Перекладач Андрій Євса

Член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України, Всеукраїнської спілки письменників-мариністів.

Лауреат премій ім. Пантелеймона Куліша та ім. Степана Олійника.

---

Вільям МАРЧ

Біллові  очі

Сестра ввійшла до кімнати, де сидів Білл, і подивилася навколо: чи все готове до приходу лікаря. У їхній лікарні не звикли до таких знаменитостей, і щоразу, коли він приходив оглянути Білла, сестра боялася почути від нього запитання, на яке не зможе відповісти, — про щось таке, що вона вивчала, ще будучи практиканткою, і тоді ж таки забула, як-от: «Дайте визначення лімфи, міс Коннорс, і коротко сформулюйте її роль в організмі людини». Вона провела пальцем по столу, побачила на пальці бруд і швидко повела оком, шукаючи ганчірку. Ганчірки ніде не було, і тоді сестра підняла поділ форменої сукні й, тримаючи його однією рукою, витерла стіл нижньою спідницею. Відчувши, що оголилися стегна, вона повільно повернула голову і подивилася на Білла. Білл був міцний, кремезний чоловік з м’язистою шиєю і такою масивною грудною кліткою, немовби її відлито з металу, з яким він працював. «Йому років двадцять п’ять», — подумала сестра. Те, що такий молодий, повнокровний чоловік не міг бачити її принад і реагувати на них так, як мав би, прикро вразило її, і вона збуджено заговорила до нього:

— Ну, я гадаю, ви задоволені, що все скінчилось і ви дізнаєтесь, нарешті, про наслідок, хоч який би він був.

— Я й так знаю, — сказав Білл. — Я спокійний. У мене немає сумніву. І раніше не було.

— Мушу сказати, ви були хорошим пацієнтом. Не тремтіли, як багато інших.

— Чого я мав тремтіти? — запитав Білл. — Цього разу мені пощастило, як щастить не кожному. Ви ж розумієте, що я маю на увазі? Мені пощастило, що такий знаменитий лікар оперував мене задурно тільки тому, що моя дружина написала й попросила його про це. — Він вдоволено засміявся. — Боже, як мені пощастило!.. З того, як він морочився зі мною, можна було подумати, що я мільйонер або президент Сполучених Штатів, або ще бозна-хто.

— Це правда, — замислено мовила міс Коннорс. — Він добрий чоловік.

Схаменувшись, що все ще тримає поділ вище колін, вона швидко опустила його і розгладила долонею.

— Який він із себе? — запитав Білл.

— Почекайте, — відказала вона. — Ви довго чекали і коли почекаєте ще трохи, то, мабуть, самі зможете побачити, який він із себе.

— Звичайно, зможу, коли він зніме пов’язку, — сказав Білл. — Ніяких «мабуть». Обов’язково зможу.

— Ви оптиміст, — сказала сестра. — Ви не занепали духом, мушу віддати вам належне.

— А чого б мені занепасти духом? — запитав Білл.— Саме ж такі операції зробили його знаменитим, хіба ні? Якщо він не зможе повернути мені зір, то хто ж тоді?

— Так, ваша правда, — погодилася сестра.

Білл поблажливо засміявся з її сумнівів.

— Хіба ж не везуть до нього хворих з усього світу? Ви самі казали мені, сестро!.. Думаєте, чого вони так роблять? Заради морської прогулянки?

— Та, звісно, ні, — мовила сестра. — Ви піймали мене на слові. Я не хотіла зіпсувати вам настрій. Я тільки сказала «мабуть».

— Ви могли не казати мені, який він добрий чоловік, — знов озвався Білл після довгої паузи. Він задоволено засміявся і простяг руку, намагаючись взяти руку міс Коннорс, але вона, всміхнувшись, відступила на крок убік.

— Думаєте, я не знав цього сам? — провадив він. — Я знав, що він добрий чоловік від тієї миті, як він прийшов до лікарні і заговорив зі мною. Я знав...

Він замовк, відкинувся на стільці і потер затилля однієї руки пальцями другої. Він відчував, що спинився саме вчасно, щоб не видатися смішним. Не варто було пояснювати міс Коннорс чи ще комусь, які почуття до лікаря виповнювали його серце і який він був йому вдячний. Говорити про це не було потреби.

Міс Коннорс підійшла до столу й поправила букет айстр, що його напередодні принесла Біллові дружина. Критично оглянула його, примруживши очі і відхиливши назад голову. Раптом вона випросталась.

