Чи не краще FIFA та FARE пошукати нацистів і расистів у своїх лавах?

Причому рішення, яке начебто спрямоване проти «кількох расист­ських і дискримінаційних інцидентів», уже збурило в Україні цілу хвилю відверто расистських і неонацистських висловлювань на інтернет-форумах. Майже всі вони спрямовані проти галичан як неповноцінних людей, які не мають права зватися українцями і взагалі — ходити по землі. Дозволю собі процитувати тільки чи не найсумирніше формулювання однієї з таких реплік, висловлених тим, хто повністю підтримує рішення FIFA: «задушив би, що жида, що бендеряку, як кота паршивого…». Отакі «антифашисти» в Україні, от такі ідейні союзники у світової футбольної федерації.

Відтак не зайвим видається придивитися уважніше до того, що для FIFA є неприйнятним, і які методи використовуються у боротьбі проти расизму та нацизму на стадіонах, а також іще до деяких пов’язаних із цим моментів.

Найперше слід зауважити: у пам’ятках для вболівальників, оприлюднених ЗМІ напередодні «Євро-2012» із посиланнями на європейську футбольну федерацію (UEFA) та антирасистську футбольну організацію Європи (FARE), на стадіонах України та Польщі було заборонено використовувати свастики, кельтські хрести, атрибутику Ку-клукс-клану, символи низки радикальних організацій — від неформального руху Blood&Honour до російського «Слов’янського союзу», бойові прапори кайзерівської Німеччини тощо. Ані портретів Бандери і Шухевича, ані червоно-чорних прапорів, ані символіки дивізії «Галичина» там не було. Вперше масова українська аудиторія побачила новий перелік заборон лише постфактум — на телеканалі «Футбол» у випуску від 21 вересня цього року. Якщо це називається «чесною грою», то що ж тоді є грою безчесною?

Та придивимося уважніше до нових заборон. Почнімо з червоно-чорних прапорів. Чому у FIFA заборонені тільки українські червоно-чорні прапори? Червоно-чорні прапори російського Білого руху (символи «ударників», які йшли в бій під гаслом «Свобода або смерть!», а після бою влаштовували єврейські погроми) — це нормально, це не заборонено. Червоно-чорні прапори сандиністів чи кубинських повстанців, під якими знищено немало невинних людей в ім’я торжества тоталітарного соціалізму, — теж усе ОК. Червоно-чорний інтернаціональний прапор анархістів (які далеко не завжди були такими відносно мирними, як сьогодні) — норма. А от український варіант такого прапора, під яким велася національно-визвольна боротьба, — це щось страхітливе. Панове, а чи це не банальний расизм?

До речі, ледь не забув: червоно-чорний прапор має місто Єнакієве…

Але, якщо вже забороняти на стадіонах український варіант червоно-чорного прапора на підставі співпраці лідерів ОУН із Німеччиною (до цього ми ще повернемося), то чому б не заборонити, скажімо, і державний прапор Росії — адже його широко використовувала Російська визвольна армія генерала Власова?.. А ще власовці широко використовували так званий «Андріївський прапор»…

Тепер про «націоналізм», який також, на думку функціонерів FIFA, є чимось жахливим та неприйнятним. У такому разі слід негайно викинути з міжнародних футбольних турнірів Державу Ізраїль, оскі­льки вона створена єврейськими націоналістами (які звуться сіоністами) і пишається цим. Ба більше: державна символіка Ізраїлю — це сіоністська символіка. І під цією символікою збройні загони сіоністів воювали з британською адміністрацією у Палестині! Звідки ж така непослідовність, панове з FIFA?

Тепер про співпрацю Бандери та ОУН із Німеччиною. Була така співпраця у 1939—1941 роках. Навіть якщо не враховувати, що потім Бандера сидів у нацистському концтаборі Заксенгаузен, а двоє його братів загинули в іншому концтаборі — Аушвіці, то, нагадаю, СРСР (і його лідер Сталін) у ті самі роки не лише співпрацював з Німеччиною, а й підписав з нею угоду про дружбу та живив своїми поставками німецьку армію. Комуністи світу у ті ж роки дружно таврували «міжнародний фінансовий капітал», який, мовляв, і почав несправедливу війну проти «миролюбної Німеччини». Цікаво, чому на цих підставах на стадіонах не заборонені червоні прапори і порт­рети Сталіна (режим якого, до речі, знищив куди більше людей, ніж режим Гітлера)? І ще один факт: Акт про капітуляцію Німеччини 8 травня у Потсдамі від Франції підписав генерал де Латр де Тассіньї, який у 1940—1942 роках служив режиму Віші — маріонетці нацистів. І, до речі, прапор Французької респуб­ліки — це також і прапор нацистських посіпак з режиму Віші…

Як бачимо, реальна історія куди складніша, ніж те, що нав’язують українцям функціонери FIFA, погляди яких дивним чином збігаються з поглядами особисто товариша Сталіна, нинішніх неосталіністів і «чекістів» з КҐБ-ФСБ.

