Ігор ЮХНОВСЬКИЙ: «Держава може будуватися лише на національній основі...»

Народним депутатом України І. Юхновський був обраний у 1990 році, коли очолював Інститут фізики конденсованих систем АНУ, який постав на базі створеного ним у Львові Відділу статистичної теорії конденсованих станів Інституту теоретичної фізики АНУ. Тобто тоді, коли вже мав звання академіка і в науковій, улюбленій ним, роботі  досяг значних успіхів. Потім ще тричі обирався до Верховної Ради. Відмовився від мандата сам (до речі, так вчинив лише ще один депутат — Левко Лук’яненко). Хотів повернутися до наукової роботи, та в 2006-у президент В. Ющенко вмовив його очолити роботу щойно створеного Інституту національної пам’яті. Вирішальною була фраза президента: «Україна вас просить».

Ніколи не пошкодував, що віддав справі створення інституту чотири роки, бо, як стверджує, «на сьогодні логіка створення майбутньої Української Держави ще не оформлена». Під його керівництвом інститут формував юридичне підґрунтя для доведення злочинів більшовизму. Чи не найбільше часу зайняла тема Голодомору.  На підставі зібраних інститутом документальних та архівних матеріалів Київський апеля­ційний суд довів: Голодомор був спланованим геноцидом. «…Лише за один червень 1933-го в Україні померли 1 мільйон 200 тисяч селян. Якщо врахувати процеси, які відбувалися проти української інтелігенції, це був справжній геноцид проти України. Тим більше, є певні свідчення діячів ГПУ, які говорили, що їх намір — змінити етнічний склад України, — твердить І. Юхновський. — Жодні інші дослідження  — ні пана Солдатенка (новий голова Українського інституту національної па­м’яті), ні радників президента не можуть дати інших результатів, крім цих. Бо їх не іс-ну-є!»

Друга тема дослідження — боротьба українців за свою незалежність у ХХ столітті. Потім — терор 1937—1938 років, Друга світова війна і місце України в ній. Усі чотири українські фронти на 60 відсотків  складалися з українців. Маємо 300 генералів-українців, 32 двічі Героїв Радянського Союзу, втратили на війні шість мільйонів солдатів. «Жодна інша країна не зробила такого внеску і не зазнала таких утрат, протистоячи фашистській Німеччині. Тому Україна має бути проголошена суб’єктом антифашистської коаліції — нарівні з Росією, Англією, Францією та Сполученими Штатами. Це також завдання інституту. При всьому тому була в нас ОУН—УПА

і Карпатська Україна. Це різноманіття має бути збережене, і герої мають бути збережені. Це, я глибоко переконаний, консолідує всю україн­ську націю» («Україна молода», 5.09.2008).

Ігор Юхновський належить до тих, хто мислить категоріями глобальними, загальнолюдськими. Такі завжди відчувають себе людиною, а не гвинтиком. Він народився і до шести років жив у селі Княгинене Дубенського повіту на Рівненщині. Виховувався у діда, котрий був священиком, тобто в атмосфері високої духовності, коли матеріальне, меркантильне відходить на десятий план. Ми це бачимо на прикладі провідників української нації, переважна більшість яких походить зі священицьких родин (Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич, Ярослав Стецько…). Дід був не просто священиком, а ще й лікарем, згадує І. Юхновський, «коли він помер, у нас залишилась котушка Румкорфа, за допомогою якої він видобував електричні розряди для лікування».  Сім’я батьків жила в Кременці. Батько був бухгалтером,  дуже працьовитим, що позитивно вплинуло на синів. В інтерв’ю «Україні молодій» до свого 85-ліття Ігор Рафаїлович розповідає: «Я пере­йняв його працьовитість — усе робив по господарству: хата в нас була маленька, метрів двадцять, але був мініатюрний город… А взагалі моє життя проходило на горищі — там я навчався, там була моя бібліотека. Я дуже наполегливо вчився. Коли в 1939 році прийшла радянська влада, я страшенно її вітав. Навчання з польської мови перейшло на українську, і я наче пробудився від сну. Я в моїй колишній польській гімназії став першим математиком». Отож, як бачимо, захоплення фізикою, працелюбство, повага до свого, україн­ського, виховувалось у родині та школі. Варто нагадати, що в Кременецькій гімназії свого часу вчилися такі видатні письменники, як Улас Самчук і Наталя Лятуринська.