— Чуєте? — сказала вона. — Це він.

— Так, — підтвердив Білл.

Міс Коннорс підійшла до дверей і відчинила їх.

— Прошу, лікарю, прошу, ваш пацієнт готовий і чекає на вас.

Вона відступила вбік, думаючи про запитання, які може поставити їй людина такого високого рангу, коли це раптом спаде їй на думку.

— Якщо я буду вам потрібна, я чекатиму в коридорі.

Лікар підійшов до Білла, уважно подивився на нього, але відразу не заговорив. Потім відійшов до вікна і зсунув важкі темні портьєри. То був маленький на зріст повний чоловік з високим опуклим чолом. Його руки були такі м’які і, на перший погляд, такі нерішучі, що аж не вірилося, як вони можуть робити такі тонкі операції, які вони робили. Його темно-сині очі були лагідні й дуже співчутливі.

— Ми якраз говорили про вас, — сказав Білл. — Сестра і я. Я хотів, щоб вона розповіла, який ви з себе.

Лікар присунув стілець і сів обличчям до пацієнта.

— Сподіваюся, вона добре змалювала мою зовнішність, не була надто жорстока до мене?

— Вона нічого не сказала, — відповів Білл.— Та це й не потрібно. Я і так знаю, який ви з себе.

— Тоді поділіться зі мною, і я скажу, наскільки ви близькі до істини.

Він потягся до столу, ввімкнув затінену абажуром лампу і повернув її так, щоб йому було зручно.

— Це не важко, — сказав Білл. — Ви чоловік з почуттям власної гідності, зовсім сивий, і я бачу вас на голову вищим від усіх, кого мені траплялося зустрічати. У вас лагідні темно-карі очі, але вони можуть бути сердиті й дивитися крізь людину, якщо ви вважаєте, що вона підла, бо підлість — це те, що ви найдужче ненавидите.

Пучками пальців лікар торкнувся кутиків своїх м’яких, добрих очей.

— Цього разу ви помилилися, — сказав він з усміхом. — Дуже помилилися, Білле.

Він вимкнув лампу і знов обернувся до хворого, тепер уже зосереджений і серйозний.

— Зараз у кімнаті цілковита темрява. Потім я поступово додаватиму світла, аж поки ваші очі звикнуть до нього. Я завжди кажу це своїм пацієнтам, щоб вони спочатку не боялися.

— Боже! — сказав Білл. — Ви думаєте, я вам не вірю?.. Я надто певний, щоб боятися.

— Якщо ви готові, я зараз зніму пов’язку.

— Гаразд, — мовив Білл. — Я анітрохи не хвилююся.

— Може, поки я працюватиму, ви розповісте мені про той нещасливий випадок, який вас спіткав, — сказав лікар по паузі. — Це відверне вашу увагу, а до того ж я так і не зрозумів, як усе сталося.

— Розповідати багато нічого, — сказав Білл. — Я одружений, у мене троє дітей — вам писала про це моя дружина, — а тому я знав: щоб утриматись на роботі, я мушу тяжко працювати. На заводі щодня звільняють робітників, але я сказав собі, що зі мною такого статися не може. Я увесь час пам’ятав, що, маючи сім’ю, повинен працювати так, щоб бути певним, що мене не звільнять ні за яких обставин.

— Опустіть руки, Білле, — м’яко сказав лікар. — Говоріть скільки завгодно, але руки тримайте на колінах.

— Та я, здається, перестарався, — вів далі Білл. — Мені, мабуть, надто довго велося... Потім оте свердло... Воно розлетілося майже на десяток уламків й осліпило мене. Спочатку я навіть не зрозумів, що зі мною. Ну, а решту ви знаєте, лікарю.

— Це був тяжкий випадок, — сказав лікар. Тоді зітхнув і похитав головою. — Дуже тяжкий.

— Те, що я збираюся сказати, може здатися дурницею, — знову заговорив Білл, — але я хочу це сказати і зняти з душі. Я ладен на все для такої людини, як ви. Я багато думав про це... І я хочу, щоб ви знали — якщо я колись хоч чим-небудь зможу стати вам у пригоді, скажіть тільки слово — і, де б я не був, я все покину й прибіжу. І коли я кажу «ладен на все», я маю на увазі таки на все, навіть на те, щоб віддати своє життя... Я хотів, щоб ви про це знали.

