«Білим і чорним хотів би я бути...»

Сильні враження залишилися у хлопця від оповідей 115-літнього прадіда, який ще носив запорозького оселедця. Старий добре знав козацьке життя, вмів образно і дотепно розповідати. Перший вчитель Михайла, іконописець Меліхов, не зумів вдовольнити потяг до малювання дев’ятирічного хлопця. Під його наглядом Жук пройшов цехову школу: фарбував паркани, підмальовував вивіски та образи.

1896 року родичі знайшли постійну роботу для батька (він тоді вже повернувся в сім’ю) у київських залізничних ремонтних майстернях. Сім’я Жуків перебралася до Києва. Оселилися на самому початку Боричевого току…

Рисувальна школа Миколи Мурашка

Справжнє навчання мистецтву для Михайла Жука почалося у школі Миколи Мурашка. Товариш Рєпіна по академії, Мурашко віддав багато сил та уваги справі художньої освіти в Україні. Рисувальна школа розміщувалася на вулиці Володимирській у будинку Міхельсона. Заклад приваблював духом свободи, демократизму. Не маючи офі­цій­них прав на видачу дипломів, школа не мала й випадкового контингенту. До неї вступали тільки ті, хто віддано любив мистецтво.

В автобіографічному нарисі «Ки­ївська рисувальна школа Миколи Івановича Мурашка. Спогади учня» (1952) Михайло Жук з великою вдячністю згадує вчителів І.В. Косяченка, Г.К. Дядченка, Х.П. Платонова, М.К. Пимоненка.

Помітний вплив на художній розвиток Михайла Жука відіграв розпис Володимирського собору. Його інтер’єри розписували видатні майстри В.М. Васнецов та М.В. Нестеров. Учні школи розділилися на прибічників того й того. Жук належав до тих, котрим подобався Михайло Нестеров. Завжди радісними, а до того ж і корисними, були для учнів відвідини музею Ханенків, де вже тоді була чи не найкраща в Україні приватна збірка. Екскурсії завжди супроводжував сам Микола Ханенко.

Неабияке значення для формування художнього світогляду та власної манери М. Жука мало особисте знайомство з художником Олександром Мурашком, небожем Миколи Мурашка. Будинок його батька-іконописця був неподалік від Андріївської церкви. Привів Михайла у цю родину сам Микола Іванович. Віртуозність і свіжість письма молодого випускника і стипендіата Петербурзької академії справили на Михайла Жука незабутнє враження.

Краківська академія

Київська школа дала Михайлові Жуку ґрунтовні знання основ художньої грамоти. Потрібно було їх закріплювати й удосконалювати для подальшої творчої роботи.

Тож, скінчивши 1899 року навчання у школі Мурашка, він одразу вступив до Московського училища живопису, скульптури та архітектури до майстерні Валентина Сєрова. Це був державний заклад, у якому навчання було строго регламентованим, а між учнями і титулованими викладачами зберігалася дистанція. В його атмосфері Жук почувався розгубленим, неспроможним пристосуватися до існуючих умов.

Після довгих розмов з М.І. Мурашком та Л.М. Ковальським, уже за рік він наважується їхати за кордон — до Краківської академії. Тут молодий художник потрапив в атмосферу, яка більше відповідала його духовним запитам. Її формували прогресивно настроєні діячі польської та української культури, які завзято обстоювали політичні права та національне самовизначення своїх народів.

На той час Краківська школа образотворчих мистецтв була реорганізована Юліаном Фалатом в Академію красних мистецтв. Михайло Жук навчався у знаних майстрів: Юзефа Меґоффера — лауреата Паризької академії, Яна Станіславського — поета українського краєвиду та Станіслава Висп’янського — художника, збирача художнього фольклору, поета і драматурга. Деякий час перебував під впливом останнього.

Краківська академія стала логічним продовженням ідейно-художніх і педагогічних принципів школи Миколи Мурашка та мала важливе значення у формуванні мистецьких пріоритетів митця.

Крім художньо-професійної підготовки, основним своїм завданням керівництво академії вбачало виховання молоді, здатної виражати інтереси своєї нації. Михайло Жук закінчив навчання навесні 1904 року зі срібними медалями по двох відділах: монументально-фресковому та портретному.

