Кожна медаль — пам’ятна

— Ще взимку Олег Рубан запросив мене пограти у ветеранській збірній, — розповідає Вадим Пудзирей. — Я вирішив, що необхідно підготуватися належним чином, щоб достойно представити Одесу, адже раніше я не грав за ветеранські збірні країни. Юрій Колобов, нинішній міністр фінансів України, вирішив зібрати тих гравців, які принесли баскетбольну славу і своєму регіону, і всій країні. Ми провели тижневий збір в Одесі. Під час збору зіграли показовий матч у Білгороді-Дністровському. Після цього провели два поєдинки на Кубку Корбана в Києві.

— Як складалася боротьба на чемпіонаті?

— У турнірі в нашій віковій групі грали 16 команд. У групу до України потрапили дві латиноамериканські збірні — Пуерто-Рико і Колумбії, а також господарі — Греція. У своїй підгрупі ми фінішували першими, здобувши перемоги в усіх трьох поєдинках. Хоча розрив у рахунку з усіма суперниками і становив 15—20 очок, напруга відчувалася до останньої хвилини кожної зустрічі. Складність полягала в тому, що «лавка» нашої команди була не такою довгою, як в опонентів, і нам доводилося економно витрачати сили. На жаль, у зустрічі з Пуерто-Рико я отримав ушкодження — тріщини двох ребер, і на другу гру проти Колумбії довелося виходити на майданчик травмованим. Після цієї зустрічі я вже не міг виступати і приєднався до тренерського штабу, допомагаючи команді з лавки.

— Розкажіть про подальший перебіг змагань.

— У чвертьфіналі нас чекала Венесуела. Зустріч вийшла напруженою і емоційною. Суперники намагалися провокувати, однак наша дружина не піддалася і вийшла в півфінал — 73:57, де в суперники дісталася команда Італії. Ця збірна, яка є чинним чемпіоном світу в цій віковій категорії, була явним фаворитом змагань. Це хороший зіграний колектив, який бере участь в першості Італії в дивізіоні Б. Однак у грі з нами їм було нелегко. За 2 хвилини до кінця зустрічі ми випереджали на 6 очок, однак перипетії гри склалися не на нашу користь. За 5 секунд до завершення основного часу наша команда мала 2-очкову перевагу, але ми пропустили гравця суперників, який зміг зрівняти рахунок, а в додатковій п’ятихвилинці італійці ви­рвали перемогу — 75:80.

— «Бронза» — гідний результат?

— Звичайно. Тим більше, що в поєдинку за 3-є місце нам вдалося у важкій боротьбі обіграти сильну збірну Сербії — 72:69. Відмінно проявив себе в цьому протистоянні Віктор Савченко. На стабільному високому рівні провели турнір Леонід Яйло, Ігор Харченко, Дмитро Базелевський, Віктор Бірюков, Дмитро Брянцев і, звісно ж, головний організатор і керівник команди Юрій Колобов. Вніс свою лепту в успіх команди і президент «Будівельника» Богдан Гулямов. В цілому команда вийшла бойовою і дуже сильною.

— Це було схоже на зустріч старих друзів?

— Саме так. Приємно було виходити на майданчик з колишніми партнерами по збірних СРСР та України і суперниками по клубах, з якими не доводилося грати разом вже по 15—20 років. Були знайомі обличчя і в складі збірної Сербії.

— Чи є у створеної команди подальші перспективи?

— Головне, щоб була фізична можливість грати на такому рівні надалі. Наша команда планує взяти участь у чемпіонаті Європи серед ветеранів в Остраві (Чехія) наступного літа. До складу увійдуть нові гравці, яким сповниться 40 років, як-от Григорій Хижняк. Мені вже буде 45, і мене можуть залучити до виступів за старшу вікову категорію. Але зараз мені цікавіше грати з «молодшими», хоча різниця у віці помітна відчутно. У планах команди зіграти на чем­піонаті світу в Орландо, США. Загадувати наперед важко, та плани у нашого колективу такі.

— Чи є різниця між вашою поведінкою на майданчику, коли ви були гравцем, і зараз, коли за плечима — чималий тренерський досвід?

— Моя ігрова поведінка на майданчику зараз, звичайно ж, змінилася. Інакше й бути не може. Тренер — це серце колективу. На мене дивляться гравці. Вони дуже тонко відчувають емоції тренера на майданчику. Тому необхідно передавати впевненість своїм партнерам у критичних ситуаціях.

— Ця нагорода, чи можна її порівняти за значущістю з тими, які ви здобували гравцем?

— Будь-яка нагорода — це кров і піт, і поламані ребра, як у цій. Кожна медаль пам’ятна. Це і фізична праця, і розумова, й емоції. Не напружуючись, жодної медалі не ви­граєш. Цю медаль я подарував Одеській обласній федерації баскетболу, СДЮСШОР №2, яка виростила мене.

— Наскільки важливо, на вашу думку, підтримувати ветеранський баскетбол?

— ООФБ на чолі з президентом Валерієм Горбатком, директор СДЮСШОР №2 Борис Литвак, а також Одеська міська федерація баскетболу на чолі з Олегом Бичковим багато роблять для ветеранського баскетболу в нашому регіоні. Пригадую нашу поїздку в Ізмаїл, яку організували ООФБ спільно з Одеським обласним управ­лінням МНС (керівник Володимир Боделан). На показовий матч, який ми там проводили, при­йшло багато людей, причому батьки, які пам’ятають нас ще гравцями, прийшли зі своїми дітьми. У цьому я бачу спадкоємність поколінь. Саме такі заходи сприяють розвитку баскетболу та залучення до нього молоді.

Олександр ШНАРЕВИЧ.
Прес-служба Одеської обласної федерації баскетболу.