Думай, Васю, думай!

— Не так уже й важливо, що ви їсте у піст. Головне — не їжте один одного, — це з Києва наш владика Володимир. Вам не страшно чути ці слова — «не їжте один одного»?

Більш обережно, але не менш тривожно — новообраний Папа з Ватикану.

— Не бійтеся любити! Не бійтеся бути ніжними! — сказав як про щось дуже важливе, але напівзабуте, втрачене людьми.

То чи справді існує нині підґрунтя бити у всі дзвони, аби влада, суспільство нарешті схаменулися, заговорили не тільки про матеріальні, а й про моральні цінності? Адже у всі віки в народі шанувалися такі святі поняття, як совість, честь, людяність, доброчинність. Де вони зараз?

Можна, звичайно, говорити про дикий капіталізм 1990-х, що спричинив руйнацію всієї нашої економіки, масове безробіття, небачене зубожіння одних і шалене збагачення інших. Але ж дуже багато залежить і від кожного з нас, бо за будь-яких обставин людина завжди повинна залишатися людиною — з її совістю, честю, милосердям. А що маємо насправді?

Одна з найсвіжіших трагічних новин: прорив аміакопровода. Загинули люди, резонанс на всю країну. Знову заговорили про катастрофічну зношеність комунікацій, застарілі технології, нагальну потребу модернізації. Про це говорили всі, тільки не власник тієї підприємницької структури, до речі, дуже багата людина. З інтерв’юерами повівся сухо, відповідав знехотя, ніби тієї миті мав нагальніші проблеми:

— Так, сталася аварія. Але що про це казати зараз? Дочекаємося результатів розслідування.

І жодного слова про особисту відповідальність за безпеку людей, про особисту провину перед загиблими та їхніми сім’ями. Адже насправді не аміакопровід убив людей, а той, хто послав їх на те мінне поле. Вбила жадібність господаря. Бо якби ті гривні, якими пообіцяв відкупитися за убієнних, вчасно витратив на техніку і модернізацію безпеки, трагедії могло б і не статися.

А тепер запитання: чи відповість пан магнат за убієнних?

Недавня трагедія в Італії, коли затонуло судно з туристами, засвід­чила, що там є правосуддя і нема недоторканих священних корів. До речі, є і совість у людей: капітан судна визнав свою провину, постав перед судом.

Чому ж у нас, куди не кинь, — зовсім інша картина? Чому? У таких випадках у народі кажуть: думай, Васю, думай. А ще застерігають: «На те і щука в річці, щоб карась не дрімав». Але чому, скажи, Васю, дрімають карасі? Адже сила-силенна нашого люду гине щодня на землі, під землею, на воді і в повітрі. Гинуть навіть від рук тих, хто за своїм службовим обов’язком має нас захищати. Чому, скажи, Васю, дичавіють, вироджуються люди? Чи не тому, що не ті капіталісти у нас і не тих ми самі обираємо до Ради?

Людські трагедії — це завжди випробування, стрес для всіх. Усе-таки одна справа, коли щось лихе сталося десь, інша — коли тут, буквально на моїй вулиці...

Травень захлинався у пахощах розквітлої акації та маслини, а на вулиці зі всіх дворів вибігав люд, почувши: «Ведуть убивцю!» Хто вибіг — завмирав від жаху, ніби під озброєною вартою вели саму смерть. У чоловіка руки в кайданах, ноги, як ватяні, заплітаються, а очі геть невидющі від розпачу: що я накоїв?! Процесія йшла до заміських хащ, на місце скоєного злочину. Вулиця мовчала, вулиця ска­м’яніла, слів не було. Але якби можна було чути думки, вулиця захлинулася б у гнівному людському багатоголоссі: звідки беруться такі нелюди? Йому було замало убити дружину, він ще й відрізав нещасній голову. А кому лишилася крихітна донька?..

Вбивають і певність, і жадібність, і бажання влади. Не вбиває, але точить людину, мов іржа, навіть незаслужена образа, коли не знаєш — чим і перед ким завинив.

І все-таки світ не без добрих людей і не без добрих вчинків. Зовсім недавно одеський батюшка розповідав на «Ері» про благочинність їхньої церкви:

— До нас прийшла рота солдат. Ми нагодували їх і пожертвували продукти харчування.

Так і сказав: «пожертвували». Але кому? Не бомжам, не жебракам. Пожертвували цвіту нації — захисникам Вітчизни! Може, обмовився батюшка, бо рота голодних — це ж дуже багато?! Але якби до церкви за милостинею прийшов навіть не батальйон, а лише взвод, — це була б ганьба України на весь світ: голодні солдати у мирний час!

