Одеська одіссея: чверть віку за кормою

У 1988-у було розроблено проект і закладено перше з цієї серії судно — прообраз давньогрецької дієри «Івлія», а цього року у похід відправилася репліка давньоруського човна «Анна Ярославна». Всього ж було сім таких суден, на яких здійснено десятки комплексних експедицій. Дослідники ставили перед собою науково-історичні, культурологічні цілі, методом народної дипломатії зміцнювали дружні зв’язки України з іншими державами.

Одіссея з грецької означає довгу мандрівку з багатьма пригодами і небезпекою, що випливає з однойменної поеми Гомера. Не були позбавлені ризику й одеські мандрівники. Втім, про все по черзі.

Вітала Генуя,
аплодував Париж

Наскільки відомо, в Україні, крім Одеси, реконструкцією давніх суден займаються у Запоріжжі і, як не дивно, у Львові, який взагалі не має виходу ні до річки, ні до моря, але населений людьми, сповненими патріотичних стремлінь. І все ж саме Одеса є незаперечним лідером у цій справі. Майже всі експедиції тут були організовані громадським Центром до­слідження історії мореплавства, який очолює доктор історичних наук Ігор Мельник.

Перша ластівка — «Івлія» — була збудована за проектом ентузіастів Миколаївського кораблебудівного інституту на одній із верфей ВМФ у селищі Лазарівське поблизу Сочі. Її довжина становила 25 з половиною метра, а ширина — понад п’ять метрів. Корпус був виготовлений з дуба, а деталі кріплення — з міді і бронзи. Основним рушійним елементом було вітрило розміром 42 квадратні метри, а на випадок штилю існували місця для 48 веслувальників. Допоміжну силу становив невеликий двигун.

«Івлія» подолала понад 3000 миль за маршрутом: Лазарівське—Одеса—Стамбул (Туреччина) (1989), Стамбул—Пірей (Греція) (1990), Пірей—острів Ельба (Італія) (1991), Ельба—Брест (Франція) (1992), Брест—Париж—Ла Рашель (по внутрішніх річках і каналах Франції) (1993). Екіпаж відвідав 65 європейських міст, представив Україну на святкуванні 500-річчя відкриття Америки Христофором Колумбом у Генуї і міжнародному морському фестивалі «Всі кораблі до берегів Франції» у Бресті, який зібрав понад дві тисячі суден із 40 країн. Борт «Івлії» відвідало чимало офіційних делегацій і тисячі журналістів. Екіпаж був прийнятий мером Парижа, майбутнім президентом країни Жаком Шираком.

У результаті подорожі вперше у світі було перевірено на практиці морехідні якості давньогрецької дієри. Тут зазначимо, що екзаменатори в особі Чорного, Мармурового, Егейського, Середземного морів та Атлантичного океану з його завжди неспокійною Біскайською затокою були суворі. А ще дослідники отримали нові дані з техніки управління античними суднами тощо.

«Еней»-вітрильник
був моторний

Поки мельниківці гасали по Парижах, інша група ентузіастів взялася за створення вже не грецької військової дієри, а своєї рідної козацької чайки. Очільником цієї справи став палкий прихильник морських мандрів, кандидат медичних наук Іван Савицький, який був лікарем на «Івлії» під час перших її експедицій.

В одному з інтерв’ю він пояснив, як виник цей задум. Подорожуючи на «Івлії», він з групою учасників походу відвідав музей Гомера, який функціонує на батьківщині легендарного Одіссея. Там наші мореплавці угледіли кілька козацьких шабель і вишиту українську сорочку. Працівники музею не змогли розповісти, яким чином вони туди потрапили, але й так було зрозуміло: тут колись побували козаки. Тоді й виникла ідея пройти шляхом уславлених предків, репрезентуючи Україну як державу з давніми морськими традиціями. Задум був грандіозний: пройти до Туреччини, Греції, Італії, Франції, Англії, а після зимівлі на туманному Альбіоні подолати Атлантичний океан, дістатися Канади і річкою Святого Лаврентія вийти до Великих американських озер.