— Я вірю вам, — сказав лікар, — і знаю, що ви говорите від щирого серця.

— Я просто хотів, щоб ви це знали,— повторив Білл.

Після невеликої паузи лікар обережно почав:

— Все, що можна було для вас зробити, Білле, зроблено, і немає підстав думати, що операція невдала. Але іноді вона не дає позитивних наслідків, незважаючи на всі наші зусилля.

— Мене це не турбує, — тихо мовив Білл, — тому що я певен. Я знаю, так само, як те, що я оце тут сиджу: як тільки ви знімете пов’язку, я побачу ваше обличчя.

— Глядіть, щоб не розчаруватися, — повільно сказав лікар. — Краще майте це на увазі. Не плекайте надто великих надій.

— Я пожартував, — озвався Білл. — Насправді для мене не має ніякого значення, який ви з себе. Я жартував, коли говорив про це. — Він засміявся. — Забудьте ті мої слова. Забудьте.

Тримаючи тендітні руки на ко­лінах і трохи нахилившись уперед, лікар уважно вдивлявся в обличчя свого пацієнта. Його очі звикли до сутіні, і тепер він виразно бачив риси Біллового обличчя. Він увімкнув слабке, затінене світло, затуляючи його долонею, зітхнув, похитав головою і повільно потер чоло.

— У вас теж є діти? — запитав Білл.

Лікар підійшов до вікна, злегка потяг за шнур, і цупкі портьєри безгучно розсунулися.

— У мене троє дівчаток, — відповів він.

Світло осіннього сонця шугнуло до кімнати і сліпучою смугою лягло на підлогу, торкаючись Біллових рук, його грубого, відкинутого назад обличчя і стіни за ним.

— Оце то штука! А в мене троє хлопців... Що ви на це скажете?

— Це, як кажуть, збіг, — відповів лікар.

Він знову підійшов до стільця, став між Біллом і сонячним світлом і стомлено промовив:

— Можете підняти руку, якщо хочете.

Білл підніс до скронь свої волохаті, темні від мастила робочі руки й здивовано запитав:

— Ви вже зняли пов’язку, докторе, правда ж?

— Так.

Лікар кивнув головою, відступив убік, і яскраве сонячне світло знову лягло на широке, добродушне, слов’янського типу обличчя Білла.

— Тепер, — мовив Білл, — я можу зізнатися, що кривив душею, коли казав, що не боюся. Я боявся до смерті майже весь час, лікарю, але я певен, ви й самі це знаєте. Ось тому, мабуть, я й поводився сьогодні, мов дитина. Це така радість знати, що все скінчилося і що я знову буду бачити... Можете ввімкнути світло в будь-яку мить, коли забажаєте. Я готовий.

Лікар мовчав.

— Моя дружина приходила вчора провідати мене, — знов заговорив Білл. — Вона сказала, що на заводі тримають для мене моє місце. Я попросив переказати, що зранку в понеділок обов’язково вийду на роботу. Я з радістю повернуся до свого верстата.

Лікар і далі мовчав.

Білл, боячись видатися невдячним, швидко додав:

— Я добре відпочив за ці тижні, але тепер я хочу повернутися до роботи, лікарю. Я сімейний чоловік і маю обов’язки. Моя дружина і діти помруть з голоду, якщо я не дбатиму про них, і я не можу собі дозволити марно гаяти надто багато часу. Я певен, що ви знаєте це й по своїй роботі.

Лікар підійшов до дверей і тихо покликав:

— Сестро... Сестро, йдіть-но сюди.

Сестра швидко ввійшла, підступила до столу й стала поруч із вазою з айстрами. Тоді звела очі й уважно подивилася на Біллове обличчя. Без пов’язки він здавався зовсім іншим і навіть молодшим, ніж вона думала. Його круглі карі очі були простодушно-невинні й по-дитячому чисті. Вони немовби пом’якшували його грубі руки, важке підборіддя, буйний шорсткий чуб. «Очі зовсім змінили його обличчя», — подумала сестра і зрозуміла, що якби не побачила їх, то ніколи по-справжньому не пізнала б його вдачі й не мала б і найменшого уявлення про те, яким він був для людей, що знали його до того нещастя.

Поки вона, отак міркуючи, дивилася на Білла, він знову усміхнувся, тоді стулив губи і повернув обличчя до лікаря.

