Потомні арії

Разом з тим, згрупований і чи не вперше піднятий і хронологічно ви­кладений у тисячоліттях і століттях, матеріал не уник деяких вад, недоглядів, хибних тверджень. Їхнє походження можна пояснити синдромом тоталітарної системи у наших навчальних закладах, не завжди критичною оцінкою свого ж матеріалу, вибором сумнівних версій тлумачення тих чи інших подій, а також різноголоссям в оцінці одного і того самого факту. А ще, як видається, певним калькуванням російських джерел, якого ще не позбулися наші українські словники та література, з історії та археології — зокрема. Декого дратує хибний погляд на су­цільну й багаторічну «іраномовність», яка називається цілком інакше.

Розглянути посторінково цю працю неможливо, але є нагальна потреба висловити своє бачення здійсненого задуму. Й ось тому при читанні книжки, окрім задоволення, відчуваєш досаду: здається, що місцями творили якісь чужинці.

Відомо, що молдовани не є сколонізованими малоросами, а зроманізованими гетами (гето-даками), які прийшли туди зі Сходу (від сколотів) і розмовляли, як стверджують румунські історики, однією з ними мовою. Отож, не копіюючи росіян, вони називають територію «Басарабія». Іван Нечуй-Левицький, котрий, певна річ, добре знав ро­сійську, бо ж викладав її в Кишинівській гімназії, вимовляв і писав не румунською, а українською: «Басарабія». То чому ж ми свого цураємося, копіюючи окупантів на обкладинку книжки про свою рідну землю? Правда, так подає словник. Але ж потрібно громадою позбуватися корости й екземи накинутої нам совєтської мови.

Загальновідомо, що наших пращурів (сколотів) звали кімерійцями, скитами, сарматами, русичами, «які богам славу співають і так суть слов’яни». Чому ж у підручнику постій­но йдеться про скитів (грецьке — скіфів), а не написано так, як вони самі себе називали? Цураємося старопам’ятної самоназви — сколоти?

«...Кімерійці розмовляли фра­кійською мовою і належали до іраномовних племен (с. 41). Є посилання на авторитети, так само і на історика І.М. Дяконова. Якщо фракійці — це кімерійці (а воно так і є), то до чого тут, на Балканах, «іраномовність»? «...Відмітимо, що на землях Дунай-Дністровського межиріччя встановлюються взаємовигідні зв’язки між кімерійцями та фракійцями» (там же). Логічно й без будь-яких тлумачень.

Курганні поховання практикували (від Дунаю аж по Урал. — О. П.) іраномовні народи — кімерійці, скити, сармати (с. 63). Давайте, шановні добродії, познайомимося з самим поняттям «Іран», де й зустрінемо вже знайомого нам І.М. Дяконова. Історичну довідку подаємо в перекладі українською: «Протягом 2-го тис. до н. е. на територію Ірану проникають індоєвропейські племена іранської групи, які розмовляють індоіранськими мовами»... [або через Сер. Азію, або через Закавказзя]. Від назви цих народів — арії — походить сучасна назва Ірану. Староіранське Aryanam — країна аріїв. Ви, шановні читачі, уздріли в цитованому абзаці якихось аріїв? Ні. Ми — теж.

Жоден фахівець не пояснить цей абзац енциклопедії, не заявивши спочатку, що це, мабуть, навмисна абракадабра. Термін «індоєвропейські» вигадали свого часу німці, і первісно він звучав як «індогерманські». То «германські» чи «європейські»? А якщо «європейські», то це: грецька, французька чи литовська мови? А була ж мова і сколотської імперії, і пелазгійська, й етруська... І що означає «індоіранські» мови? Була така держава — Індо­іран? В енциклопедичному абзаці читаємо «Індоєвропейські» племена «іранської» групи розмовляли на «індоіранських» мовах... А далі в абзаці з’являються арії, то звідки вони взялися, раніше не згадувані? Можливо, в енциклопедії (не наводячи лукаво тінь на плетінь) так слід і писати: «Протягом 2-го тис. до нової ери на територію Ірану проникають аріємовні племена арійської групи...» З цієї, запропонованої нами, редакції цілком зрозуміле і подальше слово, і арії, і країна аріїв.