А що? Козацька чайка здавна зарекомендувала себе швидким, маневреним і надійним кораблем. Як птахи, що не знають страху, летять на великі відстані, так і ці човни відправлялися у далекі походи, пов’язані з боротьбою за свободу і незалежність України. Правда, щось не доводилося чути, що козаки допливали до американського континенту, але нові часи — нові віяння. Чому б, справді, не спробувати це зробити? Тим більше, що за­планований старт чайки збігався з вікопомними подіями — 500-річчям запорозького козацтва й українського флоту. Одне слово, було чим живитися честолюбним намірам.

Це вже потім стане зрозумілим, що для великого плавання треба й великі фінанси. А звідки їх було взяти? Йшов 1992 рік, позначений руйнацією всіх державних структур та економіки, політичним і правовим хаосом у країні. Це, звісно, не могло не накласти свого відбитку на подорож і, зрештою, припинити її мало не на півдорозі. Але за тих умов дійти й до Італії, та ще й у період пізніх осінніх та зимових штормів, — неабияке досягнення. До Італії, до якої троянцям теж було важко дістатися. Пам’ятаєте, в «Енеїді» Івана Котляревського про це сказано так:

Водою чортзна-як крутило,
Що трохи всіх не потопило...
Куди тепер ми, братця, підем,
В Італію ми не доїдем,
Бо море дуже щось шпує,
Італія відсіль не близько,
А морем в бурю їхать слизько,
Човнів ніхто не підкує...

Детальних описів побудови судна XVII століття не було. По крихтах збирали історичні свідчення про те, яким має воно бути. Перегортали твори відомих дослідників минувшини Дмитра Яворницького та Гійома Боплана, цікавилися в істориків Одеського національного уні­верситету ім. І. І. Мечникова, вивчали музейні експонати. За набутими відомостями фахівці миколаївського спільного українсько-американського суднобудівного підприємства «Акватон» на замовлення центру екологічного туризму «Гея» спроектували (Юрій Синько) і збудували судно. Його довжина становила 21, а ширина — 4 метри. Ідентичними козацькій чайці були однакової форми ніс і корма, що дозволяло рухатися вперед і назад, не розвертаючись, та заокруглений шпангоут, який додавав міцності та надійності днищу і бортам судна. Однак горішня частина була видозмінена: тут настелили палубу та встановили дві замість однієї щогли. Площа жовто-блакитних вітрил сягала 75 квадратних метрів, переднє прикрашав гербовий тризуб. Весла передбачалися, але їх чомусь так і не привезли. У штиль виручав невеличкий двигун, який допомагав маневрувати і при швартуванні. Судно було оснащене також сучасними засобами сигналізації і порятунку. Бушприт човна прикрашало скульптурне зображення голови бика, майстерно виконане одеським митцем Олегом Захаровим.

Екіпаж складався з 27 осіб — представників не лише Одеси, а й Києва, Львова, Миколаєва і навіть один спонсор з Казані. Це були люди різних професій — історики, екологи, географи, художники, журналісти... З Києва на чолі з Леонідом Осипчуком прибула кіногрупа української студії науково-художніх фільмів «Дана».

Як квиток —
два мішки горіхів,
або Очима учасника експедиції

У плаванні на «Енеї» взяв участь відомий збирач україніки, заслужений діяч культури України Тарас Максим’юк. Ми зустрілися з ним, щоб розпитати про ту подорож

— Тарасе Івановичу, як ви стали учасником експедиції, які функції були на вас покладені?

— Кожен народ, — повідав Тарас Іванович, — береже свої морські традиції, створює музеї, організовує виставки, реконструює древі судна, проводить морські фестивалі. Це стало нормою в Італії, Франції, Іспанії, Португалії, Великобританії, Нідерландах... Відрадно, що не залишилася осторонь цього процесу й Україна.

Перед відправленням «Енея» в похід був створений оргкомітет, до якого уві­йшли відомі діячі, зокрема народний депутат, член парламентської комісії з духовного відродження Ярослав Кендзьор. Добрі напуття висловив тодішній президент, а спонсори, меценати, благодійники допомогли гривнею. Але цих коштів було мало, тому кожен член експедиції мав внести до складчини ще по 500 доларів. Я особисто зміг дати лише 100 «зелених», але, крім цього, привіз на судно ще й два мішки зібраних власноручно волоських горіхів — чотири тисячі штук. Попри деяку фінансову скруту, нас гріла обіцянка одного з представників нашої діаспори в Англії, комерсанта з Ліверпуля, який запевнив, що знайде нам там роботу і добре заплатить. Але за умови, що ми туди доберемося.