Київ та Чернігів

Після повернення на батьківщину Михайло Жук на короткий час затримався у Києві. Тут восени 1904 року у Київському міському музеї він влаштував свою першу персональну виставку. У роботах цього періоду ще переважали академічні підходи, значна увага приділялася досконалому володінню матеріалом — вуглем, пастеллю, сангіною.

З 1904-го Михайло Жук переселяється до Чернігова, де потрапляє в середовище визначних діячів української культури — Миколи Лисенка, Михайла Коцюбинського, Миколи Вороного та інших. Після довгого очікування, нарешті, одержує дозвіл на викладання малювання в середніх навчальних закладах, і починає вчителювати в Чернігівській духовній семінарії. З ім’ям Михайла Жука — вже на той час людини національно свідомої — тісно пов’язане й заснування в Чернігові товариства «Просвіта», головою якого було обрано Михайла Коцюбинського. Знайомство художника з видатним письменником переросло в міцну, велику, щиру дружбу. У цей час розпочинається багатогранна праця як на ниві образотворчого мистецтва, так і в царині письменства.

У ті роки, крім портретів, Михайло Жук багато студіює ботаніку, вивчає традиційну українську орнаментику, працює в галузі поліграфії. Він прагне поєднати досягнення європейської графіки з українським орнаментом, довести цей різновид мистецтва до професійного рівня Івана Білібіна та Георгія Нарбута. У цьому сенсі показова його обкладинка до книжки «300 найкращих українських пісень», яка вийшла 1904 року у Львові. За рік побачили світ його власні книжки для дітей — «Ох» і «Три глечики» (1905), видані в Чернігові. 1909-го у Львові вийшла збірка оповідань Михайла Коцюбинського «З глибин», оздоблена Михайлом Жуком. Відомий майстер слова уважно спостерігав за літературною діяльністю Жука, піклувався про видання його творів.

На цей період припадає і створення одного з кращих портретних зображень Михайла Коцюбинського (1907). Це погруддя письменника з головою у півоберту, високим сяючим чолом. Його очі випромінюють мудрість і увагу. Письменника зображено на тлі червоних квіток красолі з лапатим яскраво-зеленим листям і соковитими, покрученими стеблами. Перед нами сонцепоклонник і великий знавець народного життя. За визначенням М. Горького, «Михайло Жук створив найбільш подібний портрет М. Коцюбинського, у якому відобразив сум його душі». Цей портрет виконано пастеллю.

1909 року М. Жук знову звертається до образу М. Коцюбинського, цього разу олійними фарбами. Письменник сидить на тлі смугастого хутра, його постать трохи зміщена праворуч, і це дає простір для задумливого погляду, спрямованого вбік, мимо глядача, та посилює відчуття глибини. Основна увага сконцентрована на обличчі портретованого, у якому виражена його сутність: кришталева чесність, вольова зосередженість, елегантність постави. При всій репрезентативності портрет глибоко психологічний.

Під впливом й опікою Михайла Коцюбинського Михайло Жук пише низку оповідань: «Син провінції» (1905), «У спеці», «Осінньої ночі» (1906), «Вона», «Дора» (1907), «Тільки встати» (1908), «Сліпий бог» (1910), «З наказу губернатора» (1911), «Двоє» (1912).

1912-го виходить збірка віршів М. Жука під назвою «Співи землі». Не без сприяння М. Коцюбинського теплий відгук на цю подію з’явився в пресі — стаття літературознавця М. Могилянського.

Літературну діяльність Михайла Жука підтримував також Іван Франко. Саме завдяки йому на сторінках «Літературно-наукового вісника» було надруковано багато прозових творів молодого письменника.

На той час уже тяжко хворий Коцюбинський замовляє Жуку обкладинку до своєї книги «Тіні забутих предків». У цій роботі художник вдається до мови символів. У листі до нього Коцюбинський писав: «Дорогий Михайле Івановичу! Малюнок ваш, спасибі, дістав. Він мені дуже подобається з декоративного боку, але символу вашого ніяк не можу зрозуміти».

Символізм стає важливою ознакою робіт М. Жука. Таким є панно «Лілея» (1908), де художник реалістично зобразив помаранчеві квіти лілеї з стовбурцем і ніжно-зеленими листочками, яку огортають символічні крила ночі.

