Переглядів: 868

Багіра

Високо в небі ласкаво гріло сонце. Під ногами на лузі, вздовж сріблястої річки, м’яко стелилася оксамитова трава. Усе навколо буйно розпускалося й квітло. Щебетало, цвірінькало, каркало заклопотане птаство. У природі розкошував травень. Цю ідилічну картину гармоній доповнював чорнобровий, світлоокий хлопчик з великим лискучо-чорним собакою. Хлопчик тікав від нього і, як дзвіночок, сміявся. Пес м’яко, щоб не зранити, хапав дитину за ніжки, руку, сорочку. Удвох їм було весело й безтурботно. Двоє дітей природи у своїй безпосередності мало чим відрізнялися одне від одного. Вони захоплено виказували радість буття, що вирувало навколо.

За рядком високих густих верб уздовж річки виднілися білі сільські хати. Саме звідти долинув молодий жіночий голос: «Дмитрику, час обідати!» А далі з’явилася й сама жінка — середнього зросту, ладненька, у легкій яскравій сукенці. Пес радісно заскавулів і кинувся назустріч. Стрибаючи, у своєму собачому захваті намагався лизнути присмагле жіноче обличчя. Стаючи на задні лапи, передніми сягав її плечей.

Жінка ледь стояла на ногах. «Багіро, що ти робиш? — обурено й водночас по-доброму скрикувала. — Ти ж, дурненька, не знаєш своєї сили. А вже ж доросла, порозум­нішай». Відчувалося, що між цими трьома (псом і людьми) була злагода. Багіра (так звали лискучо-чорного дога, бо дуже нагадував героїню з дитячого мультика за твором Кіплінга) була трепетно віддана своїм хазяям. А ті поблажливо пестили її, прощаючи різні каверзи й забаганки. Собака жив з ними вже понад сім років і був четвертим членом сім’ї. Хоч у сільських дворах усе має пряме призначення й виконує свої обов’язки — кури, коти, собаки.

«А татко обідати приїхав?» — хлопчик нетерпляче смикав за рукав маму, яка, сміючись, відбивалася від собачих ніжностей. «Приїхав, приїхав, — тепло поглянула на сина мати. — Чекає на вас». По цій радісній звістці хлопчик і собака, намагаючись перегнати одне одного, гайнули до двору. Жінка, замилувано дивлячись на них, спо­кійно пішла слідом.

«Усе сьогодні складається добре, — снували в її голові думки. — І погода лагідна, і в душі затишок, якого давно вже не відчувала. Кудись поділися тривоги, що раптово виникали ніби нізвідкіль і заважали їй, такій ще молодій, повноцінно радіти життю».

У дворі під березою накритий білою скатертиною стіл. На ньому посуд, приготовлений до обіду. У хлібниці — з рум’яною скоринкою покраяна хлібина. Молодий голова сім’ї чекає родину. Він має такі ж світлі очі, як хлопчик, і такі ж шовковисті чорні брови. До двору, трохи захекавшись, гамірно вбігають двоє — дитина і пес. І відразу ж затихають. Дмитрик впевнено вмощується у батька на колінах. Той м’яко цілує його густу чуприну. Пес, вдоволено й віддано буркочучи, лягає біля чоловічих ніг. Заходить жінка. Починають обідати.

І знову трохи притихлий хробачок тривоги паскудно заворушився у її серці. «Ну, звичайно ж, мені тільки здається, що неспокій нізвідкіль. Он як Віктор намагається уникати могло погляду, коли з ним розмовляю. А ще ж не так давно ловив його. Й очі світилися назустріч, і посмішка не сходила з уст. А зараз, здається, лише Дмитрик та улюблениця Багіра й заслуговують на посмішку. Куди поділися такі жадані взаєморозуміння, тепло, ніжність?..» Ще зовсім недавно все те здавалося вічним, однак нічого у цьому світі вічного нема. З радістю та ніжністю з’являється, з журою зникає.

Обід минає майже у повній тиші. Тільки Дмитрик інколи щось щебече батькові та Багіра, насолоджуючись присутністю хазяїна, час від часу нетерпляче скавулить, намагаючись упіймати прихильний погляд. По обіді чоловік похапцем цілує дитину й жінку, сідає в легкий літній автомобіль і від’їжджає на роботу до міста, що за два десятки кілометрів від села. Чомусь забув традиційно погладити по лискучій лобастій голові Багіру, і та, не розуміючи, чим заслужила таку неувагу, сумно дивиться вслід машині. Потім лягає у кущах соковитого бузку, всією позою демонструючи образу й сум. Трохи розгубився й Дмитрик: вперше тради­ційний ритуал прощання було порушено. Чому татко обійшов увагою його друга? Хлопчик підходить до собаки й ніжно гладить по голові. Багіра вдячно кліпає очима. Здається, від розчулення зараз за­плаче. Жінка сумно спостерігає цю сцену. Думає: той триклятий хробак оселився в її серці невипадково.

