Досить, тату, торгувати, бо нема чим здачі дати

— Я б так не сказав. Щороку хлібороби з надією очікують жнивної пори. Бо якщо чиновники ще з ранньої весни починають прогнозувати високі врожаї, то у селян серце заспокоюється лише тоді, коли врожай у коморі. Цьогоріч надії й тих, й інших виправдалися — гарно зародили зернові. Та ейфорія від цього лише у можно­владців, а от у хліборобів — головний біль.

У нашій країні існують дві проблеми — неврожай і гарний врожай, а високі врожаї — то вже біда. На цьому наживаються хіба що зернотрейдери. Я мав нагоду побувати у кількох розвинених країнах, вивчав досвід роботи їхніх аграріїв (у Канаді фермер знає ціну на зерно, за якою його продаватиме й кому, ще на етапі сівби) і змушений констатувати, що в нашій державі не ринок, а хаос. У нас не працюють жодні економічні теорії. Бо вільний ринок передбачає правила гри, а держава, як «невидима рука», має слідкувати за їх дотриманням. Наскільки нам відомо, ціна в контрактах на експорт продовольчої пшениці становить близько 300 євро. У нас її зараз закуповують по 120—130 євро (торік — 195—200 євро). Напевне, таке може бути лише в нашій державі, коли протягом дня (не тижня, не місяця) ціна на сільгосппродукцію може знижуватися на 300—500 гривень, а в цей час на добрива, паливо та мастила збільшуватися на стільки ж.

Трейдери, виробники добрив, паливно-мастильних матеріалів моніторять фінансовий стан сільгоспвиробників, наявність кредитів, терміни їх погашення, технологічні процеси і просто змушують нас продавати за низькими цінами, мовляв, не продаси сьогодні по цій ціні, то завтра й такої не матимеш, а сіяти потрібно, погашати кредити — також.

Немилосердними є умови кредитування — під 23—25 відсотків річних. Хто має свої обігові кошти, тому легше крутитися. Наше підприємство, на жаль, без кредитів не може працювати, тому доводиться сутужно. Раніше трохи держава допомагала, надавала компенсації на кредити, та останні три роки їх нема. І весь тягар лягає на аграріїв. У тій же Канаді держава також компенсацій не дає, але кредити там фермери беруть під 2,75—3 відсотки річних і мають стабільну самодостатню ціну на продукцію.

Загалом, варто сказати, що наші сільгоспвиробники не дурніші за заморських. Я навіть не впевнений, що хтось із них взагалі зміг би працювати в тих умовах, в яких нині працюємо ми. Бо в цивілізованих державах створюють умови для тих, хто хоче працювати і платити податки, у нас же — дозволяють працювати, взагалі не допомагаючи. Ми за це платимо і дякуємо, що ще маємо можливість працювати. Якби було, як у них, і достойно заробляли б, і більше вкладали б у розвиток підприємства, у сучасні технології, в соціальні проекти.

Я назвав лише кілька основних причин, які стримують ефективний розвиток середніх та фермерських господарств. Але, незважаючи на перепони, які створюють на нашому шляху, ми все ж працюємо. Не так, звісно, як хотілося б...

Дякувати Богу, отримали непогані врожаї ранніх зернових. Вчасно та без втрат його зібрали своїми комбайнами. Пшениця вся продовольча в основному 3-го класу, є трохи й 2-го класу. Зараз закладаємо зерно для потреб хлібопечення. Більшу частину зібраного будемо продавати, оскільки виробництво хлібобулочних виробів відчутно скоротилося. На хлібопечення залишимо лише 1500—1700 тонн пшениці, з яких 800—900 тонн піде для потреб міста і району. Почали видавати зерно в рахунок орендної плати. Готуємо техніку для збирання пізніх культур, йде підготовка ґрунту для сівби під урожай наступного року.

Підсумовуючи, хочу сказати, що працюємо без політики, без фанатизму дбаючи про виробничі питання, допомагаючи сільським громадам вирішувати їхні проблеми в школах, дитсадках тощо.

— Під проблемами сільських громад треба розуміти «народний бю­джет»?

— Під проблемами я розумію проблеми. Найбільша проблема — відсутність коштів у бюджеті, а дітям потрібно навчатися в нормальних умовах, у дитячому садочку повинно бути тепло і затишно. Я допомагав, допомагаю і буду допомагати. Та лякає те, що сільським радам ввели в обов’язок звітувати, на яку саме суму надана допомога, і якщо з якихось причин ти не можеш допомогти або допоміг не на ту суму, що розраховувала райдержадміністрація, то ти автоматично стаєш «ворогом народу» (треба розуміти адміністрації), а апетити, повинен сказати, ростуть постійно. Складається враження, що звіти зі сплати податків, виплати зарплати, орендної плати та інші не настільки важливі, як надання допомоги.

У цивілізованих країнах за надходженнями до бюджету оцінюють роботу підприємства та його керівника чи власника, а якщо ти не зміг і навіть не захотів додатково дати кошти на якісь потреби громади, то за це не карають. Щоправда, там податки платять всі і за все, й використовують ці кошти з розумом. Я вже говорив, що там допомагають, створюють умови платникам податків заробляти і сплачувати податки.

— Юрію Федоровичу, мене як депутата райради часто запитують земляки із села Чернечого, чому ви допомагаєте менше їхній громаді, ніж громадам Оленівки та Миронів?

— Якщо відверто, то саме за кошти нашої агрофірми руками фермера Білоуса та його дружини — сільського голови, зроблено те, що зроблено. Справа в тому, що своїми непорядними та протизаконними вчинками Білоуси завдали агрофірмі значної матеріальної шкоди. За ці кошти можна було б побудувати десяток дитячих майданчиків. Бог все бачить, з часом Він усе розставить на свої місця.

— Але ж ми живемо нібито у цивілізованій країні. У нас є правоохоронні органи, які несуть відповідальність за те, щоб у районі виконувалися законодавчі акти, рішення судів. Зрештою, є влада. Що, не зверталися нікуди?

— Для того, щоб збагнули, що коїться насправді, наведу останній приклад, після якого я й сам зрозумів, що нема сенсу кудись звертатися. 21 серпня минулого року агрофірма сіє ріпак на ділянках орендодавців, з якими у нас укладені договори оренди. 31 серпня того ж року техніка Білоуса перекультивовує десять ділянок, на яких уже були сходи (він вирішив, що так повинно бути). А 1 вересня ми звернулися в міліцію із заявою про допомогу. І лише 1 листопада отримали відповідь із райвідділу. В ній стверджувалося, що ні Білоус С.К., ні власники ділянок не проводили ніяких робіт на тих ділянках і хто там що робив — їм невідомо. На той час ті земельні ділянки вже були засіяні Білоусом ячменем. А мені сказали неофіційно, що, мовляв, дана команда — не чіпати. Напевне, впливовою людиною, якщо не виконується рішення судів, акти державного виконавця. Міліція і прокуратура «безсилі» щось зробити відповідно до чинного законодавства.

Білоусів у селі сьогодні називають місцевими князьками, мовляв, вони і судді, і виконавці, і контролери. Торік вирішили, що інший фермер неправильно посіяв соняшник — загнали свій комбайн, зібрали. Я не впевнений, що соняшник був проведений по всіх документах, що в сільраду надійшли податки. На свою заяву постраждалий фермер отримав таку ж відповідь, як і наше господарство...

Не найкращою є й моральна ситуація в селі. Сільський голова, на жаль, громаду не об’єднує. Це ж неправильно, що Івана Купала, день села, одні святкують в одному місці, другі — в іншому, а треті прийшли порадіти за «них, красивих». Пообурюються поміж себе, що так не може бути, та йдуть додому. Принцип: роз’єднуй і володарюй — зручний, але не для громади.

— У зв’язку з цим хочу почути вашу думку, людини досвідченої, щодо збільшення повноважень районним адміністраціям...

— У нас уже було свого часу таке, коли перший секретар райкому партії управляв усіма. Необхідно керуватися законами, їх дотримуватися і виконувати. Тоді не потрібні будуть голові адміністрації повноваження, щоб заставляти працювати. Ми так можемо дійти до того, що в одній особі отримаємо законотворця, виконавця і контролюючий орган. До того ж слід пам’ятати, що у нас дуже часто роздають повноваження, щоб мати під руками стрілочника...

— Очевидно, щоб захищати свої інтереси, середні сільгоспвиробники та фермери повинні об’єднуватися...

— Про це я кажу постійно. Але, на жаль, ми в районі — кожен сам по собі. І не обов’язково тільки захищатися від несприятливих факторів. Сформувавши обсяги, вигідніше можна продати або купити.

Повинен сказати, що зараз Спілка (рада) сільгоспвиробників ліквідована загалом у державі. На її основі створений Аграрний союз України. На жаль, на рівні області активної роботи в союзі не спостерігається, столицю більше турбує фінансовий бік, а саме — сплата внесків. Радикальних пропозицій щодо роботи не надходить, тому в районі аграрний союз не створено і я не є керівником ні ради, ні союзу. Але повинні розуміти всі — і дрібні виробники, і середні, — що поодинці значно важче виживати, тому необхідно об’єднуватися чи в союз, чи в спілку, але об’єднуватися.

Ми повинні розуміти: на відчутну підтримку і захист держави ми не можемо розраховувати, а зернотрейдери, холдинги, постачальники тех­ніки і технологічних складових, банки та інші хоч і називають себе нашими партнерами, але знижувати свою рентабельність, доходи не дуже поспішають.

Наприкінці хочу сказати, що все буде добре. Ми працюємо, маємо шматок хліба і до хліба, одягнені та взуті. Щоправда, істинної демо­кратії, цивілізованих виробничих та економічних стосунків, поваги до законів, на жаль, у нас в державі не було і не буде. Так казав мій батько на початку «перебудови» та незалежності, так змушений говорити нині і я.

Розмовляла

Олена БОРЕЙКО.
Балтський район.