А тепер про ще більш серйозні речі. Головними методами діяльності FIFA та FARE у боротьбі з проявами расизму, нацизму й правого радикалізму на стадіонах були і залишаються фінансові штрафи на ті чи інші клубні чи збірні команди, позбавлення вболівальників права перебування на трибунах під час міжнародних матчів та — у крайніх випадках — скасування результатів гри і виключення команд із боротьби за міжнародні призи.

Що стосується штрафів та позбавлення команд зароблених очок чи права брати участь у турнірі, то це ще може бути прийнятним, але тільки у разі, якщо доведено (причому у судовому порядку), що расистські чи радикально-екстремістські акції (до речі, чому не довелося зустрічати інвектив FIFA та FARE на адресу лівацьких екстремістських груп серед «ультрас»? чи неосталіністи апріорі є хорошими, а їхня тоталітарна ідеологія — правильною?) вчинені учасниками команд або постійними їхніми вболівальниками-фанатами. Бо ж інакше відкривається нескінченний простір для провокацій: прийшло два десятки прикуплених «тітушків» на стадіон — і пострибало по-мавпячому у потрібний момент… А от карати всіх вболівальників за дії незначної частини з них (при цьому більшість може бути незгідна з меншістю і засуджувати її — але що, битися на стадіоні? — за це точно покарають команду…) — це, пробачте, зветься «принципом колективної відповідальності», і неправосудне застосування його до людей, особисто непричетних до тих чи інших ексцесів, є однією зі складових терористичної практики більшовиків та нацистів.

І взагалі — це оцінили б навіть Гіммлер та Берія: за провини (реальні чи уявні — не має значення) вболівальників Львова покарати вболівальників Харкова!

Не менш цікаве і потрактування FIFA та FARE деяких цифр як нацистських символів, що теж ставиться на карб «ультрас» з відповідними наслідками. Скажімо, «88» на футболці розшифровується як «Heil Hitler» (H — восьма літера англійської абетки), «18» — як «Adolf Hitler», «28» — Blood&Honour тощо. Хоча, скажімо, номер колишнього гравця «Динамо» Алієва і в київському клубі, і в «Локомотиві» та під час оренди в «Дніпрі» був саме 88… А номер 14 (теж «неонацистський символ») чи 18 має купа гравців у купі клубів і збірних. То чого до них претензій нема, а до вболівальників — є? Взагалі-то у 1937 році в СРСР популярним заняттям було вишукування замаскованих нацист­ських свастик ледь не у кожному малюнку і не на кожній газетній фотографії — їх знаходили навіть на сірникових коробках і на обгорт­ках цукерок. Наслідки для тих, кого оголошували винними, були сумними… То що, «антифашисти» беруть за взірець методи НКВД часів Великого терору?

Можуть зауважити: деякі неонацистські групи справді використовують цифру «88» як символ відданості ідеям Гітлера. Але невже той факт, що деякі антисемітські описи Достоєвського нацисти використовували як агітаційний матеріал серед поліцаїв-росіян, має вести до заборони книг великого письменника? Невже інший беззаперечний факт — що Ваґнер був улюбленим композитором Гітлера — означає, що ноти його творів слід спалити? Але ж це якраз властиво нацистські (чи більшовицькі, вони дуже схожі) методи…

І що цікаво: мабуть, не випадково ледь не ідеальною у сенсі виконання рекомендацій FIFA та FARE країною є лукашенківська Білорусь. Там ви точно не побачите на стадіонах щонайменших проявів будь-чого, що можна трактувати як націоналізм, а місцева Федерація футболу наполегливо порадила футболістам взагалі не використовувати «нацистські» номери. То що, хай живе найвидатніший антифашист нашого часу Ляксандр Ригорич?

…Сумно, одначе, що відбуваються подібні речі. Що начебто цивілі­зовані європейці керуються щодо України методами і настановами, гідними спецслужб найбрутальніших тоталітарних режимів. Що значне число користувачів Інтернету задає запитання: а чи не пов’язані напряму підписана 14 вересня цього року спонсорська угода між «Газпромом» і FIFA — й упередженість (м’яко кажучи) останньої щодо України. Що контрольоване «донецькими» керівництво Федерації футболу України дбає не про національні інтереси й національну гідність, а про щось зовсім інше. Що на Заході таке значне число «корисних ідіотів» (В.Ленін), готових діяти в інтересах Кремля, навіть не усвідомлюючи цього. І так далі, і таке інше. Але, попри сум, слід зціпити зуби та йти вперед, не даючи можливість ніяким зовнішнім і внутрішнім силам використати цю навколофутбольну ситуацію для нагнітання антиєвропейських настроїв в Україні та антиукраїнських — у Євросоюзі з далекосяжними цілями. Бо ж попереду можливі куди більші ексцеси, і не лише на футбольному ґрунті…

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників.

Джерело: http://www.radiosvoboda.org.