Міфопоетика роману «Лють»

У роботі над романом автор, безперечно, зіткнувся з численними труднощами, які вимагали морального, філософського й естетичного осмислення тогочасної дійсності та ще з урахуванням того, як усе спроектовується на наш, не менш розшарпаний і розірваний, час. Труднощі полягали в тому, що події, відображені у творі, надто складні (а це період більшовицького перевороту, громадянської війни в Україні і радянської експансії), що Нестор Махно — фігура неоднозначна і по-своєму трагічна. Відчувається, що автор захоплений своїм героєм, його мужністю, винахідливістю, незаперечним військовим генієм, але при цьому не ідеалізує його, не зупиняється тільки на позитивних якостях, а відверто говорить про його недоліки, падіння і прогріхи.

Складна епоха завжди породжує складні особистості. Війна, протистояння й окупація спонукують людей до опору, боротьби; жорстокість породжує жорстокість, зло — зло. Не випадково роман має таку промовисту й емоційно забарвлену назву — «Лють». Домінуюче почуття, яким одержимий Нестор Махно, — гнів, ненависть до ворогів, несамовита лють до одвічних ворогів українського народу — московитів, котрі принесли на україн­ську землю лихо, смерть і неволю. Його ідеал — свобода. І він готовий боротися за неї усіма можливими способами.

Г. Щипківський створив образ не гуманіста, не ідеального романтичного героя, охопленого священним поривом помсти і революційної ідеї. Нестор Махно починає як анархіст і від цієї свідомої настанови не відходить протягом усього свого життя. На слизьку революційну стежку він стає у ще зовсім юному віці, неповнолітнім підлітком, і починає з того, що експропріює гроші й дорогоцінності у лихварів і заможних людей, чи, іншими словами кажучи, грабує їх.

Спершу Махно довіряє більшовикам, захоплюється їхніми гаслами, вірить їхнім щедрим обіцянкам. Він спілкується з лідерами більшовицького руху — Леніним, Троцьким, Камєнєвим та ін. Допомагає більшовикам узяти Перекоп, проявивши при цьому виняткову мужність і військовий хист. Але поступово приходить розчарування. Махно бачить, що більшовики говорять одне, думають інше, а роблять третє. Їхня тактика — підступ, інтрига, фальсифікація. І в цьому їхня одвічна азійська сутність.

Своєрідним антиподом Махна виступає у творі Лев Троцький — людина підступна, цинічна й аморальна. Заради влади він готовий на все, не зупиняється навіть перед морем пролитої крови. Як військовий стратег він не бездарний, але завжди перемагає кількістю, а не умінням. Махно, навпаки, щадить людські життя, діє тактично і продумано. У своєму цинізмі Троцький доходить до того, що ігнорує і принижує власного батька. Для Махна його родина, батьки і брати — святе. Але в протистоянні «Махно — Троцький» перемагає останній, бо су­цільний хаос, громадянська різня сприяють цьому. Чесність і порядність виявляються безсилими проти інтриг і цинізму. Щоб знищити Махна, Троцький зіштовхує його з отаманом Григор’євим, який, по суті, дуже близький за духом Махнові і має з ним одну мету. Але засліплений жадобою влади й оплутаний тенетами наклепів, Махно убиває Григор’єва.

Так само Троцькому вдається зіштовхнути Махна з Петлюрою. Більшовики добре розуміли: якби українці об’єднали свої сили, то легко запобігли б більшовицькій окупації, оскільки цього домоглася навіть маленька Фінляндія. І тому всі їхні зусилля спрямовані на те, щоб зіткнути лобами чільних провідників. Як майстрові демонських інтриг, Троцькому це вдається особливо легко. Г. Щипківський дуже добре змальовує ту нашу одвічну національну біду — отаманство. Кожен хоче доп’ясти булави, кожен думає тільки про себе, а вже потім про загальне добро й Україну. І це призводить до краху не тільки окремих особистостей, а й державу. Махно — тонкий політик та аналітик, передбачливий провідник, розумний стратег, але навіть він не спроможний піднятися над власними амбіціями і в цьому його велика духовна трагедія. Страждає він, страждає народ, страждає Україна.

Роман «Лють» сильний своїми оригінальними авторськими відступами, медитаціями-роздумами, глибокими філософськими узагальненнями, які вкраплені в лінійну оповідь. Саме вони налаштовують читача на високий рівень сприйняття, забезпечують художність твору. Наведемо хоча б такий ширший за обсягом відступ, але необхідний для розуміння суті сказаного вище:

«Рідко кого не зачепить, обмине і не втелющиться заздрість. Початок її в утробі. У дитинстві вже поглядає заздрим оком на світ, змушує завидька ковтати слину, поривати очі. З часом заздрісність переходить у заздрість, аж чорну, від якої — нема порятунку. Якщо не вдасться її викурити з душі — вона там до самого скону.

Чим виженеш? Як даси раду? Немає жодних ліків і засобів позбутися. Дехто притохмаче трохи, а вона ще глибше пірне в закапелки душі. Спробуй звідти викурити. Буде увесь вік там жевріти, нагадувати про себе, точити, як шашіль дуба (який могутній, ніякі буревії не змогли зламати, а манюсінька нікчема-точильник наполегливо гризе, робить свої ходи вздовж і впоперек), допоки велет не струхлявіє і сам, без допомоги вітру, впаде на землю».

У «Люті» багато баталійних сцен, і це зрозуміло: йде війна. І тут автор уникає надмірної деталізації, ґрунтовних описів і нагромадження фактів, які б сповільнювали розповідь. Як і в «Товтрах», у «Люті» діє принцип: чим напруженіші події, тим стрімкіша оповідь. Речення стають короткі й рубані, а стиль можна назвати телеграфічним.

Серед найбільш уживаних й улюблених тропів автора слід назвати порівняння та афоризми, якими рясніє цей твір. Афоризми Г. Щипківського місткі і глибокі, стислі й вибухові, вони легко западають у пам’ять, як-от: «Грабіжники з великої дороги ходили в ореолі новітніх Оводів». А порівняння поетичні й образні: «Кров вигравала, як молоде вино…» Особливо часто вони набирають іронічного забарвлення: «Я чекіста й більшовика чую нюхом, як собака»; «У нас гетьманство, як у Росії лінь».

Закінчується «Лють» тривожним сном Махна — і це надзвичайно вдала й щаслива творча знахідка автора, що дозволяє йому закінчити роман на високому і трагічному тембрі звучання, а також поставити не крапку, а три крапки, оскільки цій розповіді про неспокій справді немає логічного кінця.

Працюючи над цим твором, Геннадій Щипківський, безперечно, був перейнятий думкою, аби його з нестихаючою цікавістю прочитали й естетично підготовлені читачі, й рядові. Й хочеться вірити, що свого він домігся. Кожен, хто зануриться у стихію цього твору, вже не зможе випустити книжку з рук, не перегорнувши її останню сторінку, бо твір не випустить його зі свого магічного, хвилюючого полону.

«Лють» написана з нестихаючим гост­рим болем за долю України і його основи основ — селянства. Як і в попередніх своїх творах, письменник майстерно проявляє себе у показі соціальних і моральних конфліктів, у зіткненні добра і зла, духовності й бездуховності.

Підсумовуючи, відзначу, що Геннадію Щипківському вдалося закрутити в романі «Лють» особливу інтригу, де все нуртує, вирує, клекотить та кипить, і як наслідок цей твір сприймається як суголосний нашому часові суворий, чесний і безкомпромісний роман, як і раніше написані «Товтри».

Петро СОРОКА,
кандидат філологічних наук,
доцент.
м. Тернопіль.