Відправлення попервах намічалося на липень, але з’ясувалося, що човен ще потребує доробки. Чимало часу пішло й на оформлення документів, зокрема паспортів моряка, які давали право перебувати на території іноземних потів. Отож змогли вирушити в подорож лише 20 листопада. Це був останній день, коли такому судну, як наше, могли дати дозвіл на вихід у море, де вже набирали сили шторми.

Розмістилися, обдивилися. Спальні місця були розташовані в каютах на кормі, у центрі і двоярусні — під палубою. Крім начальника експедиції, капітана, штурмана і механіка, на судні було дві команди, які працювали на вітрилах. Інші, як я, вільнонаймані, чергували на камбузі. Добре, що в Одесі запаслися крупами, м’ясними і рибними консервами, сухарями. Ось коли пригодилися й мої горіхи, які були своєрідним делікатесом.

Залишаючись вірним своїй вдачі колекціонера, я дбайливо збирав усе, що стосувалося мандрівки: малюнки художників, відбитки печатки судна, штампів про цю пам’ятну подію, виготовлених непосидющим Мироном Колодком, депутатом Львівської міськради і неви­правним романтиком. До речі, він якось взяв участь навіть у зимівлі на українській антарктичній станції. З собою в похід взяв кишенькове видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, на титульних сторінках якого й помістив ті відбитки. А ще у мене був один з томів повного зібрання творів класика, на якому попросив розписатися всіх членів експедиції. Це надало книжкам раритетного значення. У моїй колекції опинилися й деякі цікаві свідоцтва, зокрема перелік матеріалів, які було використано для будівництва човна. У них, з-поміж іншого, зазначено про при­дбання 800 кілограмів оцинкованих і мідних, що не ржавіли, цвяхів різного розміру. Я певен, що все це для майбутніх дослідників становитиме неабиякий інтерес.

— Які враження залишилися від зустрі­чей на чужих землях?

— Вражень — море. Щоб докладно про все розповісти, треба писати книгу. А зараз хіба що пунктирно.

Ніколи не забуду моменту, коли в Піреї хлопці зійшли на берег у червоних шароварах і вишитих сорочках, які заздалегідь запасли в Одесі. Наш етнічний вигляд одразу привернув увагу місцевого, дуже доброзичливого, люду, який відзначив для себе, що є така держава — Україна і що є в ній люди, які не забули про козацьку славу.

Це відчуття не полишало нас протягом всієї подорожі. В Афінах і Неаполі ми відвідали тамтешні університети, обмінялися думками про те, як багато нас об’єд­нує і зближує, сприяє дружбі і взаєморозумінню. У подарунок ректорам піднесли книги про Україну та альбоми з її краєвидами, до видання яких, зізнаюся, був причетний. А ще передали вітання від Києво-Могилянської академії, яка була одним з наших спонсорів.

У Неаполітанському університеті є кафедра славістики. З-поміж іншого ми згадали там й «Енеїду» Вергілія та «Вергілієву Енеїду» Івана Котляревського.

Зворушливі враження залишили зустрічі з простими людьми — нашою співвітчизницею Катериною, яка давно залишила Радянський Союз і осіла в Італії; з рибалками порту Анціо, які, до­відавшись про нашу скруту, ділилися з нами своїми уловами, та багатьма іншими.

Пан Альберто і його дружина Інна у новорічні дні запросили нас на віллу, де ми були раді душевному теплу і домашньому затишку. Були питво і наїдки. Й були пісні. Їхня тематика не дуже змінилася з часу «Енеїди»:

Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ,
Як в пікінери набирали,
Як мандрував козак всю ніч;
Полтавську славили Шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в похід...

— Що ж змусило «троянців» згорнути свій похід?

— Безгрошів’я. Зловживати гостинністю ми, звичайно, не збиралися, тому дещо заробляли самі — на торгівлі сувенірами, цигарками «Еней», випущеними Львівською тютюновою фабрикою спе­ціально до походу, на збиранні оливок, малюванні портретів... Ніде правди діти, було, що й кров здавали, як заправські донори. Але виручених коштів було недостатньо, скажімо, для профілактики дерев’яного днища човна, закупівлі провіанту, якихось портових зборів тощо. Ще зазначу таке: наші газети у новорічні дні люблять писати про звичаї інших народів, мовляв, коли годинник вдарить 12, в Італії у вікно викидають старі речі. Нічого подібного, ніхто там нічого на вулицю не викидає. Перевірено.