Святий отець справді мав на меті розповісти про доброчинність. Але поза його волею висвітилася кричуща проблема: як наші керманичі дбають про Збройні сили, людей при зброї. І де були в ті години наш міністр оборони, а передусім — головнокомандуючий, коли їхні вояки стояли під церквою за милостинею? Невже з почуття солідарності теж стояли десь під іншою церквою?

Думай, Васю, думай. І не мовчи! Запитай у цих керманичів: про який патріотизм, яку боєздатність можна говорити на голодний шлунок молодого вояка? І врешті — хто, яка чорна діра поглинає солдатські пайки? Копійчану грошову допомогу ветеранам війни, чорнобильцям, воїнам-афганцям? Обов’язково запитай про це, Васю, бо серед тих вояків міг стояти, а може, і справді стояв, твій син, племінник чи онук.

Але попри все — я про ніжність, тим більш з подачі Папи Римського.

Знайоме подружжя з Дніпропетровська працювало на телебаченні у різних редакціях. Комунікабельні, привітні: вони були закохані у свою роботу. Ніхто ніколи не помітив між ними чвар, щоб пробігла чорна кішка. Бачили інше: як сяють любов’ю їхні очі, коли він прибігав до неї на хвилинку, щоб переконатися: вона тут, вона поруч. На прощання кілька слів на вушко й обов’язково ніжний дотик — щока до щоки. Щоб понести з собою хоч дещицю рідного тепла. Як оберіг, як освідчення в любові. У тому не було показухи. То був стиль життя. Бо вони не просто жили — вони щодня святкували своє життя.

Спостерігаючи ті стосунки, котрась із співробітниць тихо зітхне:

— «Шея к шее — ласковость лошат», — і за чимось пожалкує.

— Чи надовго у них та сімейна ідилія? — це котрийсь із скептиків.

Засвідчую: надовго! Понині! Бо з десять років по тому довелося знову побувати у Дніпропетровську — у відрядженні. І першою, кого на велелюдній Привокзальній площі побачила з числа своїх колишніх колег і знайомих, була та пара.

Вони не встигли за ці роки змінитися зовні, а що особливо потішило — не змінили свій стиль взаємин. Подружжя святкує своє життя. Схоже, мали ось-ось розбігтися кожен у своїй справі: він — на трамвай «вісімку», бо частенько поглядав у той бік, вона — на знаменитий ринок Озерку (в її руках була господарська сумка). І знову, як 10—15 років тому, в обох — сяючі очі і на прощання — ніжно щока до щоки. Як оберіг негаснучої любові.

Цим, кажуть, і відрізняються люди від братів наших менших — почуттям. Але — хвилинку, панове! А «шея к шее — ласковость лошат»? А диво на хвилях — переплетені у пориві ніжності білосніжні шиї красенів-лебедів? То, виходить, є чому повчитися нам не тільки у знайомої пари, а й навіть у братів наших менших?

Та хіба тільки у них...

Погожої літньої днини відпочивав на березі моря поет. Знічев’я бавився, виняньчував у своїх пригорщах морські камінці. Набридло і почав розглядати їх на піску під водою. Хвиля котилася до берега, а з нею котилися-колихалися й камінці, ну просто як живі. Більше того: одна відполірована морем галька нагадала чоловікові обличчя сусідки Гальки, інша — профіль знаного кримчанина Волошина, а третя — лоб Сократа. Здивувався: навіть каміння здатне переймати людську подобу, тоді як інший наш гомо сапієнс втрачає її?!

Тоді й народився тут, на березі найсильнішого Чорного моря, цей поетичний шедевр:

Ведь если камни

             могут быть людьми, —

Какими же людьми

                 должны быть люди!

А над Україною — чуєте? — крає серце, тужить, але й застерігає неповторний голос Ніни Матвієнко:

Не їжте ні брата мого, ні сестру!

...Нуртує у своїх берегах Україна, непокоїться, бо заскочили її нелегкі випробування. А тут гряде п’ятнадцятий! Отже, думай, Васю, думай! Роби висновки, пане Василю, громадянине незалежної України, — як нам жити далі. Від тебе, від усіх нас залежить дуже багато. Розбуди інших, тих, що досі дрімають. Бо щуки сьогодні стозубі: проковтнуть — не подавляться.

А головне — не забуваймо, що ми — українці у віках і на віки, а не малороси з «руського міра», об яких витирають ноги. Чуєте? Він уже стукає у наші двері — п’ятнадцятий! Наш Рубікон: або — або...

Майя ФІДЧУНОВА.