Ми в Україні хворі Україною...

Цей невтихаючий біль за наше жорстоке минуле і сучасне постійно звучить і в першій поетичній збірці автора «...І від олжі застережи». Заголовок — виразний. Про те ж. Про біль, про нашу невдатність протистояти злу... Я не прихильник відвертої, суто газетної публіцистики у віршах. Але я за поетичну публіцистику, написану серцем і розумом. Є в цій невеличкій збірці кілька саме таких творів — щирих, гарячих, закличних. До них належать вірші «Україні» і «Сповідь». Їх і пропоную увазі читачів. Авторові ж — ще зростати й зростати.

Станіслав КОНАК.

Дмитро Мартинюк

Україні

Україно моя!
Безталанна, одурена мамо!
Чи гадалось тобі,
А чи снилось в примарному сні,
Що свобода прийде —
І олжа запанує між нами,
У прадавній козацькій,
У рідній моїй стороні?

І вестимуть народ твій
Не пастирі, мудрі і сильні,
А пройдисвіти різні,
Лукаві і духом малі,
Що грабіж возведуть
До державного рівня,
                              й повільно
Обертатимуть нас
На рабів і на бидло.
                             В імлі

Нас манитиме волі
Осяйне і горде обличчя,
Що явилося нам
Вже удруге, закличне й ясне.
Та оманна та з’ява.
І ми бредемо по узбіччях,
І намарне надіємось:
Зрадництво нас обмине.

Україно моя!
Над тобою пронизливо кряче
Вороння, що злетілось,
Неначе на тризну — по нас:
Роздирає нам душі,
Видряпує очі незрячі,
І байдужі серця
На сухих деревах розпина.

Ми читаєм Кобзар,
І Шевченка звеличуєм щиро,
І складаємо шану,
І батьком Тараса звемо, —
А в світлицях його
Яничари здіймають сокири
І рубають під корінь
Поетове Слово.
                       Чи, мо, —

Того й треба комусь,
Щоб ми, роду свого відцуравшись,
Догоджали забродам,
Що вбралися в шати братів?
До знетями болить,
Коли чуєш, як наші ж державці
Чешуть мовою брата
І славлять колишніх катів.

Поз’являлись на світ
Із людського презирства і страму
Ті, що вчора волали:
Майдан — це криваві бої!
Помінявши «штандарти»
І притьмом зліпивши програми,
Повсідались на «трони», —
Щоб править народом твоїм.

І на їх прапорах —
Не Вкраїна, міцна й незалежна,
Не народу добробут,
Не слава козацька і честь, —
А розкішні авта,
І «хатинки», і влада безмежна,
І у банках крутих —
Восьмизначні рахунки.
                                Тече

У ті банки грошва,
Переплавлена з кривд і обманів,
Єзуїтських реформ,
І довір’я ошуканих — нас,
Що стояли в снігах
На холодних
вкраїнських майданах —
В кожнім місті й селі,
В кожнім хуторі...
                         Й думка одна

Нас єднала усіх —
Від південного теплого моря
До карпатських смерек,
До чернігівських сизих боліт:
Ми отут стоїмо,
І гуртом тиранію поборем,
І бандитів у тюрми
Поможемо переселить.

...Нас по тому назвуть
Ті, хто плутав «лояльність»
                                      і зраду,
І у барах сидів,
Попиваючи тепле пивце:
«Ето боєвікі
Дралі глоткі за новую «владу»,
Їхнє время ушло, —
Факт, как классік сказал, на ліце.

Щас другіє прійдут,
Чісто умниє, наші рєбята,
Штоб под солнцем мєста
Бєз соплівих ідєй застолбіть.
Ми, в натурє, в странє
Навєдьом чісто новий порядок
І научім людєй
Дєлать бабкі і зєлєнь рубіть...»

І «другіє» прийшли.
І новий дерибан розпочався.
Об’єднались вчорашні
Шахраї і «ребята с умом»,
І шматують Вітчизну,
Пихаті нащадки погані
Славних прадідів наших...
Такий-от злочинний «бомонд».

Україно моя!
Як же сталось, що, світу на сором,
На теренах твоїх
Чад гешефту повсюди стоїть,
І твоєю землею,
І небом твоїм неозорим
Безборонно гендлюють
Захланні державці твої?!

Все на продаж тепер.
Все на гендель в моїй Україні:
Слава, гідність і честь,
І лукаве чиновне перо...
І нажите людьми —
У бездонних шахрайських кишенях,
Мов у «чорній дірі»,
Пропадає народне добро.