— Що сталося? — весело запитав він. — Чого ви чекаєте?.. Чи не шукаєте ви кольорових олівців, щоб перевірити мій зір? — Він знову засміявся. — Слухайте, лікарю, не тримайте мене отак у темряві. Як же я побачу, який ви з себе, поки ви не ввімкнете світло, га?

Лікар не відповів.

Білл потягся, вдоволено позіхнув, а тоді зручніше вмостився на стільці, усміхнувся і весело підморгнув до голої стіни на ярд лівіше від того місця, де стояла міс Коннорс.

Нарешті лікар заговорив:

— Мій зріст — п’ять футів і вісім дюймів, — почав він своїм нерішучим, співчутливим голосом. — Вага — близько ста сімдесяти п’яти фунтів, так що ви можете уявити, яким череватим я стаю. Наступної весни мені виповниться п’ятдесят два роки, і я швидко лисію. Я вдягнений у сірий костюм і світло-коричневі черевики... — Він якусь хвилю помовчав, немов добираючи потрібних слів. — Сьогодні на мені голуба краватка, — додав він, — темно-голуба краватка в білі горошки...

Вільям Марч (1894 — 1954) — американський письменник. Оповідання Марча здебільшого побудовані на гострих драматичних колізіях. «Біллові очі» — одне з них.

---

Рей БРЕДБЕРІ

Усмішка

Черга на міській площі зібралась о п’ятій годині ранку, коли ніде ще не світилося, а далеко в навколишніх селищах співали півні. О сьомій, коли розвидніло і почав розходитися туман, стало видно руїни будинків і постаті людей, які по двоє, по троє йшли на ринок і на фестиваль.

Хлопець стояв у черзі за двома чоловіками, що голосно розмовляли між собою. В холодному повітрі кожне слово лунало ніби вдвоє гучніше. Тупцюючи на місці й хукаючи на червоні від холоду, порепані руки, він дивився на грубий домотканий одяг тих, що стояли перед ним, і на довгу чергу чоловіків та жінок попереду.

— Гей, хлопче, а ти що робиш тут так рано? — запитав чоловік, який стояв позад нього.

— Стою в черзі,— відказав хлопець

— Чом би тобі не поступитися своєю чергою тому, хто справді розуміється на таких речах?

— Дайте малому спокій,— раптом сказав, озирнувшись, один з тих, що стояли попереду.

— Та я ж пожартував. — Чоловік позаду поклав руку хлопцеві на голову, але той сердито скинув її. — Мені стало дивно, що він о такій ранній годині не в ліжку.

— Він справжній знавець мистецтва, щоб ви знали, — знову озвався чоловік, який заступився за хлопця. Звали його Грігсбі. — Як тебе звати, хлопче? — запитав він.

— Том.

— Том збирається плюнути сильно і влучно, правда ж?

— Аякже.

У черзі засміялися.

Трохи далі попереду якийсь чоловік продавав каву в потрісканих, щербатих чашечках. Том бачив маленьке тепле багаття і рідину, що кипіла в іржавій каструлі. То не була справжня кава. Її робили з диких ягід, що росли на луках за містом, і продавали по пенні за чашечку. Нею можна було хіба що зігріти шлунок, та й купував її мало хто — не кожен міг дозволити собі таку розкіш. Том обернувся й подивився туди, де за зруйнованою бомбою стіною видно було кінець черги.

— Кажуть, вона всміхається,— мовив він.

— Еге ж, усміхається,— озвався Грігсбі.

— Кажуть, її зроблено з олійної фарби й полотна.

— Так. І тому я думаю, що це не оригінал. Оригінал, я чув, був намальований багато раніше на дереві.

— Кажуть, їй чотири століття!

— Можливо, й більше. Ніхто не знає напевне, який нині рік.

— Дві тисячі шістдесят перший.

— Авжеж, хлопче, так кажуть. А може, все це брехні! Може, й тритисячний чи п’ятитисячний, хто знає? Деякий час усе було в такому жахливому безладді, що до нас дійшли тільки жалюгідні рештки.

Черга посунулася трохи вперед холодною бруківкою.

— Ми скоро її побачимо? — нерішуче спитав Том.

— Через кілька хвилин. Щоб тримати людей на відстані, її обнесли оксамитовою огорожею на чотирьох мідних стовпцях — усе найвищого ґатунку. І запам’ятай, Томе: ніякого каміння. Кидати в неї каміння заборонено.

