Генеральний план «Ост»

А починалася ця практика арештів і нищення людей значно раніше.

У 1918 році в Унече (тепер це райцентр на півдні Брянської області), де розташовувався прикордонний контрольно-пропускний пункт, на все місто наводила жах комісарша, що ходила з двома револьверами і шаблею та була відповідальною за дозвіл на виїзд до України. Україна тоді перебувала під владою гетьмана Павла Скоропадського. В ній ще продовжувалося нормальне мирне життя, відроджене силою німецької зброї. Від цієї комісарші залежало, кого пустити до України, а кого розстріляти. При тому вона мала репутацію чесної та ідейної людини — хабарів не брала, а речами розстріляних гидливо поступалася підлеглим. Але приречених до розстрілу завжди розстрілювала сама. Раптом Тефі (псевдонім російськомовної письменниці Надії Олександрівни Лохвицької — авторки цих спогадів, 1872 — 1952) впізнала у ній сільську бабу-посудомийку, колись тиху і забиту, що мала одну особливість — вона завжди зголошувалася допомагати кухареві різати курчат: «Ніхто не просив — своєю охотою йшла, ніколи не пропускала».

У цей же час у підмосковних Бронницях виконком місцевої Ради вів терор за власним розумінням. Член виконкому зупиняв на вулиці людину, що з якоїсь причини привертала його увагу, разом з двома конвойними заводив її у двір манежу і розстрілював.

Ще приклад. У ставропольському селі Бєзопасноє була в’язниця, куди звозили затриманих з навколишніх сіл і містечок. Суд місцевого коменданта Трунова зводився до двох фраз: «покажь руки», і якщо руки видавали представника інтелігенції — без мозолів, з тонкими пальцями — або людина з іншої причини йому не подобалася, звучала команда «раздеть». З приреченого зривали одяг, кололи багнетами і викидали в скотомогильники.

Це і був більшовизм на рівні малоосві­чених, примітивних людей, які сотнями тисяч прийшли у всі структури нової російської державної влади. Російська інтелігенція на власні очі побачила реалізацію своєї ідеї широкого народовладдя. Це вона сотні років боготворила нижчі верстви населення імперії, наділяючи їх всіма можливими чеснотами, передусім тими, яких бракувало їй самій. Перше, що зробили ці верстви, прийшовши до влади, — це знищили інтелігенцію, знищили попередню еліту суспільства. Тепер правлячою елітою стали вихідці з суспільних низів.

Тим часом в Україні.

«Ніколи потім Україна так близько не підходила під поняття державності, ніколи з нею так не рахувались, як у часи гетьманства. Україну визнала низка держав: Німеччина, Австрія. Туреччина, Болгарія, Грузія, Польща, Фінляндія, Швеція, Румунія. Були вислані представники до Франції, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки. Я хотів, щоб ми врятувалися за допомогою чужоземної підтримки, оскільки це було вигідно для нас. І я ніколи не ототожнював наші інтереси з інтересами німців. Ми спиналися на ноги і стали б міцно, якби дотягли до весни, коли б мали готову армію. Саме в цей час Україна стала державою зі всіма установами, що правильно функціонували. Я переконаний, що більшовизм не прорвався б до нас, якби був міцний державний апарат і українські партії не взяли б участь в повстанні Директорії. Ні керівні російські кола цього не зрозуміли, ні українці не змогли хоча б тимчасово відмовитись від своїх дрібних честолюбних розрахунків заради великої справи.

Центральна Рада і Директорія прагнули революції і здобули її у всіх сенсах, опинившись на руїнах старої держави і не здобувши нової, і ставши черговими із з’їдених революцією своїх дітей. Я зумів об’єднати протестуючі сили навколо себе і повести за собою. У 1918 році я відродив нашу історичну традицію». (Гетьман Павло Скоропадський).

Тут маємо дати деякі пояснення. Згідно з таємними статтями Брестської мирної угоди німці обіцяли допомогу у створенні 300-тисячного українського війська. Весною 1919 року, яку згадує Павло Скоропадський, Україна вже була б червоній Росії не по зубах. Але сталося не так, як гадалося. Восени 1918-го непередбачувана революція в Німеччині змусила німців спішно вивести свої війська з України, так і не виконавши цей пункт Брестської угоди.

Далі Україну накрила каламутна хвиля кривавого більшовицького терору. Почалася агонія української національної революції, яка тривала декілька років. Але вона породила тисячі національних героїв і дала необхідний політичний досвід провідникам нації для майбутніх боїв. Вона посіяла в свідомості більшості українців зерна самостійництва, які рано чи пізно мали прорости. Вона породила також комплекс скривдженої нації, який колись мав вибухнути проти кривдника. Зокрема, жорсткість бандерівців стосовно своїх політичних супротивників пояснюється саме цим досвідом. Вони не дали втопити національну справу у хвилях дріб’язкового політичного егоїзму і балачок окремих осіб. Тому їхня боротьба за менш сприятливих умов тривала довше і мала більший позитивний резонанс у цивілізованому світі.