Україно моя!
Безталанна, розтерзана мамо!
За свободи роки,
Що спливли, мов вода у Дніпрі,
Тебе тридцять разів
Продавали твої «отамани»,
І дурили народ,
І збираються вічно дурить.

Тож єднаймось, братове,
Ставаймо у лави єдині,
Під знамена Свободи,
За Правду, що сонцем сія!
Бо в годину добра,
І в незгоди тривожну годину,
Пильно дивиться в нас
Пресвята
              Україна моя.
2006.

Сповідь

…І зупиниться час.
І сховається сонце за краєм.
І з холодних небес
Відкурличуть навік журавлі.
Й зоряниця зійде
Над моїм нерозтраченим раєм,
І народяться діти
На вічній вкраїнській землі.

Бо невтримне життя
Все по колу,
    по колу,
        по колу, —
І немає часу
Озирнутись, спинитись на мить…
І нових дітлахів
Поведуть їхні мами до школи,
І продовжать мене
Мої внуки.
               Та серце щемить,

Що так мало тепла
Я віддав моїм рідним і близьким,
Що так мало беріг
Моїх відданих друзів колись…
Студеніють дощі
На осінньому зжовклому листі,
Мов прощальне «Бувай!»
З юних весен,
                     що в долю сплелись.

Я любив і страждав,
Я від щастя злітав, мов на крилах,
До вершин сонцесяйних —
І падав в безодню журби…
Від розпуки німів, —
І мертвіла душа обгоріла,
Й запікались на серці
Неправди криваві карби.

Я вдивлявся малим
У єдину в родині світлину,
І не знав ще тоді,
Чому тата із нами нема.
Як підріс — полетів би,
Снігами
    побрів би,
        полинув
У той край непривітний,
Що ймення йому — Колима…

Я рубав би тайгу,
Я б скажені долав буревії,
Я в горлянки вчепився б
Вартовим, щоби тата звільнить…
Але мама сказала:
— Мій сину, немає надії.
Твій вітець «завинив»:
Не схотів у комунії скніть.

Тисячі їх вночі
Повезли у сибірські морози,
У тайгу непрохідну,
У шахти і на рудники —
Щоби більше ніколи
Не стали на отчім порозі,
Щоб навчились любити
Совітських «вождів» —
                                 на віки.

…І минали літа,
І сплітались в безмовному герці
Материнські слова —
І чужинська брехня на брехні.
Та щоразу мені
Так тривожно стискалося серце,
Коли чув, як кричить
Паротяг у нічній далині…

Я, бувало, минав
Без уваги людей сумовитих,
Що стрічались мені
На життєвому довгім шляху.
Не подав їм руки,
Не поглянув у душі відкриті,
Не розрадив у горі,
Не вислухав сповідь глуху…

Я не завше беріг
Кожну Богом даровану днину,
І не завше спішив,
Щоб ступити на мамин поріг.
Все здавалось мені:
Я ще встигну.
    Я встигну.
        Я встигну!..
Та виходить — не встиг
Повернутись з далеких доріг.

В рідну хату вернув —
А вже мами на світі не стало.
І спливає свіча,
Мов скупа чоловіча сльоза…
Від незлагод тяжких
Мої старші брати повмирали, —
А про те, чим живу,
Я їм так за життя й не сказав:
Що неправді і злу
Не служив я ніде і ніколи,
І хребта не згинав
Перед «сильними світу цього».
Що за «шмат ковбаси»,
Як писав наш Тарас мудрочолий,
Не продав свою честь,
І не вигасив
                  серця вогонь.

Та печуть мені кривди,
Колись заподіяні мною
Вірним друзям і тим,
Що любили такого мене.
Я також їх любив.
Та якоюсь легкою любов’ю,
Ніби знав наперед:
Все мине.
    Все мине.
        Все мине…

Все й минуло.
Мов сон.
Все немов перейшло стороною.
Наче птаство у вирій,
Роки за роками летять…
Пропливають хмарки
В високості одна за одною —
Сивих літ сторінки,
Закарбовані в Книзі Буття…

…І зупиниться час.
І немов запече біля серця.
Й навесні зашумлять,
Защебечуть зелені гаї.
Проростуть у житах
Синьооких волошок озерця, —
Мов життя торжество.
І мов помисли
    чисті
        мої.
2009.