— Гаразд, сер.

Сонце, підбившись у небі, пригріло дужче, і люди в черзі почали знімати з себе вбогий верхній одяг і засмальцьовані капелюхи.

— А чого ми всі тут стоїмо? — нарешті запитав Том. — Тільки щоб плюнути?

Дивлячись на сонце й навіть не повернувши голови до Тома, Грігсбі відповів:

— Знаєш, Томе, на це є багато причин. — Він машинально сягнув рукою до давно обірваної кишені по неіснуючі сигарети. Том бачив такі жести вже хтозна скільки разів. — Вся річ у ненависті, в  н е н а в и с т і до всього м и н у- л о г о. Ти ж знаєш, Томе, як ми опинилися в такому становищі, коли міста наші — руїни, дороги геть розбито бомбами, а добра половина полів світиться поночі від радіоактивності. Хіба не так?

— Так, сер, ваша правда.

— Сталося так, Томе, що люди ненавидять те м и н у л е, яке залишило їм самі уламки та руїни. Така вже людська вдача. Може, це й нерозумно, але нічого не вдієш — така людська вдача.

— Навряд чи лишилося що-небудь, чого б ми не ненавиділи, — сказав Том.

— Атож. І особливо — всю ту скажену зграю, що керувала нами в м и н у л о м у. Ось тому ми й приходимо сюди на ці вівторкові свята. Ми голодні, холодні, живемо в печерах чи де там ще, не працюємо, не куримо, не п’ємо і маємо лише оці наші свята, Томе, лише с в я т а !

Том пригадав минулі свята — те, коли вони дерли й палили на площі книжки і всі дуже веселилися, і свято науки місяць тому, коли притягли на площу останній автомобіль. Кожен, кому пощастило в жеребкуванні, дістав дозвіл ударити по ньому один раз молотком...

—Ти питаєш, чи пам’ятаю я про це, Томе? Авжеж. Ще й як пам’ятаю! Мені випало розбити переднє скло. Ти чуєш? Скло! Боже мій! Який чарівний був звук! Дзінь! Брязь!..

Том уявив собі, як те скло розсипалось на безліч дрібнесеньких блискучих осколочків.

— А Білл Хендерсон!.. Йому випало розбити двигун. О, він зробив це швидко і вправно! Тор-р-рох!.. Але найкраще було, коли знищили завод, який усе ще намагався виробляти літаки, — згадував далі Грігсбі. — Боже, який то був чудовий вибух!.. А потім ми знайшли фабрику газетного паперу та військовий склад і разом висадили їх у повітря. Ти уявляєш собі, Томе?

— Уявляю,— трохи подумавши, відказав Том.

Наближався полудень. У гарячому повітрі плавали міазми зруйнованого міста, серед руїн плазувала всіляка погань.

— А чи повернеться все те коли-небудь, містере?

— Що? Цивілізація? Ніхто цього не бажає. І я перший.

— На якусь частку її я міг би погодитись, — приєднався до розмови ще один чоловік. — Було в ній і дещо добре.

— Не забивайте собі голови дурницями! — вигукнув Грігсбі. — Тепер це вже неможливо.

— Ой, а таки з’явиться колись який-небудь сміливий фантазер і все владнає, — знову сказав той чоловік. — Згадаєте моє слово.

— Ні, не буде цього, — заперечив Грігсбі.

— А я кажу, буде. Хтось із доброю душею, що зможе повернути нам невелику частку цивілізації — таку, щоб ми могли жити в мирі...

— Найперше, що ви дістанете, буде війна.

— А може, цього разу буде інакше...

Нарешті вони досягли центру площі, де було обгороджене місце. Тим часом до міста в’їжджав вершник з якимсь папірцем у руці.

Том, Грігсбі та інші дивилися довкола широко розплющеними очима, посувалися вперед і, готуючись плювати, збирали в роті слину. Від хвилювання серце Тома лунко калатало. Гаряча земля пекла босі ноги.

— Ось ми й прийшли, Томе. Плюй.

Чотири поліцаї з жовтими нашивками на рукавах — знаками їхньої влади над іншими — стояли обабіч огорожі і пильнували, щоб ніхто не кинув камінь.

— Бачиш, — сказав Грігсбі, — кожен вважає, що він дістав свій шанс. Ти розумієш, Томе? Ну, давай!

Том стояв і дивився на картину.