Якщо заглянути до енциклопедичних словників лінгвістики, то це на той час — арійські мови в ареалі на північ від Каспію, а саме — Надчорномор’я, Нижній Дунай, Дністер і басейн Дніпра. Порівняльно-історична граматика реконструює в цьому просторі спільну висхідну систему фонем і спільний словниковий склад. З часом племена з тих чи інших причин ділились і розходились. А зі зміною довколишнього світу, середовища, довкілля поволі змінювалась їхня мова.

Відомо, що сучасна литовська мова близька до староперської і санскриту (санскруту). Це зумовило помилкові гіпотези вчених про іраномовність кімерійців, русичів-сколотів.

Така густота «іраномовности» на теренах Східної Європи скидається не на доведеність, а на відсутність аналізу очевидних речей і схильність до давно відкинутої версії.

Ще до 1968 року історик В. Попов незаперечно довів, що скити — поляни й руси, Геродотові сколоти-хлібороби й сколоти-орачі — насправді суть слов’яни, наші предки з Київської держави.

В аналізованому посібнику фігурує зауваження, що скити називали себе сколотами. То чому ж ми оперуємо термінологією, «як німець скаже»? Ну, хай це роблять поляки, румуни, болгари, греки, але ж не ми — нащадки своїх предків. «Курганні поховання практикували іраномовні народи...» (с. 63.) А хіба не аріємовні? «Змішані «кельто-германські племена бастардів» (с. 67). Технічну помилку (замість терміна бастарни) не будемо брати до уваги. А щодо кельтсько-германських племен, німецькі фахівці стверджують, що ця думка є дискусійною. Але, згідно зі «скрижалями буття України», бастарни — це багаточисельне сколотське плем’я.

«Буребіста підкорив гетів...» (с. 69). Сам Буребіста з походження — гетит. Але при читанні текстівок під іл. Децебала і Траяна (с. 76—77) складається враження, що ці матеріали переписували різні автори. Під іл. імператора значиться: «Траян в 105 р. перейшов Дунай, взяв укріплену столицю, зайняв усю країну гетів і обернув її у римську провінцію під назвою Дакія» (с. 77). Під іл. Децебала: «... об’єднав під своєю владою багаточисельні дакійські племена» (с. 66). При такій подачі можна зрозуміти, що останній діяв після утворення римської провінції, бо в Траяна гети, а в Децебала — даки. Видно, тексти перекладалися з російської, що не можна не вітати, тільки от написане потребувало коректора для зняття білих ниток, а він в посібнику не значиться, що не личить такому виданню.

«Децебал здійснив самогубство, кинувшись на меч» (с. 77). Пояснення тут буцімто й не треба. Але всі підручники з історії Румунії від початку 30-х років минулого ст. передають, що Dесеbаl, будучи обложеним римлянами, разом зі своїми старшинами покінчили з собою, щоби уникнути приниження полоном. Так подає і румунська енциклопедія 1972 року. Кінцівки там і там майже тотожні, але ізмаїльчани передали це театральніше.

«Траянові вали — народна назва стародавніх валів» (с. 90). А от це вже ні в які ворота. Шановні автори не раз, мабуть, відкривали мапи і Російської імперії, й СССР. Де ви бачили таку назву? У всіх мапах назва валів інша. Вона схожа з назвами відомих поселень як у Молдові, так і на півдні межиріччя: «Трояни».

