Шолом, Ізраїлю!

Напевно, що і жоден турист ще не повернувся додому без виробу з діамантами. Саме на ваші гроші вам за­пропонують товар. Причому в аеропорту, про що неодмінно попереджають і нагадують, вам повернуть 18 відсотків суми від вартості покупки, тобто податок, яким обкладаються всі без винятку товари в Ізраїлі.

Як людина об’єктивна мушу визнати: ізраїльські ювеліри не рівня нашим, одеським, які, були часи, демонстрували вищий клас у виготовленні виробів із дорогоцінним камінням. Скажете, що нині вони всі там?!

Може, й так, але складається враження, що вони вже не так стараються.

Яффо (Яффа, Джаффа)... Колись тут Ной із синами, за давніми переказами, стругав дошки для свого ковчега. Найстаріший порт у світі. Нині це — місто-картинка, місце паломництва мистецького люду з усього світу. Тут традиційно поселяються творчі персони, так би мовити, державного значення. Купити квартиру в Яффо практично неможливо, тому муніципалітет здає помешкання творцям… на сто років. Без права викупу, як це практикуємо ми, часто передаючи не в зовсім чисті руки безцінні пам’ятки культури.

Кам’яні звивисті вулички міста — то музей під відкритим небом. Назви вулиць — лише знаки зодіаку. Наприклад, вулиця Стрільця, 8, вулиця Риб, 12...

Купити щось на пам’ять тут не кожному по статках. При кожній майстерні — свій виставковий зал, тож намилуватися красою можна досхочу й безоплатно. Ось цей єврейський музика з галереї ювеліра Франка Мейслера, якого бачите на знімку, виготовлений із п’яти кілограмів срібла і двох кіло­грамів золота. Купуй — не хочу!

Ось дерево, яке виросло з кам’яної «насінини». Тримається на ціпках. Витвір мистецтва, що символізує, пояснили, єврейський народ, якому у вигнанні впродовж тисячоліть судилося тяжко виживати.

А ще кожен знає апельсини сорту Джаффа. То це тутешні цитрусові, які добре транспортуються і годяться для переробки.

Натанья (або Натанія) — одне з найбільших міст в Ізраїлі. Доглянуті пляжі протяжністю 14 кілометрів, розвинутий готельно-ресторанний бізнес зробили її популярним курортом, найбільшим і, кажуть, найбагатшим на середземноморському узбережжі. Причому всі пляжі тут безкоштовні.

Кожен третій городянин — виходець із колишнього Радянського Союзу. Чи не тому всі араби та африканці, які торгують на місцевому базарі, з комерційною метою добре володіють російською. Базари ж Натаньї — це щось особливе. Гори екзотичних фруктів: манго, лічі, ківі, цитрусові, банани та фініки кільканадцяти сортів, море усілякого-різного, якого ви в житті не бачили й не куштували, а ще — діжки з малосольними огірками та миски з квашеними синіми… Чи, бува, не наш «слід»?

Ізраїль — єдина країна у світі, де за останні 20 років зведено пам’ятник Червоній армії, яка ціною неймовірних людських втрат зламала хребет фашизму. Ізраїль ніколи не забуде про шість мільйонів євреїв, винищених у роки Другої світової війни. Цей па­м’ятник звели у Натаньї.

Центр міста, який розташований майже на узбережжі Середземного моря, схожий на один великий ресторан під відкритим небом. Ледве стемніє (а сутінки чим ближче до екватора настають раніше, а о четвертій ранку тут уже люди працюють), на набережній б’ють фонтани, стараються музики, люди частуються, співають у караоке і танцюють.

Натанью заснували в 1928 році фермери, які займалися вирощуванням цитрусових. Освоїв­ши голу ділянку землі вздовж берега моря, назвали місто на честь єврейсько-американського філантропа Натана Штрауса.