Політика німців щодо України мала давню історію і була логічним продовженням відповідної політики Австро-Угорщини. Німеччина та Австро-Угорщина у Європі політично завжди почувалися між молотом і ковадлом. Молотом була Російська імперія. Ковадлом — Франція, Велика Британія, а пізніше і Сполучені Штати Америки. Франція могла розраховувати на перемогу над Німеччиною лише при використанні людського і матеріального потенціалу Російської імперії, затискуючи Німеччину з двох боків у смертельні лещата. Росія прагнула експансії на захід — за рахунок Європи і на південь — за рахунок Туреччини. Велика Британія домагалася збереження статусу-кво в Європі, а для цього мала виступати на боці Франції. Сполучені Штати починали боротьбу за світове лідерство.

Цей простий механізм молота і ковадла у двадцятому сторіччі спрацював ефективно двічі. Німеччина та Австро-Угорщина могли розраховувати на лідерство на Європейському континенті лише у разі суттєвого послаблення Росії. Критично вразливою ланкою для існування Ро­сійської імперії була Україна. В ній зосереджувалася третина промислового і сільськогосподарського потенціалу Ро­сійської імперії. Українці становили за чисельністю другий після росіян етнос імперії. Генетично ці два етноси були суттєво різні, хоча й об’єднані однією християнською конфесією, на відміну від українців і поляків, генетично близьких, але роз’єднаних саме конфесійно. У ті часи спільна віра могла важити більше, ніж братерська кров. Приспаний навіюваннями з Москви український етнос у разі свого пробудження становив велику небезпеку для росіян, а отже і для самого існування їхньої імперії.

Не випадково пробудження української національної свідомості почалося саме на Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини. З одного боку, австрійці певною мірою сприяли цьому процесу свідомо, а з другого — ще більшою мірою — його стимулював сам демократичний клімат Центральної Європи. Під час Першої світової війни австрійці пішли навіть на створення української національної частини у складі австрійської армії — корпусу українських січових стрільців. Зазначимо, однак, що більшість ідеологів українського націоналізму — родом із Східної України. Саме на її ґрунті розвинулася ідеологія українського націоналізму. Шанобливе ставлення до етносу з боку метрополії сприяє його національно-культурному розвитку і зміцнює імперію. Зневажливе ставлення — сприяє розвитку саме націоналізму, і тим радикальнішого, чим більша ця зневага. У часи Української Центральної Ради та Української Народної Республіки корпус січових стрільців, створений з полонених галичан, став осердям збройних сил, найбільш відданим незалежній Україні й ефективним військовим формуванням протягом всієї українсько-ро­сійської війни. Саме офіцери цього корпусу на чолі з полковником австрійської армії Євгеном Коновальцем після поразки української революції створили на еміграції Українську Військову організацію, що згодом переросла в Організацію українських націоналістів.

Переможці у Першій світовій війні — передусім, Сполучені Штати Америки, і Франція, і Велика Британія — за результатами підписання Версальської мирної угоди створили у Центральній Європі на уламках Австро-Угорської, Німецької і частково Російської імперій цілу низку нових незалежних держав за принципом «один народ — одна держава». Своєю увагою переможці обійшли лише най­більший колоніальний народ Європи — українців та близький їм по крові відносно невеликий народ — білорусів.

Мета Першої світової війни для країн Антанти не була повністю досягнута. Німеччину не вдалося перемогти на полі бою. Її перемогли ударом у спину за допомогою інспірованих зовні револю­ційних заворушень всередині країни. Для остаточної перемоги потрібна була ще одна війна. Підвалини наступної війни були закладені у Версальській та інших угодах щодо Німеччини. Росія за результатами Першої світової була сильно послаблена. Головним призом у цій війні для Росії були Константинополь, Боспор і Дарданелли. Але вона їх не тільки не отримала, а й втратила великі території у Центральній Європі. Антанту цілком влаштовував більшовицький уряд Росії. Він не вимагав своєї частки здобичі у війні. Йому було не до того, оскільки в цей час він натхненно роздмухував у країні полум’я громадянської війни. Антанту не влаштовував білогвардійський уряд у Росії. Він як правонаступник попереднього царського уряду міг вимагати виконання союзниками всіх домовленостей з царем напередодні війни, адже, формально, Росія також була переможцем у Першій світовій, винісши її найбільший тягар у вигляді людських і матеріальних втрат. Військового потенціалу Антанти цілком вистачило б для ліквідації більшовицької загрози для Росії протягом кількох тижнів. Вона цього не зробила.

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор.

(Далі буде).