Головна арена протистояння диктатур

Ширше цю тему досліджує Семен Цвілюк. З його книги наведемо, зокрема, такий факт:

«Особливе місце у відбірних есесівських військах Гіммлера займав 25-тисячний Російський козачий кавалерійський корпус СС під загальним командуванням генерала кавалерії (генерал-лейтенанта Вермахту) Краснова, що був сформований і діяв під час німецько-радянської війни. Крім того, при головному штабі СС був створений спеціальний орган — головне управління козачих військ. Показово, що воювали російські козаки-есесівці під російсько-імперськими синьо-біло-червоними прапорами. В числі командного складу російських козачих військ СС — генерал-лейтенант Шкуро, начальник Козачого резерву головного управління військ СС; групенфюрер СС, генерал-лейтенант військ СС Фон Панвіц, командир 15-го Козачого кавалерійського полку; генерал-майор Туркул, командир бригади Козачого резерву головного управління СС; генерал-майор Конюхов, генерал-майор Скородумов, генерал-майор Хольмстон-Смисловський, полковник вермахту Зборовський й інші вищі військові.

Нині в Росії усім їм, російським козакам-есесівцям, віддаються почесті як вірним синам вітчизни. Зокрема, у московському храмі Всіх святих, що у патріаршому подвір’ї, з особистого благословення колишнього патріарха Московської і всієї Русі, предстоятеля російської православної церкви Алексія ІІ встановлено меморіальну плиту, текст якої гласить: «Атаманам Краснову, Шкуро, Павлову, Доманову, Фон Панвицу, Султан-Гирею Клыч, Зборовскому. Генералам Туркулу, Хольмстон-Смысловскому, Скородумову, Штейфону. Казакам 15-го Кавалерийского корпуса, павшим за веру и Отечество».

Що ж, справді, як то кажуть, «умом Россию не понять». Та Бог з нею, це її справи. Перейдемо до наших. Так-от, на одну українську дивізію, відому під назвою «Галичина», українофоби з «п’ятої колони» обрушили такий шквал вогню, який навіть не снився всім тим трьом десяткам дивізій російських есесівців. Уже минуло понад 68 років, як закінчилася війна, 50 років, як згасла боротьба ОУН—УПА із загонами Радянської армії, НКВС, МДБ, а недруги українського народу й досі обстрілюють якщо не саму «Галичину», то пам’ять про неї. Чого ж вони так бояться? Відповідь на це запитання проста. Якщо російські есесівці переважно з причин антилюдської політики радянської верхівки, зраджували Росію, а з нею й увесь Союз, то в українців мотиви боротьби були абсолютно іншими. Вони боролися не за поліпшення життя, а за незалежність і самостійність України. «Не хочемо й не будемо рабами Москви, Берліна чи Варшави, а хочемо бути і будемо господарями у власній державі на власній землі», — писали вони у своїх листівках. А з цим Кремль і його сателіти на теренах України ніяк не можуть змиритися. Вони бачили й бачать Україну тільки в лоні «вєлікой і «нєдєлімой». Тому намагаються всіляко за­плямувати діяльність ОУН—УПА та їхніх провідників Степана Бандеру і Романа Шухевича, розтоптати па­м’ять про лицарство українців, їхню стійкість, за самопожертву у боротьбі за волю України.

«Американська розвідка, — пише вчений, — характеризуючи світогляд галицьких українців у той складний час, робить такий висновок:

1. Галицькі українці «є відданими борцями за незалежність всієї України.

2. Вони не сприймають панування над собою, хоч би яке воно було — польське, німецьке чи російське.

3. Вони є фанатичними ворогами ідеї про те, що Західна Україна може стати автономною частиною Радянського Союзу, в якому домінуватиме Москва, а отже, великоросійські більшовики.