Понад те, існує дослідження «Топоніміка України з основою Троян». Дослідник вивчив і перелічив близько 30 «троянів» з цією основою — сіл, гір, валів, є навіть ставок. З цим терміном, крім одного-єдиного разу в О.Х. Вельтмана, де він заперечує й саме будівництво валів полководцем, стикався до 1800 року історичний гурток Мусіна-Пушкіна, коли займався «переложєнієм» «Слова про похід і горе Ігоря», здійснивши хибний розподіл літер суцільних рядків і допустивши «не одну сотню помилок» (Б. Яценко), бо не знали добре ні мови племен Київської Руси, ні її історії, та відкинули «Троянь» з поеми. Жодний історик чи географ ейкумени з-поміж сучасників імператора не називав ці вали його іменем. Через 14 століть припустився прикрої помилки Дімітріє Кантемир. Але він знав Османів краще від своєї землі. Слово «Троян», якого в поемі ніколи не було, старше, мабуть, від імператора на два­дцять тисяч років.

Це й затемнило назву славних племен федерації Троянь, яка в обороні проти вишколеного й могутнього агресора брала в полон десятки тисяч римських легіонерів. Дивує, як колектив безпідставно, й слова не кажучи, підмінив назву, посилаючись буцімто на книгу О.Х. Вельтмана, яку ніхто з авторів не читав — не тому, що її нема в бібліографії, а тому, що офіцер генерального штабу Росії доказово заперечує імператора.

Під час обмежування земель Бу­джаку 1817—1823 років дослідник писав у тій самій книжці: «Нижний вал от с. Вадулуй-Исак имеет почти прямое направление до вершины оз. Ялпуха, от котрого вдруг сворачивает к оз. Котлабугу. Вторая часть начинается выше на км три и тянется изломаной линей через вершину оз. Китай до оз. Сасык».

Цей опис вала зовсім не передає тієї «підкови», яка зображена на доданій ілюстрації. Далі військовик стверджує, що це не вали чи границя мудрого Траяна, бо вони (і Нижній, і Верхній) «склоняются в одну сторону», тобто на південь, звідкіля нападали римляни. І будував вали — робить висновок Вельтман — народ, який не бажав підкорятися зарозумілим агресорам (там же).

Та повернімося до Трояна. 1821 року, в період обмежування території після Бухарестського мирного договору 1812 року, проводив інспекційну поїздку з 9 по 21 грудня підполковник І.П. Ліпранді в супроводі О.С. Пушкіна. Розповідаючи це, автор приводить схему маршруту, де чітко нанесені Верхній і Нижній вали Трояні під скаліченою назвою «Троянов...». Можемо ще згадати тези ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Одеського археологічного музею — статтю Н.В. Гольцевої про вал «Троянів».

Важко дотямити твердження авторів, що всі племена від алазонів до язигів — «іраномовного походження». Про це та про «індоєвропеїзм» писав С. Губерначук, і після низки вчених-дослідників укотре подібні твердження не відкинув. А незаперечно спростовує історик-психолог О. Губко. Видання без будь-якого посилання розповідає про опір римлянам племені карпів 214 року під Будаками (поряд міста Тіри). Подія така не виключена, але відомо, що майже за сто років до цього поблизу цих місць опір агресії римлян ставили дуліби. Ну а щодо валів Трояні (а не Трояна, а тим більше — імператора), то це зафіксовано в поемі «Слово про похід і горе Ігоря», у не редагованій «Велесовій книзі», які чомусь проігнорували автори посібника, по­дібно до версії професора Валерія Бебика стосовно суті самих фракійців, кімерійців та їх «іраномовности». Потомне арійство від Багдада і Дамаска й аж поза дельту Дунаю підмінювати іраномовністю — це творити Німецько-Римську імперію або німецьку Візантійщину чи Третій Рим.

Названий колектив Ізмаїльського університету здійснив марудну, клопітну й значну працю. На тлі якоїсь невпевненості, коли й у вишах країни деякі викладачі історії, що розмовляють на службі мовою змалоросійщених підпасків, випуск посібника державною мовою ствер­джує позитивний рейтинг авторів і вселяє надію. Читаючи названий посібник, ми не виявили такого у шановних його рецензентів.

Олександр ПАВЛЕНКО.