Безумовно, ця символіка виражає певні творчі пошуки молодого художника, його духовні устремління. Це був важливий період у житті мистця, час пошуку орієнтирів, коли він перебував на роздоріжжі — хотілося все осягнути, все побачити і збагнути. Це добре виражено у красивому за художнім виконанням і загадковому за змістом декоративному панно «Біле і чорне» (1912—1914, змішана техніка). Цей твір символізує контрасті почуття радості й суму, дня і ночі. У Жука ці контрасти не протистоять, а співіснують, доповнюючи одне одного. Про це йдеться у його вірші під однойменною назвою:

Білим і чорним хотів би я бути:

В нічку, щоб ясно світить,

В день же стояти,

            мов велетень скрути, —

В кожному серці боліть.

Ідейно декоративні панно прославляють радість життя — красу природи й різноманіття її форм, багатство кольорів, несуть усвідомлення, що людина є часткою всесвіту.

Націєтворення.
Українська академія мистецтв

Після жовтневого перевороту 1917 року за розпорядженням уряду УЦР створюється Комітет із заснування Української академії мистецтв. Михайло Жук переїздить до столиці і стає секретарем комітету. Разом з однодумцями з ентузіазмом береться за створення академії. Близько двох років М. Жук очолює портретну майстерню у новоствореному закладі. Тут він отримує звання професора. У цей же час Михайло Жук активно співпрацює в літературно-мистецькому щомісячнику «Музагет».

У березневому числі журналу за 1919-й був надрукований вірш Жука «Крила», відтворені його портрети поетів Павла Тичини, Дмитра Загула та книгознавця і бібліографа Юрія Меженка. Портрет Павла Тичини виконаний у кубістичній манері. Як відомо, Павло Тичина, ще як був учнем чернігівської семінарії, позував Жуку для панно «Біле і чорне». Саме цей малюнок італійським олівцем став першим відомим портретом поета. Йому близький за манерою і технікою виконання портрет іншого визначного художника, режисера Леся Курбаса (1919) — те саме геометричне спрощення деталей і властивий схематизм.

З режисером-експериментатором Л. Курбасом художника поєднувало творче спілкування. М. Жук був членом комітету «Молодого українського театру», у якому Лесь Курбас здійснив постановку його п’єси «Легенда».

Знову Чернігів

Після буремних і трагічних років Михайло Жук 1919 року знову повернувся до Чернігова, де на той час жила його сім’я — дружина і двоє синів. Працює викладачем малювання в школі ім. М. Коцюбинського, а також веде художню студію при губнаросвіті. Його обирають членом правління Спілки працівників мистецтва, а згодом — відповідальним секретарем губвідділу цієї спілки.

1920 року Михайло Жук на замовлення Чернігівського відділу Всеукраїнського державного видавництва виконує низку портретів політичних та культурних діячів, обравши техніку ксилографії. Серед них — портрети Т. Шевченка, Лесі Українки, В. Стефаника, В. Чумака, К. Маркса, М. Горького та інших. Володіючи виразністю лінії й контрастних декоративних плям, вміло застосовуючи орнаментальне тло, Михайло Жук зумів у цій серії передати особливості вдачі, розкрити духовні достоїнства своїх портретних героїв.

Наполегливо й цілеспрямовано він продовжує працювати в галузі книжкової графіки, намагаючись поєднати у ній вираження народної простоти з високим художньо-професійним рівнем. У цьому зв’язку для нас є цікавою книжка для дітей Івана Франка «Грицева шкільна наука» (1921). Вона оформлена у вигляді рами з різьбленням у народному стилі. Обкладинка витримана у двох кольорах — чорному та помаранчевому.

Михайло Жук не полишав ідеї створити галерею портретів видатних діячів україн­ської культури. Кооперативне видавництво «Книгоспілка» замовило художникові серію портретів-плакатів класиків української літератури від Сковороди до сучасників. Вони призначалися для бібліотек, хат-читалень та шкіл. Два­дцять таких плакатів Жук виконав у техніці кольорової літографії у 1925-у, але тільки вісім з них було випущено Харківською літографською майстернею при школі друкарської справи: Григорія Сковороди, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Лесі Українки, Івана Франка та Михайла Коцюбинського. Усі вони мали стандартний розмір, однакове композиційне рішення з чітким, дещо узагальненим трактуванням форми і стилізованим до орнаменту пейзажним тлом, яке в образній формі розкриває сутність портретованого. Так, погруддя І.Франка зображене на тлі скелі з написом «Каменярі». Вираз обличчя Франка суворий, вольовий, навіть грізний.