Минули дні. Надійшов червень, повний зелені й трав. Верби густими вітами, що купаються у річці, ваблять око. Дивне це дерево. То гордовито-незалежне, то нервово-трепетне, а то болісно-сумне. Дмитрик і Багіра часто граються під казковим зеленим шатром. Мама Оксана незрідка буває з ними. Коли втрьох, на душі не так тривожно.

Щось діється у їхній родині незрозуміле. Точніше, не зрозуміле тільки Дмитрикові й Багірі. Якось кілька днів поспіль татко не відвідував традиційні домашні обіди, пояснюючи це тим, що приїхав інститутський товариш і вони обідають у ресторані. Мама свою яскраву сукенку, що всю її молоду постать робила радісно святковою, змінила на домашній халатик. Посмішка майже зникла з її уст.

Змінилася й поведінка Багіри. Стала менш грайливою, не так охоче, як раніше, відгукувалася на Дмитрикові заклики до спільних ігор. Коли Віктор не з’явився на обід вперше, Багіра до вечора, доки той не приїхав, мовчки просиділа біля воріт, сумно дивлячись на трасу у бік міста. Потім це стало повторюватися щоразу, коли господар не приїздив. Таку картину боляче було спосте­рігати й Оксані, й хлопчикові.

Якось Віктор не повернувся додому на ночівлю. Хоч і зателефонував, що не приїде, але це повідомлення нікого не заспокоїло. Лише додало тривоги. Собака просидів біля воріт усю ніч, тихо підвиваючи. Наступного дня, коли татко повернувся, Дмитрик чув із-за причинених дверей приглушену, тривожну розмову дорослих. Згодом вони вийшли. І хоч намагалися бути спокійними, хлопчик спостеріг заплакані мамині очі й винуватий погляд тата.

На короткий час ніби все владналося. Та лише на короткий час. До татка на мобільний почали приходити дзвінки, хоч раніше під час обіду йому ніхто не телефонував. Віктор нервово схоплювався, швидко йшов у садок і довго там розмовляв. Мама дратувалася, у неї псувався настрій. Багіра мовчки лежала у бузкових кущах (уже не біля ніг хазяїна) і звідти тужливо поглядала довкола.

Так у неспокої минало літо. Усередині серпня, коли висох соковитий зелений луг під вербами й обважніли плодами сади та городи, одного ранку за сніданком татко з мамою сказали Дмитрикові, що доведеться перед школою (мав іти до першого класу) тижнів зо два побути у бабусі. Повеселити її старість.

Багіра й цього разу, як завжди останнім часом, сумно лежала у кущах. Коли почула про від’їзд друга, ніби розуміючи людську мову, схопилася й почала нетерпляче кружляти навколо хлопчика, шарпаючи його за сорочку. «Тобі не можна, — зрозуміла її Оксана. — Ти залишишся зі мною». «Чому зі мною, а не «з нами»? — тривожно подумав Дмитрик. Це питання довго товклося в його стомленій останніми нерадісними подіями голівці.

Коли від’їжджав з батьком до бабусі, довго дивився повними сліз очима через заднє скло автомобіля на лискучо-чорний силует самотньо закляклої на воротах Багіри.

Оксана з Віктором вирішили деякий час пожити окремо, щоб ро­зібратися у своїх почуттях і стосунках. Невдовзі слідом за Дмитриком полишив домівку й Віктор. Туга оповила серце жінки.

Не менше, а може, й більше тужила Багіра — за Віктором, якому була ревно віддана, а тепер ще й за Дмитриком, котрий так раптово покинув її. Перестала їсти. Дорогою бігала у бік міста аж за гору. Увечері ледве волочилася до двору. Ночами вила, ходила по всіх закутках, де гралися з хлопчиком, винюхувала його сліди. Жалібно скавуліла. Одного разу знайшла Вікторову пантофлю, занесла в бузок і не дозволяла Оксані забрати.

Жінка була безсила щось вдіяти, бо мала щось діяти із собою. Якось серед ночі почула коротке, ніби болісний крик, тривожне виття Багіри. Потім — раптова тиша. Стривожена вибігла у двір. На її очах собака, хитаючись, вийшов за ворота, з тяжким стогоном проповз на животі кілька метрів у бік міста, потім витягнувся і, поклавши голову на лапи, остаточно затих. Вранці знайомий ветеринар сказав Оксані, що від довгої туги (стресу) у Багіри стався інфаркт.

Через два тижні повернувся додому Дмитрик. З виду схуд, ніби витягнувся у зрості. В його завжди радісних дитячих очах тепер глибоко сховався ще не усвідомлений сум. Повернувся додому й Віктор. Життя родини тривало далі. Утрьох.

Наталя ШАТАЛОВА.
м. Южне.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net