Цікавий був чоловік. Як справжній єврей все життя без спочинку він працював по 18—20 годин на добу, більшу частину заробленого жертвуючи на країну Ізраїль: на створення бібліотек, лікарень, дитячих медичних центрів, готелів для неімущих, на безоплатні кухні для бідних. Це він першим у світі почав будувати станції пастеризації молока, за що свого часу навіть був притягнутий до суду американськими фермерами, які звинуватили Натана Штрауса… у зумисному псуванні продукту. До нього люди пили молоко тільки свіжим, від чого часто гинули маленькі діти, заражаючись через нього інфекціями, зокрема й туберкульозом. У роки Першої світової війни чоловік здавав свою яхту в оренду береговій охороні США, а за всі виручені кошти купував харчі для сиріт. Пізніше на гроші Штрауса году­вали родини солдат, котрі повернулися з війни каліками. А ще Натан Штраус перший у світі роботодавець, який організував безоплатні обіди для найнятих працівників.

Доля була милостивою до Натана Штрауса. Так, одного разу, маючи квиток на пароплав і вже спакувавши речі, через справи він не вирушив у дорогу. Пароплав називався «Титаніком».

Єрусалим — духовна столиця Ізраїлю, одне з найдавніших міст світу, центр трьох релігій — іудаїзму, християнства й ісламу, столиця древнього Іудейського царства. Місто було засноване понад 3700 років тому і зараз його архітектура є сумішшю пам’яток історії різних культур і народів. Назва Єрусалим походить з івриту й означає «місто миру».

До міста веде широка дорога в кілька смуг, середня — фарбована червоним, немов вистелена килимом, — для паломників. Якщо навіть на сусідніх смугах трапляться затори — ця смуга залишиться вільною.

Місто з білого каменю, з садами, де ростуть і дають плоди тисячолітні оливи. До слова, тут будинків ніхто ніколи не продавав — вони переходять у спадок.

Плануючи подорож до Єрусалима, я була переконана, що на Голгофу доведеться підніматися десь за містом, йти високо. А все це, виявляється, включено в один архітектурний комплекс. Круті сходи на другий поверх храму Гробу Господнього — це і є Голгофа.

За стародавніми переказами, саме на місці Голгофи було зведено храм Гробу Господнього, до якого йдуть люди з усього світу впродовж останніх двох тисяч років. Сам храм кілька разів було зруйновано варварами і відбудовано людьми праведними.

Храм Гробу Господнього (або його ще називають храмом Воскресіння Господнього) — це великий релігійний та архітектурний комплекс, який включає в себе Голгофу з місцем розп’яття Христа, велику ротонду, під куполом якої розташовані Кувуклія, Кафолікон або Соборний храм, підземний храм Обретіння Животворного Хреста, храм святої рівноапостольної Єлени, кілька діючих монастирів, низку допоміжних будов, галерей тощо.

Саме тут є мармурова півсфера, що символізує «центр землі», який ще зветься «пупом землі».

Чаша дуже легка. А щоб її не зсували з місця і, чого доброго, не прихопили з собою, прикута ланцюгом. Кажуть, поклавши руку зверху, можна відчути сильний енергетичний струмінь. Клала, але ніякого струменю не відчула.

При вході до храму — камінь Помазання — видовжена низька плита, облицьована мармуром. За переказом, на цю брилу поклали тіло Ісуса, знятого з хреста, для змащення його, за іудейським звичаєм, ароматичними оліями перед похованням і саме тут загорнули його в плащаницю. На священний камінь віруючі кладуть хрестики, іконки, хусточки, які набираються силою захисту від усього злого.

У центрі храмової зали-ротонди міститься невеличка каплиця з рожевого мармуру, споруджена над печерою Гробу Господнього — Кувуклія, звідки сходить благодатний вогонь на Великдень. У гробницю, розмір якої два на півтора метри, веде вузький прохід, освітлений лампадами.

Щороку дивилася телевізійну трансляцію про сходження благодатного вогню. Скільки там завжди збирається людей! Щоб потрапити до Кувуклії, виявилося, навіть у будень треба вистояти багатогодинну чергу. А ми невеличкою групкою того дня зайшли всередину вільно.