Використовуючи закони жанру, Михайло Жук у лаконічній формі дає містку характеристику образам. Цікавим у цьому відношенні є портрет Григорія Сковороди. Він постає з гордо піднятою головою, всеохоплюючим, «аналітичним» поглядом мудреця, що пізнав людську природу. Портрет поєднує стилістику ХVIII ст. з конструктивізмом ХХ-го.

Одеський політехнікум.
Прикладна і станкова графіка другої половини 1920-х

У вересні 1925 року, в період надзвичайної матеріальної скрути, Михайло Жук переїздить до Одеси. Завдяки протекції органів народної освіти йому запропонували посаду професора Одеського політехнікуму образотворчих мистецтв як керівника новоствореної графічної майстерні. Тут він викладав літографію. Під його керівництвом в політехнікумі розпочинається поглиблене вивчення народних зразків. З цією метою було відкрито майстерню стилізації. Того ж року в інституті на живописному факультеті засновується текстильний відділ.

У 1928-у на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, який згодом виріс у керамічний відділ. Його очолив М. Жук. Професор переймається відродженням національної кераміки, широким використанням її у побуті та монументальному мистецтві.

Цікавими є його ескізи керамічних виробів. Пропорції і форми глечиків мають класичне трактування — це поєднання циліндра, кулі та конусу. Вони декоровані геометричним орнаментом з використанням рослинних форм і природних кольорів — власний колір перепаленої глини, червоний, чорний, білий.

Професор Жук приділяв велику увагу вивченню народно-декоративного мистецтва. Про це свідчить також організація експедицій у села Одеської області, під час яких велася робота зі збирання зразків народних розписів, гончарства, килимарства та гаптування. Результатом цієї роботи стало видання поліграфічною майстернею у вересні 1929-го альбому «Степова Україна. Орнамент» у техніці кольорової літо­графії. В його основі — 30 найкращих зразків степового народного розпису з великою кількістю зарисовок, зібраних під час експедицій 1928 року студенткою Оленою Бричевською.

Михайло Жук і сам вдосконалює техніку літографії, виконує безліч невеликих декоративних квіткових панно. Продовжує і свою портретну галерею. Як професор політех­нікуму, в період 1925—1927 років він невтомно працює у сфері полі­графії. «…Через що я одстоюю цей спосіб розповсюдження краси? — це через те, що картина може бути у одному, двох, трьох примірниках, а графічна продукція дає одразу тисячі освітніх інстанцій».

Окрім добре освоєних технік ксилографії, лінориту, літографії, Жук починає успішно працювати у техніках офорту, сухої голки, акватинти. В техніці сухої голки майстерно виконаний портрет Василя Василька (1928). Голова режисера виліплена ніжними штрихами і справляє враження скульптури.

До 10-річчя трагічної загибелі Олександра Мурашка Михайло Жук написав палку статтю для журналу «Шквал», опубліковану у травневому номері за 1919 рік. Тут же було вміщено і портрет О. Мурашка.

У ці роки для видавництва «Рух» Михайло Іванович виконує обкладинку до книги Д. Гордієнка «Арки» (1929), а також до збірки власних віршів та збірки сонетів «Металеві дні». Він знаходить нові форми накреслення букв українського шрифту, взявши за основу слов’янську абетку. Вважав важливим використати ті традиції, які виробили друкарі впродовж багатьох століть. Свій новий шрифт художник застосував для оформлення обкладинки путівника «Старая Одесса». І по сьогодні ми користуємося шрифтом, дуже близьким до того, що розробив М. Жук у 1920-ті.

Вагомий внесок Михайла Жука у скарбницю української культури — велика серія портретів вітчизняних художників. Ця графічна галерея була створена впродовж 1932-го. Портрети, майже однакового розміру (14х11 см), виконані в техніці сухої голки та офорту. В. Боровиковський, А. Лосенко, М. Ге, М. Пимоненко,

П. Мартинович, О. Новаківський, Ф. Кричевський, В. Кричевський, Г. Нарбут, В. Пальмов, М. Бурачек, А. Таран,

М. Бойчук — ось ті дорогі йому люди, чиї образи автор залишив для майбутніх поколінь.

