Не маємо права втрачати надію

Відтоді ці програмові завдання не за­знали кардинальних змін, і, мабуть, зайвим буде пояснювати, чому. Всі ми бачимо, що за більш як двадцять років після проголошення Незалежності Україна ще не стала по-справжньому самостійною, а сьогодні наша держава перебуває, без перебільшення, на краю прірви. Назва цієї прірви — Митний союз, до якого нас тягнуть подібно до того, як степовик тягне заарканеного коня. На превеликий жаль, одразу й не скажеш, хто більше переймається цією геополітичною та цивілізаційною драмою: збайдужілий, розчарований у всьому, зомбований совок з українським пашпортом — чи вільний громадянин українського походження у США, Великій Британії, Аргентині, Парагваї, Угорщині… можна тут назвати всі країни перебування української діаспори, і в цьому не буде ніякого перебільшення. Через те й зібралися представники українських громад з усього світу, щоби саме тут, в Україні, разом з нами всіма, виробити спільні засади захисту — та ні: порятунку, бо йдеться вже про вибір — бути чи не бути нашій країні державою вільною, щасливою та багатою.

Читаючи про українську діаспору в Європі чи за океаном, ми завжди подивовуємо їхній відданості рідній землі, рідній культурі, рідній материнській мові, — попри трагічну відірваність від цього всього, що становить основу національного буття, попри неминучі асиміляційні процеси. Різними шляхами полишали вони Україну, рятуючись від злиднів, переслідувань, а найчастіше — від неминучої смерті саме за те, що були свідомими українцями. Там, у вільному світі, вони знайшли не лише притулок, роботу, особисту безпеку. Завдяки наполегливій, чесній та сумлінній праці, часто важкій та виснажливій, вони отримали й освіту, й достаток, і вагу в суспільстві.

Та зовсім інша річ — особисте спілкування з ними. Попри те, що багато десятиліть живуть на чужині, а більшість уже й народилася там, усі вони метою свого життя бачать розквіт України, щасливе і заможне життя її громадян. Властиво, мріють про той час, коли Україна увійде в коло розвинутих країн, стане рівноправною серед них. Це дуже дієва мрія, задля її здійснення ніхто з них не шкодує ні коштів, ні часу. Задля того, щоби навіть зневірений та апатичний громадянин сучасної України перейнявся тією їхньою вірою і тим прагненням бодай якось допомогти їй, утвердився у їхній вірі в майбутнє рідної землі.

Ця допомога, на жаль, завжди актуальна, завжди потрібна і своєчасна. Духовно покалічений народ український дуже потребує духовної, моральної підтримки своєї діаспори, її оптимізму та енергетики, а надто — сьогодні, коли Україна стоїть на роздоріжжі: повертатися до свого європейського дому, чи вертати назад, знову в азійську тюрму, у криваве минуле, де українці розчиняться на безкраїх просторах, втратять свою ідентичність, отже — й самих себе. Ця тема усі три дні роботи конгресу звучала на повен голос, із нотками занепокоєння, тривоги, пошуками шляхів до співпраці як з опозицією, так і з владою.

Підсумувавши працю СКУ у 2008—2013 роках, заслухавши звіти його президента Євгена Чолія та представників українських громад з різних країн світу, делегати обговорювали актуальні для української спільноти питання під час тематичних сесій. Їх було три: «Євроінтеграція — запорука незалежності України та сприяння її демократизації», «Світове українство у просуванні спільних інтересів» та «Голодомор 1932—1933 рр.: правда перемагає».

Сьогорічним гаслом Світового конгресу українців обрано слова Лесі Українки «Contra spem spero» — без надії сподіваюсь. Цим гаслом, сказав на відкритті форуму у Львівському національному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької президент СКУ Євген Чолій, «...ми хочемо заявити: українська діаспора таки твердо вірить в український народ та його краще майбутнє» і що «не маємо жодного права втрачати надію та опускати руки». У тезисному відтворенні цього виступу згадуються слова про те, що «якнайшвидша інтеграція України до ЄС є вкрай необхідною», «десятий конгрес СКУ буде закликати ЄС засудити тиск Росії на Україну» і що «СКУ застерігає, що робитиме все для того, щоби Україна не повернулася до авторитарних радянських часів». А продовжуючи тему урочистого відкриття конгресу, варто згадати і про присутність трьох опозиційних лідерів, котрі своїми виступами наче додали всім оптимізму та живої віри, і про привітання конгресові Президента України В. Януковича, яке зачитав віце-прем’єр М. Вілкул, і про передачу символічного снопа від українських фермерів представникам діаспори — як символу єднання.

Та чи не найбільш величною, емоційно глибокою була траурна академія біля пам’ятника Тарасові Шевченку з ушанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду українського народу (на знімку). «Україна пам’ятає. Світ визнає» — окремо виписані ці слова не є гаслом, це нагальна потреба нинішнього часу, напередодні 80-х роковин спланованого винищення українців штучно створеним голодом. Цим не лише віддаємо данину пам’яті, шану тим мільйонам незвершених життів українських селян, що були з диявольським прицілом на майбутнє вбиті голодом тільки за те, що народилися українцями, що не корилися більшовицькій окупації, хотіли жити своїм національним життям. Не їм це потрібно, а нам, нині сущим, як і тим, що прийдуть після нас. Цим доводимо світові, що ми всі є одне ціле, всі — і мертві, і живі, і ненарожденні, як визначив українську націю великий наш Пророк Тарас Шевченко. Недарма й гасло сьогорічного вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду — «Не забудемо! Не простимо!».

