже впевненіше — другу частину пароля: «Стайня». Він: «Свиня». Пропустив його до сотенного Коника.

Переговорив посланець із сотником та й пішов. А командир такий радий, зібрав усіх і сповіщає: «Завтра до нас приєднається ще одна сотня, підемо рейдом на Київ». Розпочали ретельно готуватися. Проте наступного дня прийшов наказ скасувати рейд. Розчаруванню не було меж.

НЕВДОВЗІ у мене сталася велика халепа: розлізлися черевики. Босоніж багато не навоюєш, та ще й восени. Доповів командирам. Вони попросили одного з розвідників завітати до моєї мами.

Невтішні вісті приніс розвідник: господарство геть понищене, хату розібрали для будівництва якихось колгоспних приміщень, а маму через мене депортували. Як пізніше дізнався, вивезли її до Архангельська, де вона й померла. Відпрацювала, відходила по землі моя ненька, не дочекавшись дозволу на повернення в рідну Україну. Більше ми ніколи не зустрілися, хіба що у снах бачив її. Нелюдські умови перевезення у «товарняках», холодні поселення, тяжка виснажлива праця нескорених українців у «комуністичному раю» поклали мою добру працелюбну маму передчасно у могилу.

А ми воювали. Сподівалися, що два нелюдські режими — Гітлера й Сталіна — знищать один одного. І тоді з допомогою УПА та всеукраїн­ського повстання постане незалежна соборна держава Україна.

Розвідник таки приніс якісь черевики, то я уже воював взутим. Воювати ставало дедалі важче: постійні облави, прочісування, провокації. У боротьбу проти нас більшовики втягнули не тільки численні загони НКВС, а й залоги Червоної армії.

З рейдів ми повернулися у свій район, де все було знайомим, зайняли оборону у тому ж лісі під Ганнусівкою. Не встигли відновити зв’язки з рідними селами, як не забарилися на наших позиціях більшовики. У жорстокому бою втратили весь перший рій. Живим зостався лише один вояк.

ПОЧАЛИСЯ безперервні сутички, відступи, переміщення. Останній бій для мене відбувся біля села Ямниці, що розкинулося в долині. Ми боронилися нагорі, на скелях під назвою Бистричі. Я був заступником кулеметника. В обов’язки входило носити диски з набоями та заміняти кулеметника у разі необхідності. Кілька запеклих атак енкаведистів відбили, але у нас, затиснутих з усіх боків на верхотурі, закінчувалися набої. А вони все лізли й лізли... Зчепилися в рукопашну. Бій був такий гарячий, завзятий, що в якийсь мент більшовицька навала скинула нас обох, кулеметника та мене, зі скель. Скотилися донизу, страшно побилися. Більшовиків унизу повно, почали нас нещадно бити по чім попало — ногами, прикладами, додаючи таку нецензурну лайку, якої ми зроду не чули. Врятувала від вірної смерті червона медсестра, яка підбігла і закричала: «Не бийте! Був же наказ взяти їх живими!». Ось чому нас не постріляли на рідних скелях, а скинули донизу.

Із сотні нас взяли трьох. Наказали зняти штани, якими нас зв’язали, та й повели до своїх командирів. Там жінки саме здавали молоко. Побачили нас і передали невтішні вісті у рідні села. Штурханами доправили нас у місцеву буцегарню, суворо наказали: «Не ворушись!». Майнула думка: це вже кінець. Багато чого тоді передумали, перебрали — гарне й погане у житті. Згадали про молитву, прочитали разом «Отче наш» (тихо, щоб вартовий не почув), і, як на диво, незабаром стало розвиднюватися. На світанку привели ще кількох хлопців, не нашої сотні. Сторожко знайомилися, боялися зрадників-«стукачів».

До вітру нас не випускали, не поїли, не годували. «Падихайтє, бандьори проклятиє! Ви нє люді, а бандіти!» — була більшовицька відповідь, коли один із нас насмілився попросити води для товариша, що помирав... Пізніше з’ясувалося: саме ми, Українська повстанська армія, не дозволили до кінця розгнуздатися комуно-московському режимові у вбивствах без суду і слідства, грабунках, ґвалтуваннях, що він коїв на українських землях. Ми, хто не пожалів своєї молодої долі і навіть життя, завадили депортації всього україн­ського народу до Сибіру та Казахстану, про що 1944 року був виданий наказ у Москві. То хто ж насправді бандити?..

Потім вирішили переправити нас до райцентру. Всім наказали вийти з приміщення, стати в колону по троє, зняти штани. Знову позв’язували руки і повели. Куди? Чи не на розстріл? Кожен подумки попрощався зі своїми рідними й білим світом.

У камерах районної в’язниці народу набито — ніде голці впасти. Коли заходила ніч, лягали спати валетом, не інакше. Старожили, хто раніше сюди потрапив, вчили нас розпорядку, як поводитися. Коли битимуть, радили: не зціплюй зуби, а якнайголосніше кричи.