— Плюй же, Томе!

У роті Тома пересохло.

— Не барися, Томе, не затримуй інших!

— Але ж вона прекрасна... — поволі мовив Том.

— Ну, то я плюну за тебе!

Грігсбі плюнув, і слина зблиснула проти сонця. На картині жінка спокійно й таємниче усміхалася до Тома, а він дивився на неї, і його серце ще дужче калатало в грудях, а у вухах бриніла незнана музика.

— Вона прекрасна... — знову мовив він.

— Плюй же, поки поліція не...

— Увага!.. — розляглося над площею.

Черга замовкла. Щойно Тома лаяли за те, що він затримує інших, а тепер усі повернулися до вершника, що виїхав на площу.

— Як вона називається, сер? — тихо запитав Том.

— Картина? Здається, «Мона Ліза»... Так, Томе, «Мона Ліза».

— Оголошення! — вигукнув вершник. — Адміністрація ухвалила рішення сьогодні опівдні віддати картину на площі в руки тих, хто там буде, щоб вони мали змогу взяти участь у її знищенні!..

Том не встиг і ойкнути, як навколо зчинився страшенний ґвалт. Боляче штовхаючись, натовп поніс його до картини. Поліцаї, рятуючись, розбіглися геть. Почувся різкий звук розірваного полотна. Безліч рук, мов дзьоби голодних птахів, тяглися до картини й роздирали її на шматки. Тома майже проволокли по знищеному портрету. Сліпо наслідуючи інших, він ухопився за край фарбованого полотна, смикнув, затис у руці відірваний клапоть, а тоді впав і, відчуваючи болючі удари багатьох ніг, викотився з натовпу.

Закривавлений, у подертому одязі, він бачив, як старі жінки замислено розглядали клаптики полотна, а чоловіки трощили раму, відривали рештки картини й дерли їх ущент. Один лише Том стояв осторонь на розбурханій площі. Опам’ятавшись, він поглянув на свою руку, що стискала схований на грудях клаптик полотна.

— Гей, Томе! — гукнув Грігсбі.

Нічого не відповівши, Том заплакав і чимдуж побіг геть. Засунувши міцно стиснуту руку під одяг, він, не озираючись, вибіг розбитою бомбами дорогою в поле, перебрів неглибокий струмок, а тоді попростував далі й десь перед заходом сонця дістався до невеличкого селища. Близько дев’ятої години, перейшовши селище, він ступив на подвір’я зруйнованої ферми. В глибині подвір’я, у вцілілій половині силосної вежі, спали його мати, батько, брат. Том швидко прослизнув у маленькі двері й тихо ліг долі.

—Томе! — тихенько покликала в темряві мати.

— Ти де був? — гримнув батько. — Ось я тобі вранці покажу! — Брат штурхонув Тома ногою.

— Годі, спіть, — півголосом мовила мати. Том дістав ще одного штурхана ногою.

Затамувавши дух, він лежав із заплющеними очима і міцно притискав руку до грудей. Минуло з півгодини. Довкола було тихо.

Потім хлопець відчув на собі холодне бліде проміння. Високо в небі плив місяць. Маленька смужка його світла пробилася до силосної вежі, помалу проповзла по тілу Тома й торкнулася обличчя. Тільки тоді він обережно, сторожко до­слухаючись до віддиху тих, що спали поруч, ви­простав руку, повагався, глибоко зітхнув, а тоді завмер, розтулив кулак і старанно розрівняв невеличкий клаптик вкритого фарбою полотна.

В його руці була У с м і ш к а.

Том дивився на неї при блідому світлі, що лилося з нічного неба, і подумки знову й знову повторював: «Усмішка... Чарівна Усмішка...»

Навіть після того як десь через годину він обережно згорнув і сховав той клаптик, Усмішка стояла в нього перед очима. Він заплющив очі і навіть у темряві бачив перед собою Усмішку. Він бачив її, теплу та ніжну, і вві сні, коли весь світ затих і тільки місяць, спершу піднімаючись, а потім, уже над ранок, опускаючись, плив у холодному небі.

 

Рей Бредбері (1920 — 1912) — американський письменник-фантаст, гуманіст. Автор повістей «451 за Фаренгейтом», «Кульбабове вино», «Марсіанські хроніки», роману «Смерть — діло самотнє». Оповідання «Усмішка» — із збірки «Ліки від меланхолії» (1959).