Це переважно погрудні зображення, свого роду документ епохи. Вони динамічні завдяки графічній виразності форми і передачі психологічних характеристик персонажів. Успішному вирішенню тематичних аспектів відповідного внутрішнього стану допомагають доречно обрані елементи тла, які є символами творчості портретованого. Показовим у цьому сенсі є портрет Георгія Нарбута. Він постає суворим і вдумливим — це художник непогамовної вдачі, що перебував у постійному пошуку, вдаючись до синтезу попередніх напрацювань. Скульптурно трактована форма голови і лаконічний відбір створюють монументальний образ уславленого майстра книжкової графіки.

Михайло Жук — кераміст

Згодом Одеський політехнікум було реорганізовано в художній інститут. Михайло Жук прийняв керівництво керамічною майстернею. Тут він розробив велику кількість кухонного та декоративного посуду, головним чином спираючись на традиції народних зразків.

Щоб набути необхідних навиків і досконально вивчити складне керамічне виробництво, М. Жук вирушає на порцелянові заводи Підмосков’я. Була й інша, вагоміша причина, продиктована бажанням уникнути арешту та ув’язнення з боку одеського ГПУ. Ця загроза нависла у зв’язку з його національно-патріотичною діяльністю впродовж усього свідомого життя.

З лютого 1937-го по липень 1938-го М. Жук працює художнім керівником на Дмитрівському, а далі, до осені 1939-го, — на Дулєвському фарфоровому заводах. Керував відділом живопису в художньо-керамічному технікумі при заводі. Водночас був членом Московської художньої ради фарфорової промисловості.

Проекти тарілей, виконані, на загал, у 1938—1939 роках, виказують витончений художній смак майстра як у виборі кольорів, так й елементів декору. Частіше це рослинний стилізований орнамент. Художник пропонує різні засоби декорування: трафарет, друк і ручний розпис. Діаметр тарілей стандартний — 24,5 см. Художник часто застосовує широку палітру кольорів.

У 1939 році Михайло Жук повернувся до Одеси. Тут до кінця своїх днів викладав у Художньому училищі на керамічному відділенні, а також головував у предметно-методичній комісії. Майбутніх художників-керамістів виховував на основі вивчення досвіду народних майстрів у поєднанні з класичною спадщиною. Спираючись на знання і засвоївши ці принципи, його учні виробили ті функціональні й промислові вимоги до посуду, що є основою проектування нової порцеляни.

Творчу і педагогічну діяльність перервала війна. Під час румунської окупації М. Жук намагався продовжити роботу в училищі, але йому було відмовлено як людині, не лояльній до нового режиму (митець відмовився писати портрети короля і королеви Румунії). З допомогою товаришів йому вдалося влаштуватися оцінювачем в антикварному магазині. Цінні мистецькі твори, які приносили на комісію з приватних колекцій та розграбованих музеїв, Михайло Іванович з товаришами ховали від окупантів. Після визволення Одеси всі художні цінності були передані державі, а мистець одразу поновив викладацьку роботу в державному художньому училищі. Разом з учнями відроджує керамічну майстерню: лагодить печі, гончарні станки.

У 1955-у громадськість України відзначила 50-річчя художньої і літературної діяльності Михайла Івановича Жука. У Спілці письменників йдеться про видання його вибраних творів. Михайло Жук виступає перед молоддю на літературних вечорах зі спогадами про М. Коцюбинського, І. Франка, Лесю Українку.

Останні роки життя художник тяжко хворів, був прикутий до ліжка. У цей час він віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші, робив переклади (О. Уальд. «Флорентійська трагедія»).

8 червня 1964 року видатного мистця не стало. Він прожив 81 рік. Його творчий шлях — це постійні пошуки і боротьба за синтез мистецтва в усіх його видах.

Останнім часом з’ясувалося, що багато цікавих та високохудожніх творів Михайла Жука перебувають у приватних колекціях: це показала спеціально влаштована виставка в Одесі у березні 2012 року.

Твори М. І. Жука зберігаються також у фондах Одеського художнього музею, однак відсутні в основній експозиції, що не дає вповні правдивого уявлення про розвиток та досягнення українського мистецтва, зокрема й в Одесі, у першій половині ХХ ст.

Після смерті ім’я М.І. Жука було віддане забуттю. Лише в 1970-і з’являться окремі публікації в місцевій, а згодом і у всеукраїнській пресі, влаштовуються виставки робіт, видано альбом його творів.

Іван КОЗИРОД,
мистецтвознавець.

Ганна МИРОНЕНКО,
викладач ОХУ ім. М.Б. Грекова.

(Друкується зі скороченням).