Навчання поглинало підлітка сповна. І саме тому 16-літній волинянин не вступив до лав ОУН—УПА — про військову справу просто не думав. Але ненавидів німців за жахливі розстріли інтелігенції, які вони здійснювали в Кременці без будь-яких причин. Раз на місяць, згадує він, планомірно приїжджало гестапо і якусь визначну родину розст­рі­лювали. Принижувало гідність і те, що на тротуарі німцеві треба було поступитися дорогою. Тому, коли наблизився фронт, усі його друзі хотіли йти в Червону армію — воювати проти гітлерівців. І брат пішов, і він, і всі його друзі пішли на фронт  добровольцями. Може, через те пізніше не потрапив ні до в’язниці, ні в суспільний маргінес і зміг після демобілізації закінчити Львівський університет. Його цілком поглинула фізика. У Львові фізичне товариство було дуже сильним, а серед українських націоналістів, на його думку, було найбільше фізиків та, на відміну від журналістів, вони не кричали зайвого і не наражали себе на неприємності з боку КДБ.

Сьогодні відомий учений, досвідчений політик Ігор Юхновський стверджує: «Якби Україна не мала своїх національних кадрів у науці, в інженерії, вона не утвердилася б як самостійна держава». Як фізик він науково довів неминучість розпаду СРСР і доповів про це на ХІХ всесоюзній конференції КПРС. Застосовуючи закони термодинаміки до суспіль­них процесів, він зрозумів головні помилки марксизму-ленінізму-ста­лінізму: «По-перше, Ленін був неправий, що можна побудувати комунізм в окремо взятій країні, виходячи з революційної ситуації. Це приводить до ізоляції від зовнішнього світу і необхідності застосування терору. В ізольованій системі, за другим законом термодинаміки, спонтанно зростає безпорядок. І це було в СРСР. Щоб боротися зі зростаючим опором і безпорядком, треба було весь час вводити терор. А терор вимагав зусиль. Коли на зусилля не вистачило енергії — Радянський Союз почав занепадати. І друге. Я знав, що не можна побудувати со­ціальну систему, оптимізувати систему, в якій відсутня приватна власність на засоби виробництва. В такій системі зникає конкуренція. Відповідно, зникає стимул до якості. Під кінець свого існування СРСР відставав від капіталістичного світу по всіх статтях, починаючи від виготовлення голок і завершуючи літаками. Я точно знав, що він розпадеться» («УМ», 3.09.2010).

Це розуміли й так звані «червоні директори». Під час виборчої кампанії 1991-го Ігор Рафаїлович балотувався в президенти. Однією з довірених осіб у нього був Леонід Кучма, котрий у Дніпропетровську зібрав директорів найбільших заводів для зустрічі з кандидатом. І пізніше, займаючись питаннями економіки, металургії, видобувної промисловості, І. Юхновський провів розмови фактично з усіма директорами і дійшов висновку: «Вони розуміли, що Радянський Союз упаде, розуміли, що той порядок, який був за СРСР, існувати не буде. Ці люди усвідомлювали, що, якщо вони так далі протягнуть, то їхню продукцію ніхто не стане купувати. Вони розуміли, що керівництво, яке ними керує, хоч і розумне, але прив’язане до  безглуздої ідеї комуністичного будівництва. Якби вони цього не розуміли, то навряд чи за проголошення Незалежності в 1991 році проголосувало б понад 300 депутатів». Пізніше його шляхи з Л. Кучмою розійшлися, бо в них було різне розуміння, як треба служити своїй Україні. І. Юхновський твердо знав, що відхід від національної ідеї не призведе до добра, бо «на космополітизмі Українську державу побудувати не можна» (там же).

Нагадаю, що в 1990 році до парламенту пройшло 120 демократично налаштованих депутатів, серед яких було багато вчорашніх політ­в’язнів. Ці депутати не брали ні квартир, ні машин. Їм протистояла група «239». У Верховній Раді були різні люди, але не бізнесмени. Точилися дискусії, в тому числі і з питань ідеологічної боротьби. Поміркованих вистачало з обох боків, щоб приймати зважені рішення. Як зауважує І. Юхновський, «тоді були обставини, при яких ми могли створити державу, і ми її створили». Президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко на шпальтах газети «День»  у дискусії про те, чому шлях українського парламентаризму йде по низхідній, висловився так: «Якби Хмарі чи Фокіну (депутати протилежних таборів) за­пропонували гроші, то і від Хмари, і від Фокіна отримали б по морді. Рівень падіння моралі сьогодні страшний. Кілька років тому я бачив інтерв’ю донецького хлопця — мільярдер, який став депутатом, гарний такий здоровань. У нього журналістка питає: «Скажіть, будь ласка, от ви взяли 400 тисяч за квартиру, хіба ви такий бідний чоловік, навіщо ви взяли ці гроші?» А він такими чесними очима дивиться на неї і каже: «А якби тобі давали, ти б не взяла?» («День, 10—11.02.2012). Хіба чоловік з таким вихованням може зрозуміти жертовність, наприклад, воїнів УПА?!