Українська повстанська армія, центром діяльності якої була Галичина, й справді боронила всю Україну від чужоземного рабства. Це унікальне явище в історії визвольної боротьби взагалі. Не маючи ні державних структур, ні зовнішньої підтримки, а лише спираючись на власний народ, повстанська армія упродовж майже десяти років жертовно й організовано боролася за свободу і незалежність України, за святу віковічну ідею Української самостійної соборної держави. У боротьбі з тоталітарними режимами німецького гітлеризму і російського сталінізму ОУН—УПА виступала активною воюючою стороною у Другій світовій війні на боці Об’єднаних Націй. Цей незаперечний факт визнається переважною більшістю представників вітчизняної та зарубіжної історіографії».

До речі, Нюрнберзький трибунал, який судив нацистських злочинців, відкинув домагання представників Радянського Союзу засудити діяльність ОУН—УПА та їх провідників. Міжнародний суд кваліфікував їхні дії як рух опору українців проти збройної агресії чужоземних військ на їхній етнічній території. Більше того, і самі радянські правителі, великі мастаки інспірованих процесів, теж не пішли на відкритий судовий процес проти ОУН—УПА. З якого б це дива? На це питання Семен Цвілюк відповідає так:

«Очевидно, були вагомі підстави для відмови від такого, здавалося б, вигідного для режиму пропагандистського кроку. Фахівці резонно відзначають, що московське керівництво не вдалося до цього насамперед тому, що могли бути викритими численні факти кривавих дій провокаційних загонів НКВС—НКДБ, які під виглядом бандерівців роками тероризували мирне населення Західної України, чинили особливо жахливі насильства над людьми».

Що стояло за фразою «Фрау, ком»?

На тему поведінки воїнів-переможців із жінками у визволених країнах тривалий час було накладено табу. Однак спочатку західні дослідники, а за ними й вітчизняні висвітлили й це делікатне, але, як з’ясувалося, вкрай аморальне явище.

Дані соціологічних досліджень з цього питання подаються в книзі Семена Цвілюка. На кінець війни у Німеччині, пише автор, було зґвалтовано понад два мільйони жінок. У середньому кожна з потерпілих, вік яких коливався від 9 до 80 років, була збезчещена 12 разів. Для багатьох літніх жінок це насильство виявилося смертельним. 300 тисяч жінок завагітніли, і кожна десята з них народила дитину. Але більшість наклала на себе руки або загинула в результаті абортів.

«Особливо трагічною була доля німкень у Східній Пруссії, — пише дослідник, — де в січні 1945 року розпочався переможний наступ частин і з’єднань Радянської армії. Разом з розгромом німецько-фашистських військ поширилися численні факти насильства (часто у формі помсти за злочини «фріців») над мирним населенням. Причому насильство набуло там таких великих масштабів, що, наприклад, у місті Демміні зі страху перед зґвалтуванням жінок і вбивством місцевих жителів радянськими солдатами близько дев’ятсот осіб покінчили самогубством ще до вступу в місто частин Червоної армії.

Зловживали, звичайно, своїм становищем переможців солдати й офіцери армій союзників, хоча такої величезної кількості ґвалтувань і таких масштабів звірств, які були скоєні радянськими солдатами, там не допускалося.

Зрозуміло, що ставлення до німецького населення, до жінок зокрема, як в одному, так і в іншому випадках має зовсім різні причини і мотиви.

Жахливі злодіяння, скоєні німцями на території Радянського Союзу, тягнули за собою ненависть і прагнення у червоноармійців помсти за наругу над дружиною чи сестрою, в них зникали всі моральні бар’єри, пропадало усвідомлення того, що насильство над жінкою за будь-яких обставин є злочином, який не можна виправдати жодними мотивами. Навпаки, це стало нормою поведінки солдатів-переможців. Солдати обмінювалися інформацією про те, хто і скільки разів примусив німецьких жінок до сексуального акту, пишалися з цього приводу, почували себе героями, розповідаючи про насильство над своїми жертвами.

Офіційно про ці злочини керівництвом СРСР практично нічого не говорилося ні на фронті, ні в тилу, вони не тільки не засуджувалися, а й зовсім не згадувалися в пресі чи інших засобах масової інформації. Більше того, радянська влада поблажливо ставилася до насильства над громадянами окупованих радянською армією територій. Про це можна судити і зі схвальних поглядів на дану проблему «товариша Васильєва», як називали Сталіна під час війни у секретних документах».

Неочікуваний голод

Крім терору населення, котре вимушено перебувало на окупованій території, Сталін наслав в Україну ще й голод, який у 1946—1947 роках забрав сотні тисяч, а, за деякими свідченнями, мільйон життів українських хліборобів. Знову, як і в 1932—1933 роках, було задіяно посилений адміністративний тиск з тим, щоб за­-

б­рати з України весь хліб будь-якою ціною. В результаті жодних резервів для харчування не залишилося. Виснажені дистрофією, селяни кожного дня вмирали тисячами. Доведені до відчаю, до психічного зламу, люди вдавалися до канібалізму.

Ну чому ж так сталося на території країни-переможниці у центрі Європи у середині ХХ століття?

Професор Семен Цвілюк відповідає на це запитання так:

«Незаперечні факти свідчать, що, безумовно, голоду можна було уникнути: навіть за несприятливих погодних умов країна мала для цього всі можливості. Адже, по-перше, незважаючи на неврожай в Україні та деяких інших регіонах СРСР, в цілому Радянський Союз в 1946 році отримав валової продукції на 8% більше, ніж у попередньому році. По-друге, СРСР мав достатні резерви хліба. Але замість того, щоб рятувати народ своєї країни, який опинився в страшній біді, Сталін та його найближче оточення проявили до нього цинічну байдужість. Більше того, в той час, коли без хліба залишилася не тільки Україна, а й Молдова та частина Росії, сталінський режим, намагаючись посилити комуно-радянський вплив на західні країни, експортував українське зерно (в основному безплатно) в Європу — у Францію, переможену Німеччину, до країн «народної демократії» — Болгарії, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Югославії... Загальний експорт зерна з СРСР в 1946 році становив близько 2 млн тонн. За допомогою навіть частини вивезеного в Європу хліба голоду можна було б уникнути. Але в тому-то й справа, що людожеру Сталіну та його кремлівським поплічникам, як і в 1933 році, було байдуже до народної трагедії. Черговий голодний мор, як і попередній, був використаний режимом як засіб політичного терору щодо українського народу, його залякування й підвладної покори...

Відновивши колгоспи після звільнення України від окупантів, радянська влада знову вдалася до грабіжницької практики довоєнних часів. Всю продукцію, яку виробляло селянство, знесилене загибеллю на війні переважної більшості працездатного чоловічого населення, відсутністю сільськогосподарської техніки, держава забирала обов’язковими продрозкладками та оподаткуванням підсобних присадибних господарств — будівель, плодових дерев, кущів винограду, худоби, птиці. Саме ведення підсобного господарства і збут вирощеного на власних городах продукту на базарах кваліфікувалися антинародною владою як «буржуазний пережиток» і переслідувалися як «спекуляція». Покладаючись переважно на сувору дисципліну, страх перед покаранням за погану роботу, влада нещадно експлуатувала українське селянство, висуваючи перед ним непосильні плани хлібозаготівель та іншої продовольчої продукції.

Як же частині селян вдалося вижити? За рахунок патріархального способу життя, вважає Семен Цвілюк, такого самого, який вели наші предки за часів Київської Русі і татаро-монгольського ярма. «На невеликій присадибній ділянці, — пише він, — вони змушені були, окрім необхідної для кожної сім’ї городини — картоплі, капусти, моркви тощо, обов’язково на кількох сотках посіяти жито, зерно з якого, змелене в жорнах, давало борошно для випічки хліба, а інакше сім’я залишиться зовсім без хліба. На іншій ділянці сіяли коноплю чи льон, а потім взимку на примітивному патріархальному верстаті виробляли полотно, наступної весни й літа вибілювали його на сонці, щоб з цієї грубої тканини мати можливість пошити одежу для дітей і дорослих членів сім’ї. Наприклад, мені досі пам’ятаються дитячі штанці з такого полотна, пофарбованого мамою бузиновим соком у якийсь темно-сіро-фіолетовий колір. В такій одежі нам, сільським дітям, доводилося ходити й до школи...»

Валентин ЩЕГЛЕНКО.