«Мало в світі копачів криниць...»

Але недарма кажуть: немає пророка у своїй вітчизні. Бачив я перед собою красеня-хлопця, який, здавалося, зручно підкорявся вимогам часу. Насправді ж неглибоко сягав мій зір, і Володимирів характер шукача істин у житті незабаром підштовхнув мене до справжнього розуміння особистості Базилевського. Однак чим я міг стати у пригоді неординарній натурі? І дуже потім шкодував, коли Володимир Базилевський покинув Одесу й повернувся в Кіровоград. Навіть совість гризла.

У глибинних степах України хрещеник «Чорноморської комуни» впродовж десятиліть невтомно, наполегливо підіймався до вершин творчого Евересту. На крутизні того сходження, десь наприкінці 1970-х, мені випало зустрітися з Володимиром Олександровичем у Кіровограді, і я вловив у цьому вже відомому поетові ще й мислителя-філософа, хоч і не надав цьому належного значення. Сьогодні думаю: видатний талант, мабуть, як космічна ракета — повільно стартує, але виявляє свою могутність лише на орбіті.

Ми зустрілися на дачі Володимира Олександровича у Глевасі вже у ХХІ столітті, в році 2013-у, коли Базилевський, давно вийшовши на свою творчу орбіту, може звітувати в день 76-річчя десятками визначних поетичних, філософських, публіцистичних, літературно-критичних творів. Назву видані в різний час книжки поезій: «Поклик простору», «Чуття землі небесне», «Труди і дні», «Вертеп», «Віварій», «Колодязь», «Читання попелу», «Шляхами вітру». Бачите, уже в самих назвах — філософське осмислення людського буття. А філософські заглиблення Володимира Базилевського — та ще й які! — у його книгах критичної прози та есеїстики «І зав’язь дум, і вільний лет пера», «Лук Одісеїв», «Холодний душ історії». Невипадково творчість Володимира Базилевського була увінчана Національною премією імені Т.Г. Шевченка.

У ювілейному виданні «Тепер і тут» (дарункові Кіровоградщини видатному землякові) є такі рядки:

Мало в світі копачів криниць,
Більше спраглих,
що бредуть крізь хащі...

І Володимир Базилевський належить саме до цих «копачів криниць». Він не просто гідний син свого народу, він виразник його болів і прагнень, який сьогодні по-бійцівському сповідує Шевченкове «борітеся — поборете».

Не буду розкривати теми і зміст поезій, що особливо яскраво б’ють у цілі болів і прагнень, лише перелічу деякі з них, сподіваючись на роботу думки і серця читачів: «До Одеси в порожнечу», «Співчуття багатим людям», «Бійтеся сірих!», «Кості князя Володимира», «Зглянься, пане президент!»... Власне, всі поезії у ювілейному томі — то вир почуттів громадянина. Володимир Базилевський невтомний у своєму відстежуванні ходи історії «на нашій не своїй землі». Всі поезії його датовані, вони, як зазначає сам автор, є «щоденником душі», і ціни тому щоденникові не скласти.

Звернімо увагу на мовлене соратниками по перу. Михайло Слабошпицький: «...Базилевський — одна з чільних постатей сучасної української поезії, той, хто значною мірою визначає її обличчя, без нього важко навіть уявити собі нашу поезію». Віктор Погрібний: «Драматична напруга творів Володимира Базилевського тримає читача в полоні експресивного поля, яке не відпускає тебе...» Євген Баран: «Це письменник, який постійно змушує думати...»

Той, хто стежить за літературним процесом в Україні, читаючи тижневик НСПУ, без вагань приєднається до наведених вище оцінок. Адже на шпальтах «Літературної України» систематично з’являються і добірки нових поезій Володимира Базилевського, і його есеї, і злободенні інтерв’ю, які не можуть залишити читачів байдужими.

Ось нещодавнє інтерв’ю, оза­главлене рядком з вірша Володимира Олександровича, — «Куди не кинь, підстеріга чужизна...» у вступному слові інтерв’юер зауважує: «...ми маємо справу з непересічним філософом. Просто наше суспільство ще не усвідомлює цього. Поки що... Свій біль він ховає у віршах, жага яких — люди, будьте кращими!.. Його поводир — доброчесність, сам він — самітник, який тікає зі столиці в село, а з села навідується до метушливої столиці, яка погано усвідомлює себе, аби вприснути чергову порцію інтелектуальної вакцини, щоб народ принаймні не так швидко божеволів...»

А далі в інтерв’ю вже йдуть запитання й відповіді. Відповіді, глибина яких вражає. І не дивно. Своїми думками й оцінками нашого сьогоденного життя в умовах незалежності ділиться людина енциклопедичних знань, непохитної громадської сміливості. Володимир Базилевський вважає, що «українська людина зламана перманентним приниженням. Надстатками бандитів, яких чомусь називають олігархами. Цинічною Верховною Радою. Продажним судочинством. Валом криміналу, що з ним не може впоратися корумпована міліція (ілюстрація: якщо в січні 2012-го було скоєно 240 умисних вбивств, то в січні нинішнього — 5270). Армією і СБУ, що ними керують люди, які отримали освіту в російських вузах. Загалом кадровою політикою з прицілом на верховенство «варягів». Пресом чужомовної преси й телебачення. Оскверненням наших святинь. Пам’ятниками Катерині і Сталіну... Зросійщення поширюється, як інфекційна хвороба. Філософія націоналізму, яка одна могла би порятувати, нефункціональна в денаціоналізованому суспільстві, коли затурканий народ зрікається сам себе... Суржимкомовність — це корозія, рослинний спосіб життя... Суржикомовна людина не переймається історією і культурою землі, на якій живе...»

У зв’язку з цим Володимир Базилевський кидає докір опозиції за слабкість дій на захист цінностей українства, що втрачаються в українській державі. Досить «ілюзії боротьби»! Хіба не час схаменутися, поки не пізно?!

Своє інтерв’ю славнозвісний поет і філософ завершує болючим самоцитуванням:

Дух браконьєрства
й браконьєрських зграй,
куди не кинь,
підстеріга чужизна.
І кам’яніє криком — не вбивай! —
В повітрі резервації Вітчизна.

Треба сказати, що в столичній пресі Володимир Базилевський не раз підносив свій рішучий голос, зокрема і на захист утискуваної альма-матер — обласної газети «Чорноморська комуна» — «Чорноморські новини». Влада каже, що дослуховується до думки визначних громадських діячів України. То, може, прислухається й підтримає справді патріотичне українське видання?

«Надія помирає останньою!» — казав вірний «чорноморець» Володимир Базилевський, прощаючись зі мною у Глевасі. Дай, Боже, сил тій надії... На додаток до нашої рішучості тримати українські пера гострими й наступальними будь-що, за всіх обставин!

Борис ДУБРОВ.
Одеса—Глеваха—Одеса.