Поступово з органу вироблення національної волі та формування її у закони наша Верховна Рада перетворилася на місце, де можна полі­тичними способами захищати свій бізнес. А опозицію провладна більшість просто не чує. Нинішня ж заява 148 депутатів до польського Сейму з приводу Волинської трагедії 1943 року, коли на українській землі за етнічними ознаками поляки знищували українців, а українці — поляків, — це не просто божевілля, а свідчення повної залежності цих депутатів, бо 100 з тих 148 не думали, що підписують, а робили це за вказівкою. Згадуються слова з Маланюкового «Посланія»: «В єдиний найсвятіший шлунок / Весь дух людини переліз».

Оцінки  історичних подій, які дає Ігор Юхновський, завжди виважені й обґрунтовані. Хоч він воював під Бродами на боці Червоної армії, але роль української дивізії СС «Галичина» та Української повстанської армії оцінює об’єктивно. В роки війни всім доводиться воювати на чиємусь боці. Він вважає природним, що військові одиниці, організовані з українців, не могли воювати за Радянський Союз. Протягом тих місяців 1939—1941 років, коли Галичина була під владою Москви, галичани стали свідками масових арештів, примусового вивезення місцевих жителів за Урал, насильницької колективізації, інших безчинств.  Вояків же УПА  люди вважали героями. Вони мали за мету — незалежну Україну. Ця боротьба була безнадійною, але величною. Ігор Рафіїлович вважає, що ворожнечу між вояками УПА і Радянської армії розпалюють ті, хто постійно шукає ворога: «І в Радянській армії, і в лавах ОУН були особливі загони типу СМЕРШу, так звані «заград­отряди». Це були, скоріше, вбивчі, терористичні організації розстрільників. Вони не були на фронті, тому їх найбільше збереглося після війни. Учасники таких загонів із радянського боку є ветеранами Другої світової війни. Ці люди теж (як і післявоєнна еліта) мусили створювати собі образ ворога — хоча б для того, щоб якось заспокоїти свою совість. Зараз вони намагаються виправдати себе і сіють цю ворожість, намагаючись показати, як УПА вбивали вчителів, лікарів, як вішали людей. Можливо, це і було. І серед ОУНівців траплялися про­йдисвіти. Але вони мовчать про те, як НКВС винищував цілі родини, вивозив сотні тисяч людей».

Кожного разу, як чую вороже сичання про «злочини» упістів, хочеться запитати: «А що робили в Західній Україні сотні вишколених загонів псевдоупістів у 1940—1950 роки?» Наведу міркування Г. Гордасевич, до речі, уродженки Кременця, з її книги «Їх звали просто — «хлопці»: «Для чого було партизанам, які ховалися в лісі, але годувалися з довколишніх сіл, а отже, були залежні від їх мешканців, для чого їм було вчиняти… безглузду жорстокість і настроювати людей проти себе? Це потрібно було енкаведистам…» Не випадково І. Юхновський так наполегливо добивався на Першому національному телеканалі години ефі­ру для Інституту національної па­м’яті. «Історію не можна накинути — лише зрозуміти, адже ми мали більшовицький терор з однієї сторони і намагання вижити — з іншої», —  вважає він. В інформаційній війні за очорнення УПА «домінуючою є відсутність знань», не втомлюється повторювати колишній керівник галузевого архіву СБУ В. В’ятрович. З Інституту національної пам’яті Юхновського звільнили, недочекавшись навіть, коли  повернеться з відпустки. Інформаційну роботу в масах він продовжує вести через  ветеранські осередки і нині, вже у ранзі почесного голови організації.

Минули роки. В тих, хто хотів відразу  отримати демократичну державу, перетворити споживача на господаря (та ще при відсутності захисту з боку держави), наступило розчарування. Апетити наших бізнесменів навіть осягнути важко. Це неминуча хвороба соціального росту людей, які в СРСР були «гвинтиками» системи. Приклад життя і діяльності таких постатей, як Ігор Рафаїлович Юхновський, вселяє віру в те, що ми таки дозріємо до своєї держави. Підтверджує це і Помаранчева революція, де, за його словами,  «було море доброти, море прихильності людей один до одного». Вона засвідчила, що українці здатні змити зі свого чола тавро рабства.

Аліна ПЛЯЧЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент.