Три обличчя Одещини

По новій Миколаївській трасі одразу за межами міста ліворуч виростають спорожнілі цехи ливарного заводу «Центролит», до якого широкими полями провадить спеціальний трамвайний маршрут №1. Трохи далі — курган Слави, звідки відкривається мальовничий краєвид на всю околицю від Чорного моря до Куяльницького лиману. А одразу навпроти — тисячо­літня скіфська могила, яка разом з совєтськими новобудовами творить символічний вартовий тандем — Східну браму Одеси.

Далі кілька кілометрів і праворуч за степовим байраком перед очима постає село Свердлове — колишній Малий Буялик (греко-болгарська колонія). В центрі села стоїть світло-синя класицистична двохсотлітня Іоано-Предтечинська церква. (Її ви бачите на знімку.  Фото з сайта ajalik.com.ua). Муровані з вапняку будинки та огорожі, розбиті дороги та яскраві місцеві типажі засмаглої людності створюють відчуття якоїсь просторово-часової дірки. Поруч з селом — характерний монумент замерзлим декільком сотням російських воїнів, які взимку 1855 року заблукали на шляху до обложеного Севастополя.

Далі степовий маршрут супроводжують сиві від ковили могили скіфів, гугнів та половців — аж до повороту на Вознесенськ. Проминувши районний центр Ко­мінтернівське, відоме своїм грандіозним меморіалом жертвам Голодомору 1932—1933 років (до речі, відкритий президентами В. Ющенком та Я. Качинським), потрапляємо до села Петрівки (дореволюційне Курісове-Покровське). На південно-західній околиці села — мавритансько-готичний палац предводителя херсонського дворянства Іраклія Куріса. Будівля так-сяк пережила всі катаклізми ХХ століття, аби у 1990-у згоріти від блискавки. Досі високі мури та вежі цього стилізованого замку вражають поціновувачів мистецтва — особливо настінного живопису.

Інший цікавий шлях з Одеси — міжлиманням (вузькою стрічкою суходолу від Хаджибейського до Куяльницького лиману) на північ до села Северинівки. Це одна з колишніх резиденцій Северина Потоцького — одного із засновників Харківського університету, сенатора і графа. Господарські будівлі його палацу й досі височать над селом. Вони настільки грандіозні, що виглядають, як і сам палац, — його, на жаль доля не помилувала. Центральний майдан Северинівки відомий тим, що тут стоїть православний храм, навпроти — руїни католицької каплиці. Сто років тому поруч стояли синагога та мечеть — саме таким зобразив містечко Северинівку Олександр Казачинський у повісті «Зелений фургон». На горі над Северинівкою кріпаки Потоцьких висадили ліс — у ньому досі збереглися влаштовані колись джерела кришталевої води: 1-й, 2-й та 3-й Боги — так звуть їх северинівці.

Приблизно на такій же відстані від Одеси, але по Кучурганській дорозі, в селі Василівка, ще один маєток у руїнах — садиба генерал-майора Василя Дубецького. Палац всесвітньо відомий з часів, коли на початку ХХ століття його малолітній мешканець Сергій Панкєєв став пацієнтом Зигмунда Фройда. Засновник психоаналізу описав цей клінічний випадок у книжці «Історія одного дитячого неврозу». Саме з другого поверху цієї будівлі хлопцеві вночі марилися вовки, які залазили на навколишні горіхи. А в центрі села — Петро-Павлівський храм. Під ним — склеп з похованнями членів родини генерал-майора, будівничого палацу.

П’ять кілометрів на північ — село Кам’янка (колишня німецька колонія Мангейм) і далі, до кордону з Придністров’ям, — села Кучурган та Лиманське (теж колишні німецькі колонії). У кожному із сіл — спорожнілі, але ефектні католицькі храми із совєтськими лозунгами на стінах (адже тут розташовувалися сільські клуби). Найбільше вражає храм у Лиманському. За свідченнями єдиної місцевої німкені, у грандіозній будівлі сімдесят років тому вміщалося все півторатисячне населення села. Зараз Лиманське — депресивне селище — колишня військова база з найбільшим аеродромом на Півдні України, запущеними бункерами та занедбаним комунальним господарством.

Обличчя друге: Північ

Цей мікрорегіон пов’язаний з обласним центром двома впорядкованими шляхами сполучення — залізницею та автобаном Одеса—Київ. Саме від цих транспортних артерій провадять мандрівники своє дослі­дження краю — частини історичного Поділля з його колоритними горбистими краєвидами, лісами та лісочками, дерев’яними і мурованими православними храмами та українськими хатами-мазанками.

Одеське Поділля:
від автобану до Кодими

Місцеві сільські агломерації мало відрізняються від власне подільських. Вони простягаються берегами степових річок, займаючи їх долини і поєднуючись у майже неперервні вулиці, що тягнуться на десятки кілометрів. Можна зануритися у декілька таких агломерацій — долинами Савранки, Кодими чи Тилігулу.

Найбільше багатство савранців — це ліс, просо-сорго і Бог (так звуть місцеві Південний Буг). Ліс дає деревину для опалення, сировину для місцевих деревообробних майстерень, восени сюди відправляються цілими сім’ями — по гриби. З давніх часів тут прийнято замість зрубаного лісу висаджувати саджанці сосни та дуба. Доки паростки здіймуться й затінять землю, місцеві отримують ці земельні ділянки для городництва, тож поруч з дубами, до пори до часу, росте бараболя (картопля) та капуста. Інший популярний місцевий промисел — плетіння віників. Піщані ґрунти не здатні давати високих врожаїв, відтак винахідливі мешканці засівають їх просом-сорго. Зерном годують курей, а із самих рослин взимку готують віниччя, плетуть з них хатні віники. Сайт Саврані відомий тим, що на ньому розміщено графік зміни оптових цін на цей місцевий товар — колись савранські віники возили великими партіями навіть до Москви.

Чим далі занурюєшся вглиб цього краю, чим далі від автобану — тим архаїчніший краєвид за вікном, тим дешевше молоко у господарів, тим більше солом’яних дахів над хатами. Не дивина тут супутникові антени. В одному із сіл далеко не бідна господарка будинку із солом’яним дахом та тарілкою над ним зізналася: у такій хаті і тепло взимку, і прохолодно влітку. Ні в яке порівняння із шифером чи бляхою солома не йде. Але й вистелити таку покрівлю зараз годен лише один спеціаліст на весь район — його послуги користуються попитом. Він лагодить запрілі ділянки соломи, настеляє новий шар. Шкодує, що не має учня…

У верхів’ях річки Кодими, яка два століття тому булла кордоном між Османською імперією та Річчю Посполитою, можна оглянути чотири пам’ятки дерев’яної архітектури — три храми в селах Івашків, Смолянка та Будеї, а також вітряний млин в останньому із сіл. Найдавніша — смолянська церква Івана Богослова, зведена селянами ще за Речі Посполитої — у 1774 році. Місцеві ліси були надійним прихист­ком гайдамаків, ватаг Кармалюка та партизанів років Другої світової війни. Ну а зараз цей прикордонний край — пункт перевалки контрабандних товарів з Молдови та Придністров’я: деякі спритні місцеві водії могли кілька років тому здійснити за ніч кілька «ходок за бугор».

«Балтика»

Турецькою «балта» — бойова сокира. Так було названо населений пункт на крайній півночі Османської імперії, де до 1787 року розташовувався прикордонний митний пункт. Там, де зараз Балтський базарчик в долині Кодими, двісті років тому був дерев’яний місток між польським Юзефгродом та османською Балтою — у 1768 році гайдамаки вдерлися ним до мусульманської імперії, чим спричинили російсько-турецьку війну 1768—1774 років. З тих часів у центрі міста на лівому боці Кодими зберігся костел Святого Станіслава (в совєтський час — автовокзал).

Доля зробила Балту у 1924—1927 роках столицею Молдавської автономії — на східних околицях міста залишились адміністративні будівлі того часу. Тут було проголошено про відновлення молдавської державності, чому чимало посприяв комдив Григорій Котовський. Сюди ж, від Одеси до Балти (а вірніше — до найближчої станції Білине), у 1863—1865 роках простягнулася перша в Наддніпрянщині залізниця.

Згодом незручне розташування щодо залізниці (в долині річки) відсунуло на другий план стародавню Балту — сусідня залізнична станція Бірзула стала значним промисловом, а потім — адміністративним центром. Після вбивства Котовського у 1926 році Бірзулу перейменували у Котовськ: досі збереглася будівля мавзолею комдива — другого в СРСР після лєнінського. Щоправда, тіло «героя громадянської війни» у 1941 році румуни викинули на вулицю, однак пам’ять про нього залишилась у вигляді назви міста та пам’ятника на центральному майдані.

Єврейська
Атлантида Одещини

Перша половина ХХ століття котком пройшлася по місцевому єврейству. Євреї (з групи ашкеназі) доти складали більшість населення в таких містечках, як Саврань, Круті, Балта, Кодима, Бірзула, Ананьїв. І досі на околицях цих селищ міського типу, а то й у центрі (як-от у Саврані), можна побачити занедбані та закинуті сотні надмогильник пам’ятників — мацев, звернених до Єрусалима. Спочатку чорносотенні погромники, денікінці, червоногвардійці, петлюрівці тамували на місцевих євреях свою лють, а згодом, у 1941—1944 роках, румуни і німці довершили винищення цілого місцевого етносу.

Залишки єврейства після війни отримали можливість (і вчасно скористалися нею) переселитися на Близький Схід. Зараз лише поодинокі представники цього світу ХІХ століття залишилися на Півночі Одещини — вони нагадують про цілу зниклу цивілізацію місцевих цадиків, ремісників, лихварів та звичайних чорноробів. Американський мюзикл за мотивами оповідання Шолом-Алейхема «Скрипаль на даху» художньо ілюструє ці трагічні сторінки. Дивно, але й зараз тваринний антисемітизм то тут, то там виринає з підсвідомих глибин єства місцевих мешканців.

Долина Тилігулу

Від Котовська, що розкинувся на вододілі Дністра та Богу і є найбільшим містом Півночі області, дорогою на схід долиною Тилігулу ми спускаємося до колишнього повітового центру і містечка Ананьєва, проминаючи молдавські та українські села з чарівними цегляними церковками, охайними й розмальованими хатками та доглянутими городами. Суміш українсько-молдавського побуту виявляється у рецептах повсякденної їжі, у виноробстві та яскравих залишках традиційної культури.

Тилігул — назва тюркського походження, яка перекладається, як «навіжена, скажена вода». Зараз річка майже всохла, її береги вкрились очеретом, тільки ставки дають приблизне уявлення про колишній водний світ долини. За Ананьєвом, з його православними храмами, пам’ятником комсомольцям та брукованими вуличками, дорога повертається до степу — ліси майже зникають з обрію, тільки широка південноукраїнська прерія тягнеться і тягнеться до горизонту. Такі простори не в силах були обробити місцеві селяни навіть сто років тому: не дарма й досі в сусідній від Ананьєва Кохівці дбайливо оберігають свого колиш­нього годувальника — трактора, який у 1920-х здійснив технічний переворот на селі.

Поминувши чимале село Троїцьке з двохсотлітнім мурованим Свято-Троїцьким храмом, перетинаємо автобан і продовжуємо шлях долиною Тилігулу. Долаємо батьківщину письменника Степана Олійника (Левадівку) та в’їжджаємо до одного з колишніх маєтків польських шляхтичів Гіжицьких — Ісаєвого. Звідси походив шалено популярний в першій половині ХХ століття в СССР співак Петро Лещенко (виконавець шлягерів «Сєрдце», «Ах, еті чорниє глаза» та багатьох інших). Тут досі зберігся чи не єдиний вцілілий дореволюційний маєток за межами Одеси — палац Гіжицьких. Далі, аж до Одеси, автобаном очам мандрівників відкриваються неосяжні степові далі та покручені дзеркала лиманів.

Володимир ПОЛТОРАК.

(Далі буде).