Белла, наша супроводжуюча, сказала, що такої удачі вона не пам’ятає. Я ж собі й подумала: чи то заслужила на таку милість, чи то така грішна, що вже й без черги пускають.

Чи не кожен, хто приїздить до Єрусалима, купує хрестик паломника. Упізнаваний символ: посередині — великий хрест, а по краях — ще чотири. Вибрати є з чого: різних розмірів, золоті, срібні, з простого металу, прикрашені діамантами, емаллю, гравіровані, гладенькі, копійчані й вартістю у десятків тисяч доларів… Розраховані на всякий смак і гаманець.

Яку силу має такий хрестик і як годиться його носити — про те завбачливо запитала у священнослужителя храму. Сказав, що такий уберігає від зла, налаштовує людину на добрі справи і несе силу зцілення. А ще — є доброю згадкою про перебування на цій священній землі. По цьому хрестику ви завжди упізнаєте людину, яка побувала в Єрусалимі. А чіпляти його можна, зауважив, на один ланцюжок із хрестиком, який носите, як підвіску на браслет, а то й просто носити з собою у кишені чи у сумочці. Ось тільки, застеріг, не можна дарувати такого хрестика, тим більше — продавати, його можна лише передати у спадок.

Як відомо, жодна з конфесій, які правлять служби в самому храмі, не контролює головний вхід до нього. Ще далекого 1192 року відповідальність за храм поклали на дві мусульманські родини. Представникам роду Джудехів довірено ключі від храму, а роду Нусейбехів — храмові двері. Цікаво, що ця традиція є безперервною і зберігається до наших днів. Двічі на день член роду Джудехів приносить ключі до дверей, які відчиняє і зачиняє член сім’ї Нусейбехів.

Що мене особисто найбільше вразило, то це повна відсутність пишнот у храмі Гробу Господнього. Лишень голе каміння (грубо витесані брили) з відблисками на ньому полум’я тисяч запалених свічок і лампад.

Влившись у безперервний людський потік, пішла до Стіни плачу, найбільш намоленого місця в світі.

Синагоги в усьому світі традиційно споруджуються так, щоб свята арка була обернена до Єрусалима, а арки в єрусалимських синагогах обернені до святої святих — до Стіни плачу. Всі свої молитви євреї світу виголошують обличчям до неї. Багато євреїв мають вдома спеціальну табличку, яка вказує напрямок молитви.

Приходять сюди помолитися всі, хто має в тому потребу, не лише євреї. Господь, кажуть, ні національністю, ні віросповіданням людини не цікавиться. Записочку з просьбами писати, нам пояснили, не обов’язково — Бог чує кожного, якщо людина навіть мовчить. Всі залишені в стіні клаптики паперу спеціально приставлені люди час від часу збирають і закопують у пустелі, адже вони вважаються прирівняними до священних писань: люди-бо в Бога просять тільки добра і справедливості.

Ізраїльтянка Белла нам розповіла, що євреї у своїх молитвах ніколи не просять грошей, а лише пристойної роботи і гідних заробітків; собі до пари не вимолюють конкретну людину, тому що та людина може просити в Бога зовсім не вас. Просять щасливого сімейного життя, хорошу пару, здоров’я і душевного спокою.

Територія розділена на дві частини — чоловічу і жіночу, причому жіноча частина займає лише третину місця, тоді як жінок на площі перед Стіною плачу було набагато більше, ніж мужньої статі.

Як годиться поводитися? Треба підійти до Стіни, торкнутися її лівою рукою і схилити голову на руку. Повірте, схиливши голову, відчуваєш тепло каменю й такий мир у душі і спокій, така благодать розливається всередині, що нічого просити й не хочеться. Єдине, що йшло від серця, — спасибі, що жива…

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

Одеса — Бориспіль — Тель-Авів — Яффо — Натанья — Єрусалим —

Ен-Бейой (Мертве море) — Ейлат — Тель-Авів — Бориспіль — Одеса.

(Далі — буде).