Невдовзі новоприбулих почали викликати по черзі на допити. Зі зв’язаними руками завели мене до темної кімнати, посадили на стілець посередині. Хто я, звідки — зізнався, а далі на всі запитання слідчого відповідав, що нічого не знаю. Він горланив: «Чому нічого не знаєш?» і бив черевиком куди влучав. Я падав, стогнав. Таке тривало по кілька годин на день. Нерідко після допиту дійти до камери допомагали вартові, бо сил уже не було.

Через місяць чи півтора такого жахіття слідство, нарешті, закінчилося. Перевели до Івано-Франків­ська, де «гуманний» совєтський суд засудив мене до 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення громадянських прав. Уже знав: якби у бою на Бистричі мене схопили зі зброєю в руках, мав би всі 25 років. Але я і мої друзі були готові до всього, ні про що не жалкували. Якби треба було вмерти за Україну, вмерли б. Як уся наша сотня під українським селом Ямниці.

ГРУДЕНЬ 1944 року видався морозним, сніговим. Нас з Івано-Франківської в’язниці завантажили у товарні вагони, в яких раніше перевозили худобу. І повезли, як худобу. Не було ні найпрості­ших нар (спали на крижаній підлозі), ні туалету — видали на весь вагон одне відро. У друге відро конвоїр інколи на зупинках дозволяв набрати снігу біля вагону — із сажею від паровозного диму чи жовтого від сечі. Вкинули, правда, пічку-«буржуйку», мовляв, прилаштовуйте, грійтеся (ласка від більшовицького уряду). Дрова й вугілля забували вчасно давати. Гірко жартуючи, вагон називали «теплушкою».

У таких умовах минув місяць. Кінцевим пунктом нашого призначення були концтабори у Комі АРСР. От нас по них і розподілили. Спершу потрапив в обслугу залізниці. Бригадиром був вільнонайманий, працювали під наглядом конвоїра. Не так дошкуляла важка робота (перетягування шпал, колій, копання та засипання ґрунту), як сусідство із засудженими за кримінальні злочини. Це люди іншого штибу: їм аби тільки не працювати, а щось у когось поцупити. Норму ж доводили на цілу бригаду. У такій ситуації все залежало від того, як себе поставиш, як поведешся. Слабкодухих могли й зовсім «заїздити».

Ми, члени ОУН та вояки УПА, вважали себе політичними, хоча совєтська влада та її поплічники обзивали нас «бандитами». Трималися разом, допомагаючи один одному. Багато було українців, а ще «лісові брати» з Литви, Латвії. Отак виживали. У таборі діяла підпільна мережа ОУН. Основні завдання, які ставили перед собою в тих умовах: допомога один одному та беззахисним засудженим, ви­криття стукачів.

НАКАЗ про переїзд прийшов у 1948-у. Нас, чотирьох засуджених, відправили у вагоні під конвоєм до Воркути. Однак під час передачі начальник колони акт не підписав, щось у них там не склалося, й відправили мене на шахту за 70 кілометрів від Воркути. Це була справжня каторга: за зміну треба було вивезти тачкою нагору чотири кубометри руди. Не виконаєш норму — урізають і так жалюгідний пайок.

Через якийсь час — знову виклик на пересилку. У Воркуті нас прийняли червонопогонники з автоматами. Мабуть, добрячого перцю давали більшовикам бойові побратими-упівці, якщо нас, виснажених, завошивлених, що ледве ноги пересували, так боялися.

Невдовзі мене перевели в залізничну бригаду зчіплювачем вагонів. Називалася бригада «в двіженії». І тут справдилася українська приказка про світ не без добрих людей, бо бригадиром «в двіженії» був білорус. Саме він наполіг, щоб мене перевели до нього. Давно приглядався, а взяв тому, що був я молодий і меткий.

До кінця відбування покарання залишався рік. З невідомих причин оперативний співробітник, за яким був закріплений, заповнив картку на мене, приїхав «воронок» і повіз... до радгоспу. «Що вмієш робити?» — запитали. «Нічого не вмію». Записали у бригаду косарів. Бригадир був вільнонайманим, нашим завданням було заготовляти сіно для оленів, яких утримували в селищі місцеві жителі. Клімат у тих місцях дощовий. Тому для просушування обов’язково слід було укладати скошену траву на жердини не нижче півметра від землі. У Карпатах ми просушуємо сіно на вертикально встромлених у землю стовбурах смерек. Але суть та сама.

За перший місяць заробили по 300 карбованців. Кухар почав скаржитися, що не вистачає масла, навіть маргарину (наші гроші йшли на харчування). Тоді ми розділилися на групи по троє чоловік і в наступному місяці заробили по 500 карбованців. Та літо там коротке...

У 1954 році строк мого покарання закінчився. Про це офіційно повідомив підполковник Маломуж, оперативник МГБ. Перейшов я на поселення. Працював у тій же бригаді, на будь-яких роботах, аби вижити. Бо поселення мало чим відрізняється від табору.

Одного разу неподалік, на річці Косьйон, застрягла баржа з картоплею. Потрібні були добровольці, щоб у холодній воді північної ріки рятувати судно. Бригадир пообіцяв сміливців відпустити на волю. Я зголосився добровольцем. Ледь залишився живим на тій баржі. Через два дні оклигав, прийшов до бригадира: «Дайте волю, як обіцяли!». Та бригадир виявися брехуном. Надумав тоді утікати. Підготував гумові чоботи, куфайку, гроші на харчі. Домовився з одним місцевим чоловіком, і той за гроші перевіз мене на протилежний берег річки. Виліз з човна, вдихнув глибше вільного повітря і пішов куди очі дивилися. Навкруги — тундра і тундра. Дійшов до якогось озера, втрапив у трясовину, вибрався на сухе, роззувся щоб викрутити онучі. Аж бачу: вдалині дим. Пригледівся: та це ж моя шахта! Що було робити? Попросився туди на роботу. Відмовили. Не забарилися й органи МГБ, почали допитувати за втечу. Та Бог допоміг, викрутився.

Врешті-решт визначили мені місце серед спецпоселенців. Заробляли ми пилянням дров. Невдовзі в поселенні з’явився так званий «вербовщик», який набирав робітників на шахту, що за 40 кілометрів від Печори. Кірта — називалося це місце. Для чогось в’язничній владі необхідно було замінити побутових засуджених, які працювали там. Я та ще дехто зголосилися. Через деякий час шахту у Кірті закрили і я повернувся.

У спецпоселенні зустрів свою долю — медсестру з Галича. У 1956 році біля Снятина групу Різуна більшовики вистежили, оточили і всіх знищили. Лише вона залишилася живою, хоч пораненою й скаліченою. Отримала 10 років. Там же, у спецпоселенні, ми взяли шлюб. Прожили у мирі та злагоді сімнадцять з половиною літ (через підірване здоров’я, на жаль, дуже скоро вона покинула цей світ).

А тоді, через рік після одруження, отримав відпустку й вирішив поїхати додому, в Україну. Хоч достеменно знав: рідної хати вже нема, матері, найріднішої душі, теж не побачу. Офіційна преса невтомно співала дифірамби про перемоги комунізму над архаїчним буржуазним устроєм українського села. Для нас це були невтішні вісті: селян позаганяли у колгоспи: кого силою, кого умовлянням, все майно і землі усуспільнили (тобто відібрали), півмільйона «куркулів» виселили. За родича, що пішов до УПА, за найменшою підозрою бодай у співчутті повстанцям депортували. Немічних, навіть немовлят — до Сибіру, Казахстану. Зате гучно прославляли видатних борців проти «українського буржуазного націоналізму».

І Я ПОЇХАВ. Далека важка мандрівка була ніщо порівняно з відчуттям щастя, що побачу рідну землю, миле серцю село на Галичині, почую прикарпатську говірку, пісню.

Ось уже й Станіслав (чи то пак Івано-Франківськ), подумки підганяю потяг, прошу не затримуватися на зупинках, потім, як на крилах, лечу на батьківщину — у Галицький район.

Рідне село засипане білим снігом, мов навмисне прибране матінкою Природою до Різдвяних свят. Впізнаю і не впізнаю. 13 років не був тут. Радісно вітаюся з нечисленними перехожими: «Слава Ісусу!», не зупиняюся для розлогої бесіди ні з ким, тільки називаю себе, хто мене не впізнає, бо поспішаю до рідні, до хати брата.

На подвір’ї братова обпатрує курку. Чи зразу привітався, чи зайшов на подвір’я, а лише потім промовив вітання — не пригадую. Тільки як у тумані перед очима — радісні посмішки, щирі вигуки, милі обличчя рідні, сусідів. Нарешті я вдома, серед своїх! І думка: я вижив, витерпів усі жахіття трясовини сталінського ГУЛАГу.

Й нині все пам’ятаю. Хоч не злопам’ятний. Дітям, внукам і правнукам розповідатиму, як ми боролися за Україну. 118 моїх односельців поклали голови у нерівній боротьбі з німецькими нацистами, польськими шовіністами та московськими окупантами. І хоч тоді ми не здобули повної перемоги над сталінським режимом, але і йому не дали бенкетувати на нашій землі, та зробили все, що було в наших силах, аби Незалежна Україна постала. Дякувати Господу, мені судилося дожити до часу, коли наша мрія стала реальністю. Щоправда, і сьогодні вона ще не така, за яку ми боролися і за яку полягли й оті мої 118 односельців. Де вони лежать? Де їхні могили? Це запитання я адресую нинішній українській молоді. Розшукуйте, будь ласка, вивчайте, ходіть до музеїв, аналізуйте архівні матеріали. І ви пізнаєте справжню історію свого нескореного народу, а не облуду від міністра Табачника. І подвиги ваших відчайдушних попередників допоможуть обрати гідний шлях у житті і для себе, і для нашої Батьківщини. Щоб була вона шанованою у світі, такою, про яку мріяли всі покоління борців за її волю.

Записав
Василь ДЯЧЕНКО.