Голодомор 1932—1933 років має бути визнаний у світі геноцидом українського народу. Таке завдання поставив перед собою Світовий конгрес українців. Задля цього всі структури СКУ, авторитетні у країнах свого проживання українці — а таких немало — співпрацюють та нарощуватимуть цю роботу з депутатами та парламентами своїх країн, задля цього проводяться та плануються у жовтні—листопаді нинішнього року масові заходи у тих країнах. Наприклад, у Вашингтоні буде освячено камінь під майбутній пам’ятник жертвам Голодомору, на якому буде вибито напис про те, що був-таки геноцид, а в Конгресі США відбудеться тематична виставка. У Парижі про Голодомор в Україні говоритимуть у ті дні українці разом з представниками французького уряду біля Тріумфальної арки, відбудеться акція на славетних Єлисейських полях, також буде реалізовано масштабний проект «Голодомор: вийти з мовчання». А тим, хто зацікавився цією трагедією українського народу і писав, знімав, розказував людям про це, вручатиметься що­річна нагорода «Пам’ять — Голодомор». Будуть замовлені служби Божі у французьких церквах, в тому числі й у соборі Нотр-Дам де Парі.

«Мадонна Голодомор» — це графічний твір австралійської художниці Марусі Юрків-Яроцької, зображення якої вона подарувала кожному учасникові конгресу.

— Пані Марусю, ви художник-маляр, мистець?

— Не зовсім так. Але творила це душею, серцем, і тому, можливо, у мене це вийшло так щиро. Тут українське дитя стискає п’ять колосочків, які часто були тоді ціною життя, і воно питає у матері: чому запанував страшний голод, чому український чорнозем укритий мільйонами трупів, чому голодні українські діти вмирають від голоду? Страдниця-мати, зморена голодом, шепоче дитяткові лиш одне слово: геноцид…

— Як будуть в Австралії згадувати про ту трагедію?

— Буде багато траурних, а більшою мірою — ознайомчих заходів, щоби освідомити австралійців про ту трагедію. Про це я говоритиму у своєму виступі.

Цього року у Великій Британії уперше в історії відбулися парламентські дебати на тему Голодомору. Раніше стверджували, що це все вигадки української діаспори, сьогодні вже ніхто не сумнівається в історичній правді, тому що стали відомі численні документальні свідчення. Завдяки старанням діаспори тема Голодомору увійшла і до програм Всесвітньої служби ВВС з її понад 150-мільйонною авдиторією...

Ми сьогодні маємо говорити, перед­усім, про наслідки Голодомору, — загострювали увагу на актуальній проблемі представники України. Ці наслідки перейшли у нашу ментальність, а це, наприклад, байдужість, конформізм, апатія…

Кожен з трьох днів роботи конгресу було присвячено одній з трьох тематичних сесій. І тут важко виокремити важливість того чи того питання, програма була спланована з найактуальніших, життєво важливих для України проблем. Ви­знання Голодомору геноцидом? Так! Світове українство у просуванні світових інтересів? Ми ж один етнос, один народ. Нині всі говорять про євроінтеграцію. Властиво, про підписання в листопаді цього року Угоди про асоціацію України в ЄС. Боронь, Боже, щоби не заговорити цю проблему! А що це таки величезна проблема — сьогодні вже зрозуміло всім. Надто у світлі безпрецедентного тиску з боку Росії. У РФ, певна річ, свої інтереси, про які всі ми знаємо. І у нас також — кровні, свої: ми не хочемо повертатись туди, де вже були, де нас мільйонами нищили і де сьогодні знову роблять з нас образ ворога. Ми хочемо бути лишень добрими сусідами. Добрими, дружніми, щирими обопільно.

Дуже важливо сьогодні, що і влада, й опозиція сходяться у своєму бажанні стосовно ЄС, хоча інтереси тут і не збігаються. Але дуже важливо зробити цей крок, і про це говорили всі, хто виступав у дискусії. Делегати конгресу поставили перед СКУ чітке завдання: домогтися від Європи підписання цього документа, засудити тиск Росії на Україну та втягування її у Митний союз. Як зазначив Євген Чолій, «СКУ вважає євроінтеграцію України природною та необхідною. Україна стоїть на роздоріжжі між ЄС та МС. Понад 300 років тому ми вже зробили, було, вибір…». Далі можна не продовжувати. Тож, за словами пана президента СКУ, «якнайкраще сприяти вирішенню питання євроінтеграції — це єдине тут завдання… Від наступних кількох місяців залежить доля України». Втім, продовжив далі Євген Чолій, «СКУ не буде арбітром, а буде співпрацювати і з владою, і з опозицією, щоб за три місяці зробити все можливе для підписання угоди»… І далі: «Євроінтеграція буде захищати незалежність, сприяти демократизації, піднімати рівень життя»…

Та все ж головна робота — й на цьому наголошувалося постійно — має бути виконана тут, в Україні. Тут потрібно мати відповідальність, а це саме те, чого бракує. Опозиція сьогодні повинна піднятися до рівня стратегічного бачення ситуації. Піднятися до розуміння: або сьогодні, або вже ніколи. Треба, підкреслювалося, виробити програму, яка має протистояти російському тиску, що, без сумніву, дедалі посилюватиметься. Не маємо права перед предками та перед дітьми відступати перед цими труднощами. Тому СКУ, наголошували у своїх виступах делегати, має задати ноту перемоги…

У різних інтерпретаціях ці та подібні думки повторювалися у виступах різних людей. Можливо, деякі з тих думок сьогодні вже виглядають не так актуально, ситуація міняється з кожним днем. Важливим є інше: Україна не сама на цьому дуже важкому шляху, 20 мільйонів українців діаспори, за плечима яких стоять їхні держави, — це таки серйозна підтримка. Але українці повинні й самі добре поворушитися.

Роман КРАКАЛІЯ.

Одеса—Львів—Одеса.