У Неаполі ми простояли з 24 грудня по 16 січня, після чого представники санітарної служби міста дуже ввічливо попросили нас залишити межі Неаполітанської затоки. І цей факт змушує замислитися над співвідношенням народної дипломатії і державної підтримки. В інших портах нам нагадували, що моряки-іноземці без візи не можуть там перебувати більше двох діб. Тисячу разів правий був Котляревський, коли писав у своїй поемі:

Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.

На той час багато хто з членів експедиції вже покинув човен і під різними приводами повернувся в Україну самостійно. Решта екіпажу, в тому числі і я, з Італії повернули назад до Греції, а звідти, з Пірею, вже з допомогою посольства були посаджені на судно «Георгий Ушаков», яке прямувало до рідних берегів. Додому я прибув 19 квітня 1993 року. Таким чином, моя мандрівка розтяглася на п’ять місяців.

* * *

Кожен козак, вирушаючи у морський похід, брав із собою шаблю, дві рушниці, шість фунтів пороху та деяке інше спорядження. А Тарас Максим’юк взяв в дорогу ікону Миколая-Чудотворця, якого, до речі, запорожці дуже шанували. Йдучи з судна, пан Тарас забрав образ з собою. Певно, святий Миколай, вирішивши провчити «троянців», зробив так, що й «Еней» свої мандри на тому припинив.

Все ж треба відзначити, що, попри всі негаразди, екіпаж козацької чайки довів: запорожці були спроможні сягати далеких берегів Середземномор’я, гордо пронесли минулу славу України його морськими просторами.

* * *

У 1992 році своє плавання здійснив ще один козацький човен — «Пресвята Покрова», збудований у Львові товариством «Кіш». Він з успіхом обійшов довкола Європи, взявши участь у багатьох фестивалях вітрильників.

У морських походів є початок,
та нема й не буде в них кінця

Тим часом у Центрі дослідження історії мореплавства будувалися і виходили в море нові давні судна: реконструкція італійської середньовічної торговельної полакри «Одеса» (1993), прообраз торговельного фінікійського вітрильника «Мелькарт» (1999), реконструкції однодеревного човна «Персей», який повторив обриси суден грецьких першопрохідців, які у ХІІ—ХІІІ століттях до нашої ери досягли берегів північно-західного Причорномор’я (2002) і, нарешті, цього року здійснила плавання «Анна Ярославна».

Останнє судно є реконстркцією сло­в’янського човна ХІ—ХІІ століть, які служили в Київській Русі як бойові і транспортні кораблі. Човен названо на честь дочки князя Ярослава Мудрого — Анни Ярославни, яка була видана заміж за французького короля Генріха і стала королевою Франції. Цього року човен взяв участь у міжнародному морському фестивалі у французькому Бресті, а у наступні роки планується похід «Анни Яро­славни» річками і каналами Європи з Франції через території Бельгії, Нідерландів, Німеччини, Польщі і Білорусі до України.

Учасники експедиції нагадали французам про славну історію нашої держави, про мудру королеву українського походження. І, як з’ясувалося, вельми доречно, бо про цей факт мало хто й знав.

Про кожну свою подорож Ігор Мельник написав книжку, а про мандри «Енея» знято фільм «Україна і море», який у Словаччині на художньо-публіцистичному фестивалі був відзначений призом.

* * *

У походи на стародавніх суднах уже йдуть діти перших мандрівників. І нема сумніву, що естафету переймуть онуки. Бо ці плавання не лише утверджують добросусідство між країнами, дають відповіді на важливі наукові питання, а й переслідують ще одну мету — формування особи, про що так проникливо сказано в ось цих поетичних рядках:

О, іскорка далекого юнацтва,
Ота уперта зірка, що веде
Шукати десь не слави, не багатства,
А щось таке, чого нема ніде.
Мандрівний дух вітрила напинає,
І міниться холодне й голубе
Прадавнє море, і життя триває,
Коли шукає в морі хтось себе.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.